Палестино, любове моя

Наприкінці минулого тижня наше МЗС здійснило чергову рятувальну операцію. З охопленого війною Сектора Газа вивезли «більш як 80 громадян України». Насправді ж ці громадяни – це 31 жінка і 50 дітей. Їхні чоловіки не можуть виїхати з Палестини, тому що всі вони араби, і в Україні їх не чекають.

 

Рік тому наш уряд уже проводив подібну рятувальну операцію. Тоді досить гучно, за особистої участі міністрів Яценюка і Шуфрича – пам’ятаєте, на всіх екранах ще показали, як політики фотографуються з вивезеним із Палестини котом Малишом? – наш військовий літак доправив 26 жінок і 65 дітей. Влада пропіарилася на них – і забула. І майже всі українки, евакуйовані в червні 2007 року із Сектора Газа, повернулися назад. Із 26-ти жінок в Україні залишилися близько десяти, та й ті «сидять на валізах». Полтавчанка Тетяна Закут розказала Тижню, що саме змушує цих жінок повертатися в охоплену війною країну.

 

 

Деякі українки, евакуйовані з Сектора Газа, встигли прожити в Палестині до десяти років, їхні діти вже мають арабські імена. Повернувшись в Україну з бажанням залишитися, вони зіткнулися із проблемами й матеріальною скрутою: в когось не було житла, хтось не зміг знайти роботу, а хтось через малих дітей не мав змоги працювати.

 

Мати трьох дітей Альона Бадавій зверталася до полтавської влади за допомогою, бо їй не було де жити. Просила, щоб її поставили в чергу на отримання квартири в Полтаві або принаймні дали якийсь гуртожиток. Єдине, що їй запропонували, – забрати дітей у притулок. Після цього Альона зібралася та поїхала, речі з валіз так і не довелося виймати. Наостанок сказала: «Нехай нас краще розбомблять». Інні Самуні запропонували дім, який уже готувалися зносити. Жити в такому помешканні з дітьми неможливо.

 

Трапляються й щасливіші історії: чоловікові киянки Наташі Мохсен вдалося приїхати в Україну і з’єднатися з родиною. Але таких випадків – одиниці.

 

Більшість українок жили в Палестині нелегально, хоча останнім часом їм почали видавати внутрішні паспорти. У країні проживають більше 500-та громадянок України, а загалом заміж у Палестину вийшли близько 3000 жінок із країн колишнього СРСР.

Тетяна пригадує знайомство з палестинцем Айманом Закутом – це сталося одинадцять років тому – й погоджується, що воно вийшло дуже схожим на традиційне арабське сватання. Познайомив 19-річну полтавчанку і студента Полтавської стоматологічної академії їх спільний друг Зафер. Спочатку розказав про Тетяну приятелю, потім привів її на оглядини…

 

«У Полтаві багато іноземних студентів, – говорить Таня, – тож це природно, що в них з’являється спершу кохання, а потім і діти, вони створюють сім’ї». Зараз у Тетяни й Аймана двоє синів – Амір та Іслам (шість і два роки). Старший народився ще в Україні, молодший – уже в Палестині. Закінчивши Академію, Айман поїхав на батьківщину, бо в нього закінчувалася віза. Тетяна з трирічним Аміром поїхала за ним через три тижні.

 

Зараз вона й сама дивується легкості, з якою наважилася їхати за чоловіком у незнану країну. Вже на місці з’ясувалося, що кордон між Єгиптом, звідки вони добиралися, й Сектором Газа є височезною стіною. «Ми прилетіли до Каїра, звідти п’ять годин машиною їхали до прикордонного міста Аляріш, там нас зустрічали. Я їхала ще з однією українкою з-під Прилук, теж із дітками. Тоді саме з’явилася можливість нелегально перетнути кордон».

 

Стіну заздалегідь хтось підірвав. На місці вибуху залишилися невисокі уламки, через які вже можна було перелізти. «Ми дітей перекинули, чоловік за стіною їх упіймав, потім полізли самі. В цей момент почалася стрілянина… Перед поїздкою важко було щось таке собі уявити. Я їхала без страху, бо не уявляла, що на мене чекає. Зараз уже маю страх».

