Пам’ять і сила, а не страх: дитячі книжки про Голодомор

Ще 10–15 років тому було складно відшукати дитячу літературу, присвячену Голодомору 1932–1933 років. Батьки та вчителі могли скористатися хіба що кількома творами, написаними раніше. Це, наприклад, «Легенда про колоски» Віри Вовк 1954-го року, повість Ольги Мак «Каміння під косою» (двічі перевидавалася в незалежній Україні) і її оповідання «Розігріті душі», а ще спогади сільської вчительки, очевидиці Голодомору Анастасія Лисивець «Скажи про щасливе життя», написані 1976 року. Книжка побачила світ лише у 1993 році у видавництві «Веселка» — як повість для середнього та старшого шкільного віку. У 2019 році вийшла у київському видавництві «К.І.С.» зі статтями та коментарями Наталки Білоцерківець, Віталія Огієнка і Миколи Рябчука — вже як книжка для дорослої аудиторії. Утім, її можна й варто радити старшим школярам. Анастасія Лисивець переповідає про побачене очима одинадцятирічної дівчинки, вона пише простою мовою і дуже щиро.

Також у 2011 році у видавництві «Свічадо» вийшла перша збірка художніх творів для дітей 6–12 років про Голодомор — «Зернятко надії». У книжці зібрано 17 прозових і поетичних творів. Упорядниця — Людмила Юрченко — працювала над збіркою разом із психологами.

Сьогодні ж книжок про Голодомор для дітей стає дедалі більше, це хороша тенденція, яка свідчить: і автори, і читачі готові працювати з цими темами. Інше питання, що це завжди виклик для автора — написати про ті події так, щоб водночас і правдиво розповісти про них юним читачам, і не травмувати їх. Особливо це стосується тих, хто пише для дошкільнят і молодших школярів. Утім, уже нині батькам, опікунам і вчителям є з чого вибирати. Лише цього року світ побачили дві новинки про Голодомор, кілька книжок вийшли і в попередні роки.

Попри те, що рівень авторів зростає, а видавництва намагаються зробити ці книжки ще й візуально привабливими, активна присутність батьків чи опікунів у процесі читання теж надзвичайно важлива. Перш ніж дати в руки дитині книжку про Голодомор (або про будь-які інші складні і травматичні події), варто її проглянути. Книжки мають відповідати віку дитині та її емоційній готовності сприймати складні теми. Так само дорослий завжди має бути поряд, щоб вчасно пояснити дитині незрозумілі моменти та відповісти на всі питання, та й загалом, щоб створити дитині відчуття безпеки. Опісля прочитання варто обговорити з дитиною і книжку, і загалом ті події, розповісти сімейні історії тощо. Також такі книжки варто читати без поспіху, без примусу і в спокійній та звичній для дитині атмосфері.

Для найменших: дерево життя і скриня зі скарбами

«Скриня — річ корисна, однак і символічна. Ключ від неї носять на шиї поруч із хрестиком. Тут зберігають найцінніші речі, складають цілюще зілля. А ще — насіння, що допоможе пережити голод і засіяти нове життя», —  йдеться в анотації до книжки-картонки Катерини Єгорушкіної «Скриня», що вийшла 2020-го у видавництві «Портал». Книжка розповідає про Голодомор і розрахована на читачів віком від 4 до 7 років, тобто на дошкільнят і молодших школярів.

Це величезний виклик для авторки — говорити з настільки малими дітьми про настільки травматичні сторінки нашої історії. Утім, авторці вдалося написати світлу й життєствердну історію. Розповідь про Голодомор тут напрочуд делікатна. Вона не лякає, а дає широке поле для діалогу, для якісного і зрозумілого дитині проговорення травматичних історичних подій і почуттів, які ці розповіді викликають в малих читачів.

