Але втішно, що хоч би в який бік хитнувся човник, основоположні принципи залишаться незмінними: Україна й надалі захищатиме свій суверенітет, ітиме курсом «Геть від Москви!» та проводитиме реформи — більш чи менш успішно — за європейським, а не азіопським взірцем. У мене маса претензій до влади й опозиції та чимало заперечень щодо методів, які вони вибирають для своєї боротьби, але те, що вони сповідують (чи принаймні декларують) однакові принципи, — це здобуток, набагато важливіший для розбудови держави, ніж безвіз та асоціація з Євросоюзом.
Так, між «міхомайданом» і любителями кави на Хрещатику чимало відмінностей, але це питання тактики, а не стратегії. А ще ж недавно предметом публічних дискусій, парламентської та вуличної боротьби були самі основи державного ладу. І результат цієї боротьби, котра закінчилася на Майдані, був невизначений до самого кінця. Комуністична фракція у Верховній Раді, українофоб у кріслі Міністерства освіти та відвертий ватнік у президентському кріслі — нині все це пригадується, як дурний нетверезий сон. Однак оптимізм слід поки що притримати. Бо насправді проросійський табір нікуди не зник, не випарувався, як та роса на сонці, а тимчасово розпорошився та дезорганізувався.
Читайте також: На низькому старті
Звичайно, на майбутніх президентських виборах екс-регіоналам нічого не світить, та й на парламентських вони навряд чи вирвуть більший шматок пирога, ніж мають зараз. Але будьмо чесні із собою: так сталося не лише тому, що вчорашні виборці ПР і КПУ, зачудовані успіхами нової влади, кардинально поміняли свої політичні погляди. Така тенденція, безумовно, є, проте ключову роль в ослабленні проросійського табору відіграли російські війська: завдяки їм близько 5–6 млн мешканців Донбасу та Криму не мають змоги брати участь в українських виборах. Цим частково пояснюється й зменшення підтримки щодо вступу до Митного союзу та подібних збочень.
Не меншу роль у політичному ослабленні проросійського табору відіграла також його дезорганізація. Погляньмо на явку на виборах 2014-го: не знайшовши достатньо авторитетного виразника своїх поглядів, проросійський виборець просто не пішов на дільниці.
Таке становище є хистким, бо рано чи пізно в проросійському таборі знайдеться хтось переконливіший, ніж Добкін чи Бойко, і зможе мобілізувати наявний електорат. А він і досі чималенький. Якщо прибічники вступу до ЄС уже переважають на Півдні та Сході (крім Донбасу), то прибічники вступу до НАТО там у меншості. Зате в більшості ті, хто підтримує надання російській мові офіційного статусу. І це не рахуючи мешканців окупованих територій, котрі рано чи пізно повернуться до лона України. Щодо останніх, не слід мати ні фобій, ні ілюзій: розчарування в сепаратизмі та Путіні ще не робить людину проєвропейським націонал-демократом.
Читайте також: Хлопчик, який кричав «Майдан!»
Однак усе це буде колись. А зараз Україна має історичний шанс зробити спринтерський ривок уперед, не грузнучи в зайвих дискусіях та політичній борні. І попри всі зауваження, Київ цим шансом таки користується та деякі зміни набувають незворотного характеру. Неважко уявити, що після ймовірного реваншу проросійські сили скасують заборону КПУ, але Кропивницький залишиться Кропивницьким, а Горішні Плавні — Горішніми Плавнями. Та й розірвати угоду про асоціацію з Євросоюзом реваншисти не наважаться, а влаштувати український варіант Brexit і поготів. Але простір для розвороту в бік Москви у них все-таки залишиться, бо «другом Росії» можуть бути й країни — члени Європейського Союзу. Безсумнівна належність Чехії до родини європейських народів не заважає Земану агітувати за легалізацію анексії Криму та зняття санкцій із Росії. Те саме стосується Угорщини з її Орбаном, не кажучи вже про цілу плеяду ультралівих та ультраправих «йоббіків» дрібнішого масштабу.
Цілком імовірно, що саме таким буде результат проросійського реваншу в Україні. І це лише в геополітичній площині. А у внутрішній політиці реваншисти зможуть набаламутити набагато більше — від відкату реформ до впровадження офіційної двомовності. Звичайно, громадянське суспільство чинитиме спротив, і реванш, найімовірніше, скінчиться черговим поваленням проросійського режиму, але навіть такий умовно оптимістичний сценарій є вкрай небажаним. А тому екс-регіоналів слід тримати в полі зору, навіть якщо вони сидять тихо, як миша під віником. Бо, як свідчить досвід, саме такі обережні мишки мають найбільші шанси на виживання.