 

У Секторі Газа Тетяна прожила два роки, за цей час надивилася всього – і бомбардувань, і перестрілок. Активні бойові дії почалися десь за місяць після її приїзду: «Щовечора о 23.00 починається «авіашоу»: в Сектор Газа залітає величезна кількість гелікоптерів та літаків, і вони починають просто бомбардувати порожні землі. Це виглядає як знущання, люди постійно перебувають у психологічному напруженні. Наше селище розташоване неподалік кордону, тому всю ніч ми не можемо заснути, а в будинку в результаті вибухів з’явилася тріщина. Потім підключаються ще й танки. А коли стріляють танки – взагалі неможливо спати. Руйнуються будинки, часом у них влучають снаряди, й тоді гинуть люди.

 

Після протесту світової спільноти про вибухи стали попере джати: за 15-20 хвилин до початку стрілянини телефонують і кажуть: «Доброго дня! Вас турбує армія Ізраїлю! Будь ласка, звільніть будинок, за 15 хвилин ми будемо його бомбардувати». Але зазвичай це відбувається вночі. Люди встигають схопити дітей, документи, хтось, може, коштовності – а хату, вважай, уже втратили. Останнім часом люди почали робити так: після дзвінка сусіди збираються на дахах – а це кілька сотень людей – і кричать просто в небо: «Бомбардуйте разом з нами!» Тоді вдається уникнути обстрілу. Бомбують у тому разі, якщо там живе хтось із ХАМАСу.

 

Над дахом нашого будинку, розташованого неподалік апельсинового саду, часто зависали гелікоптери, тоді теж неможливо було заснути. З таких садів бойовики зазвичай запускають ракети «Касам» на Ізраїль, а гелікоптери їх відстежують. Дахи в Палестині пласкі, на них можна відпочивати. Якось ми сиділи там, раптом підлетів вертоліт. Ніби його й не було, аж чуємо – торохтить поруч. Потім чуємо, завис і крутиться на місці, при цьому його не видно. Далі з нього випускають ракету, й вона летить просто на нас. Я вже попрощалася з життям, але ракета полетіла вище й далі. Ще одна халепа – безпілотні літаки з камерами спостереження. Вони літають цілодобово та ще й жахливо дзижчать, як планери на радіоуправлінні. Їх так і називають – «зінани» (дзижчалки). Поки син був маленький, я не могла вивісити випрану білизну, бо не хотіла залишати його без нагляду. Чекала, доки прийде чоловік і посидить із дитиною, а він повертався пізно. Вивішую я на даху білизну й чую: дзижчалка вже підлітає. Кру- титься, роздивляється, що я роблю, може, ракету налаштовую. Роздивилася й відлетіла, та все одно було моторошно. Зазвичай ці зінани визначають місце, з якого вилетіла ракета, й бомбують його.

 

Це було життя в постійній напрузі й страхові. Кордони періодично закривають – часом немає ні газу, ні солярки, люди на вогнищах готують їжу. Воду відключають, електрики майже ніколи немає. Перед самою евакуацією між палестинськими угрупованнями точилися страшенні перестрілки. Ізраїль принаймні завдавав точкових ударів. Ти міг бути певним, що тебе не бомбардуватимуть, якщо ти до жодного угруповання не причетний. Перестрілки між «своїми» набагато жахливіші. В таких розборках загинув сусідський хлопчик. В одному будинку був ФАТХ, у другому– ХАМАС, і вони стріляли один в одного. Моя старша дитина гуляла, чую – почалося. Я його одразу покликала: «Аміре, Аміре, йди сюди!» Він забіг, ми одразу всіх перелічили й зачинили двері. А сусідського хлопчика батько послав на центральну дорогу по запчастини для машини. Він не повернувся».