Це книжка-картонка, у якій, відповідно, зовсім небагато тексту, а ілюстрації відіграють таку ж важливу роль, як і слова. Малюнки тут яскраві, соковиті та сповнені вітальності, тож вони одразу налаштовують малих читачів на те, що книжка не страшна і що все буде добре. Водночас притчевість та метафоричність оповіді значно розширюють коло читацької аудиторії — старші читачі зможуть відкрити для себе більше контекстів. Завдяки простим, але сильним символам і метафорам Катерині Єгорушкіній вдалося «запакувати» в лаконічний текст потужний пласт смислів. Читаючи цю книжку, можна говорити з дитиною не лише про Голодомор, а й про традиції, фольклор, тогочасний побут. Що в скрині ми зберігаємо не просто речі, а й пам’ять — сім’ї, роду, народу. Про те, що наше дерево життя намагалися зрубати, але воно вистояло та дає нові плоди. І маленькі читачі — так само ці плоди нашого спільного дерева життя.

Авторка не називає тих, хто прийшов, щоб забрати всю їжу, знищити нас, вони безликі, не мають імен і не мають місця в історії. Уся увага на тих, хто вижив, хто зміг зберегти найважливіше й засіяти поле знову. Буквально та метафорично. Книжка дуже світла й життєствердна, вона не лишає по собі почуття безвиході чи безнадії, а навпаки — дає змогу відчути нашу силу.

Важливо, що видавництво «Портал» додає до кожного видання листівку для батьків чи вчителів, які читатимуть та обговорюватимуть із дітьми книжку. У листівці — короткий історичний контекст, психологічний супровід і запитання до тексту. За QR-кодом можна знайти більше інформації та підказок для батьків, як читати й обговорювати цю книжку.

А що ти знаєш про свою бабусю?

Письменниця й дослідниця дитячої літератури Зоряна Живка написала зворушливу та світлу, але водночас чесну історію для дітей про Голодомор. Передусім ця книжка про пам’ять, надію і вдячність. У ній йдеться про події 1932–1933 років, але авторка не лише розповідає про Голодомор, а й делікатно говорить про родинну пам’ять, важливість діалогу між поколіннями та довіру. Про те, як важливо знати, зберігати й передавати далі родинну історію, адже саме з таких історій і складається наша колективна пам’ять про ті чи ті історичні події.

Отже, дівчинка-першокласниця приїжджає на канікули до бабусі в село і розповідає про все, що їй так подобається тут. Ось вони з дідусем ріжуть гарбузи та збирають горіхи, ось бабуся варить «свинячу картоплю», а онучка вихоплює з казанка кілька гарячих картоплин, чистить лушпиння й насолоджується смаком. Ось вона описує пахощі щойно спечених у пічці буханців хліба та смак гарячої, натертої салом перепічки. А ось дівчинка описує стару грушу, яка ніколи не родить і лише лякає своїм чорним гіллям, схожим на крила дракона. Дівчинка не розуміє, чому цю грушу досі не спиляли, адже вона ні на що вже не годиться.

Одного вечора онучка просить бабусю почитати їй казку, але бабуся відповідає, що не вміє читати. З цього і починається щира й довірлива розмова онучки та бабусі про трагічні події 1932–1933 років. Спочатку бабуся вагається, чи варто розповідати дитині історію свого дитинства, сповнену горя. Але онучка переконує її такими словами: «Я маю знати, як жила моя бабуся, коли була дівчинкою. Адже колись у мене теж будуть діти й вони спитають: “А що ти знаєш про свою бабусю?”».

Зоряна Живка зазначає, що це автобіографічна оповідь, побудована на родинних переказах. І заохочує дітей так само розпитувати своїх рідних про сімейні історії. Зрештою дівчинка-оповідачка виростає і вже студенткою повертається в село, щоб записати спогади людей про Голодомор. Вона стає тією людиною, яка зберігає й переповідає далі ці історії.

Авторка делікатно підійшла до теми Голодомору, врахувавши особливості дитячого сприйняття. Тут немає страшних деталей чи натуралістичних описів, водночас вона говорить з дітьми і про голод, і про смерті, і про те, як люди виживали в тих умовах. Важливо, що історію дівчинці розповідає людина, яка вижила. Бабуся згадує про те, що в сусідніх селах люди від голоду вмирали, але і сама бабуся, і її рідні, і навіть сусіди вижили. Це історія про надію.

У цій книжці багато любові і світла, яке зрештою перемагає темряву. Дівчинка дізнається, що саме ця стара грушка врятувала її родину, а отже, і її саму: 1933-го вона щедро вродила дрібними, але солодкими плодами.

Там, де тече Ятрань

Ще одна цьогорічна новинка для дітей про Голодомор вийшла у «Видавництві Старого Лева». «Там, де тече Ятрань» Марії Правди — це історія однієї сім’ї: батька, матері та трьох дітей, які пережили Голодомор. Оповідь веде старша дитина — дев’ятирічний Тиміш. Хлопчик розповідає, як почалася колективізація, як батько йому розповідав, що до них теж прийдуть, як вони ховали якісь продукти, як до них зрештою прийшли односельці, які вступили до спеціальних бригад, і все забрали, включно з коровою. Як не було що їсти, як вони з молодшим братом ходили розорювати мишачі нори в пошуках жменьки зерна для дворічної сестрички Яринки.  Розповідає, як поступово село затихло, як діти ходили до школи, де годували лише тих, чиї батьки були в колгоспі. Як мама вимінювала на базарі свої вишиті сорочки й коралі на склянку дерті чи задубілу оладку, як хворіли його друзі і вмирали сусіди. Як вони шукали першу зелень і як їм заборонили збирати гриби та ягоди. Як зрештою тато був змушений піти в колгосп і як їхня корівка врятувала життя їм і сусідським дітям. А ще — як річка Ятрань, повна риби, допомогла багатьом вижити.

Це добре написана історія. Розповідь хлопця не видається штучною. Він не робить висновків та не рефлексує, а лише описує своє життя та життя своєї родини і друзів. Він говорить і про те, що люди вмирали, згадує стареньку сусідку, яка навесні їла грудочки землі, але водночас розповідає, що і як готувала йому мама з корінців, як він відніс картоплину сусідській дівчинці, бо пожалів її, як вони з другом ходили мочити в річці ноги, бо від голоду не мали сил на купання. Авторка делікатно пише про ті події, без надмірної деталізації смерті чи страждань, але водночас дає доволі повну картину того, що тоді відбувалося.

Розповідь хлопця тримає в напрузі, бо невідомо, чи він і його рідні виживуть. Але зрештою книжка закінчується тим, що до вже літнього Тимоша приїжджає онука і просить його повести її на річку, а ще розказати більше про нього та про дідуся Левка й бабусю Ярину. Так ми дізнаємося, що діти вижили й дожили до старості. Ця історія теж — про надію та життя.

Важливою є і післямова авторки. Вона пише, що якось побачила в Мартиролозі Книги пам’яті запис про померлого дев’ятирічного Тимоша, і їй захотілося хоча б так дати йому прожити життя. У цій книжці він вижив.

«На жаль, ми не можемо повернути до життя тих, хто загинув. Але можемо захистити їх від забуття. Це — наш обов’язок, насамперед — перед наступними поколіннями. Тому — як би сильно вам не боліло — будь ласка, не уникайте можливості дізнатися більше про ці страшні сторінки нашої історії. А головне — не ховайте їх від своїх дітей», — пише Марія Правда в післямові.

«Якщо ти достатньо сміливий і не боїшся ризикувати життям заради правди»

Книжку Насті Мельниченко, розраховану на дітей віком 9+, варто читати одразу з кількох причин. Передусім це хороша пригодницька повість, де є таємниця, яку дванадцятирічні герої — Сашко, Ксенія і Святослав — мають розгадати. Тут є шифри, мандрівка навколишніми селами та пригоди, знайомі дітям, які проводять канікули поза містом.

Водночас авторка майстерно вибудовує сюжет довкола важливих історичних тем, заохочуючи юних читачів не лише дізнаватися більше, а й самостійно міркувати над тим, чому і як усе це відбувалося. Важливо, що сюжет розгортається в реальних селах і в майстерно описаних реальних ландшафтах. Пізнаваність місцевості для юних читачів — важлива, адже наближає до них і героїв, і саму історію.

Отже, дванадцятирічна Ксенія, яка живе з прийомними батьками та малою сестричкою в селі Зюзюки (реальне село на Сумщині, яке за останнім переписом мало населення всього 22 людини), випадково знаходить у бібліотечній книжці таємне послання:

«Якщо ти достатньо сміливий і не боїшся ризикувати життям заради правди, збери горду людину із мозаїк тих куточків України, які ще не почервоніли. Дивись на чолах домів, де вони ніколи не шукатимуть».

Разом із друзями із сусіднього села Хрулі вона береться розкрити цю таємницю. До них у мандрах селами долучається й тітка дівчинки. У дорозі їм трапляються дуже різні люди, які розповідають свої історії. Це і кримський татарин, який згадує, як його маму за часів Радянського Союзу депортували в Азію, як вони повернулися додому в Крим, але тепер змушені залишити півострів через російську анексію.

Це і старий Свирид, який розповідає дітям про пережитий Голодомор. Свою розповідь він починає так: «А бачите, липа ондо росте? Я завдяки липі вижив, та і село наше завдяки липі вижило. Як був голод, то їли ми листя з липи. Нічого не було з їжі, а все, що було,— все забирали».

Його слова дивують і навіть трохи смішать дітей, які нічого не знають про Голодомор і багато чого ще не розуміють. Але тут їм якраз і допомагає доросла героїня — тітка Оксана, яка багато що пояснює їм або ставить влучні запитання, на які діти шукають відповіді та самі приходять до певних висновків.

Настя Мельниченко описує звичайних підлітків, які десь щось чули про Радянський Союз, але ніколи особливо цим не цікавилися та мало що знають про нього. У мандрах вони зустрічають і людей, які ностальгують за тими часами, коли вони отримували безкоштовно квартири та мали дешеву ковбасу. Поступово із цих розмов і своїх пошуків діти складають певну картину того, що відбувалося за радянських часів. Авторка розставляє акценти, які дають змогу підліткам зрозуміти і те, що відбувається нині на окупованих Росією територіях. Наприклад, про те, чому окупанти перейменовують селища, вулиці, нищать українські книжки, про пропаганду, про те, як ламається воля людей, які вже не можуть чинити опір, про страх. Ця книжка допомагає читачам зрозуміти причини й наслідки історичних подій.

На одне із запитань Ксенії про Радянський Союз її прийомний батько відповідає: «Це була у нас така держава, ми були її частиною. Тобто не були незалежною країною. Радянський Союз зараз ще називають “совєтами”, від  російської назви “Совєтскій Союз”. Дуже страшний то був період історії. — Тато Ваня замислився, ніби щось пригадуючи.— Коли Україну захопив Радянський Союз, а це було сто років тому, новим володарям дуже важило стерти людям усі спогади, що була така країна Україна. Бо, знаєш,  легше підкорити людей, які про себе нічого не  пам’ятають, які не мають коріння. Тому ці… гм,  люди взялися переінакшувати і нищити українську мову, висміювати нашу культуру… і  перейменовувати міста й села, які носили давні назви.  Їм не подобалися назви, які несли бодай якісь  спогади, розумієш? Прізвища людей, назви міст… (…) Їм треба було змусити наш народ полюбити їх. Переконати, що оці всі вбивства, грабунки, голод і кривавий режим, який  вони з собою принесли, — це для нашого добра, і  ми мали б їх за це любити і бути вдячними».

Настя Мельниченко майстерно й ненав’язливо вплітає історичні факти в сюжет книжки. Вони зрештою й допомагають дітям відгадати таємницю та знайти захований «скарб». А читачам — дізнатися та зрозуміти більше про ті історичні події та їхні наслідки. У книжці також є спеціальні QR-коди — для тих читачів, які хочуть знати більше.

Графічна історія про Голодомор

Книжка Юлії Смаль з ілюстраціями Юлії Ганик  «П’ять колосків» розрахована радше на старшокласників, які вже готові до того, щоб дізнатися більше про страшні події 1933-го, а також уміють читати графічні історії та достатньо дорослі для доволі жорстких малюнків. А також для тих, кого цікавить тема Голодомору і хто вже читав про це раніше. Утім, навіть у цьому випадку радимо батькам спершу самим прочитати цю книжку, адже в ній є моменти, які можуть травмувати юного читача.

Найперше, герої оповіді — це переважно діти, які загинули від голоду. Тобто авторка обрала історії не тих, хто вижив, а тих, хто загинув. Можливо, з метою показати максимально правдиво те, що тоді відбувалося, та викликати сильну емпатію та співчуття, передати суть трагедії. Водночас коли ці історії йдуть одна за одною, з’являється відчуття безвиході. І якщо дорослий може справитися зі складними емоціями, то не всім дітям це під силу. Додавати світлі моменти, які дають надію, таки варто, коли йдеться про книжки на таку складну і трагічну тему, як Голодомор. Це жодним чином не нівелюватиме страшні моменти, що мали місце, але даватиме надію й емоційний перепочинок під час читання.

Ілюстрації в цій графічній історії доволі цікаві. Художниця і видавництво відмовилися від реалістичності на користь схематичних малюнків. Утім, вони справляють сильне враження, місцями гнітюче: тут і люди в трунах, і мертві діти на галявині, і розстріляні обриси людей з дірками в тілі, і чорні постаті, які ходять вулицями міст.

Дещо травматичним мені видалося й те, що в цій історії помирає дуже багато матерів (вони зображені у трунах). Так, ми знаємо, що в реальності так і було, але водночас нині, у час війни, коли діти втрачають найближчих або бояться їх втратити, цей момент може мати негативний вплив на їхню психіку. Втратити маму — один із найбільших страхів дітей, і, певне, тепер не час його підсилювати та примножувати.

Також спочатку складно визначити, на якій вік розрахована ця книжка. Видавець позиціонує її саме як книжку для дітей. Якщо ви її дали в руки дитині, то будьте поруч, щоб відповідати на запитання, згладжувати страшні моменти та давати надію. Можливо, вона більше пасуватиме дорослим читачам, які люблять саме формат графічних історій. Щось нове дорослі читачі із цієї книжки навряд почерпнуть, натомість матимуть цікаве видання на цю тему у своїй бібліотеці.

Боротьба за правду: Микола Лемик, Гарет Джонс, Джеймс Мейс

Старшокласникам пропонуємо звернути увагу на видання для дорослих читачів, які, втім, будуть цікавими й молоді. Це видання про людей, які боролися за те, щоб світ дізнався правду про Голодомор і визнав його геноцидом українського народу.

Христина Лукащук у 2018 році написала і проілюструвала арт-бук про Миколу Лемика. Батько Миколи Лемика продав кілька моргів поля, щоб син зміг вчитися в гімназії. Під час навчання Микола потрапив до Юнацтва ОУН. І саме там 19-річний юнак зголосився вчинити замах на працівника посольства СРСР у Львові задля привернення уваги до Голодомору на «великій Україні» — геноциду, у який до кінця не вірили ані в тодішній Польщі, ані в усій Європі.

Видання має цікаві ілюстрації. Текст — хоч у книжці його не так і багато — є доволі складним для середньої школи, але для старшокласників може бути цікавим — за умови, що вчитель пояснить контекст і всі незрозумілі моменти. Це біографічна довідка, написана дещо офіційним стилем і розрахована, ймовірно, на людей, які знайомі з тим історичним періодом і подіями. Але в контексті постатей, які боролися за донесення правди про Голодомор, варто розповідати про Миколу Лемика.

Репортаж польського автора Мірослава Влеклого про Ґарета Джонса в українському перекладі Олени Шеремет вийшов у видавництві «Човен» кілька років тому й одразу здобув читацьку любов. Видавництво вже додруковувало кілька нових накладів.

Автор створив репортаж-реконструкцію подорожі до Радянського Союзу в 1930-х роках Ґарета Джонса — британського репортера, який першим розповів у західних медіях правду про Великий голод в Україні. Водночас ця книжка — докладна та драматична біографія Ґарета Джонса, якого за опубліковані тексти про «комуністичний рай» цькували деякі корумповані західні журналісти, а через декілька років він помер за достатньо загадкових обставин. Ця книжка розрахована на дорослих читачів, але чудово зайде старшим школярам, які цікавляться темою і люблять читати.

Також радимо старшим школярам почитати про американця Джеймса Мейса, який присвятив себе Україні й темі Голодомору. Це він започаткував традицію «Запали свічку у вікні», сформулював концепцію постгеноцидного суспільства, вважав, що Захід має перепросити в України, бо знав про Голодомор, але нічого не зробив.