 

 

У Палестині все не таке, як у нас: від будинків до одягу. На іноземців завжди звертають увагу, а батьки хваляться своїми закордонними невістками. «Одягтися там, як в Україні – зовсім не прийнятно, – пригадує Тетяна. – Звісно, можеш вийти й так, але за тобою ходити- муть зграї дітлахів. Коли я налаштовувалася туди їхати, чоловік сказав, що ходитиму без хустини. Але зараз настрої змінились – ісламісти зробили правила жорсткішими: жінки повинні вдягатися за законами ісламу. Я спочатку ходила без хустини, але за мною зграєю волочилися діти, улюлюкали й кричали «ажнабія» – це по-арабському «іноземка». За тиждень сама запнула хустку – набридла надмірна увага. І поступово почала вдягатися, як вони. Ми всі жили в одному домі – брати мого чоловіка, дві невістки, Нарджис і Лаяль, і я з чоловіком. Перед братом чоловіка жінка повинна ходити в хустині, але в нашій родині дозволялося бути без. Арабською на побутовому рівні я вже оволоділа». Палестинки полюбляють ходити в гості, а особливо – на весілля. Для святкування знімають залу зі сценою, куди не допускають чоловіків, натомість жінок збирається кілька сотень. Отам уже вони дозволяють собі розслабитись – одягають усе, що заманеться, – й короткі спіднички, й штани, роблять зачіски, макіяж. Перед евакуацією Тетяна зі своїми знайомими українками планували створити жіночий клуб у Джабалії та шукали для нього приміщення. В місті Газа такий клуб давно є: в ньому влаштовують Новий Рік із Дідом Морозом і Снігуронькою, дітям там викладають російську, жінкам – арабську. Також можна займатися аеробікою, відзначати дні народження, просто спілкуватися.

 

Не всіх дівчат чоловіки відпускають на такі зібрання. В Палестині жінки переважно стають домогосподарками, особливо в дуже релігійних родинах і таких, для яких традиція – понад усе. Але дедалі частіше палестинки йдуть працювати й приносять додатковий дохід у сім’ю. Хоча, наприклад, робота в магазині чи на ринку – не для жінки (безпосереднє спілкування зі сторонніми чоловіками забороняється), радше такі професії, як секретарка, медсестра, лікар. Українки часто ведуть заняття з шейпінгу й аеробіки для тамтешніх жінок, також влаштовуються секретарками й перукарками. Загалом до іноземних лікарів, зокрема гінекологів, та навіть перукарів охочіше ходять на прийом, вони ж бо вчилися за кордоном.

 

Зараз Тетяна Закут із дітьми живе з мамою в її двокімнатці в Полтаві. Малюки не можуть начудуватися красивими іграшками в полтавському ЦУМі – в Палестині такого асортименту та якості немає. «Хотіла би купити малим побільше таких гарних іграшок, поки ми тут, але кошти обмежені», – жаліється Тетяна, бо 640 грн допомоги малозабезпеченим – це обмаль. Із чоловіком спілкується по телефону. Амірові у полтавському дитсадку було важко, бо говорив спочатку лише арабською. Молодший Іслам взагалі тільки-но починає розмовляти.

 

Тетяна говорить, що залишилася б тут, якби хтось допоміг її чоловікові приїхати в Україну. Вона зверталася по допомогу до всіх можливих інстанцій, навіть брала участь у телешоу – все марно. Знайомі кепкують, що тепер хіба тільки Кондолізі Райс написати.

 

Айман намагався виїхати з Палестини, та не зміг, а тепер просить, щоб дружина з дітьми поверталися до нього. «Мого чоловіка в Україні нічого хорошого не чекає, – переконана Таня, – в нього немає дозволу на проживання, цього треба чекати мінімум два роки. А це означає два роки без роботи – чим тоді годувати родину? Та й він навряд чи зможе працювати тут за фахом, у нас і місцеві стоматологи не можуть влаштуватись. Араби, які приїхали до Полтави, мають дві перспективи – будівництво й секонд-хенд. Тому він категорично налаштований, щоб їхали ми, я ж поки що вагаюся’BB. Наважитися поїхати – означає знову поринути в атмосферу війни, якій кінця-краю не видно. А в остаточний мир на Близькому Сході Тетяна не вірить: «Його ніколи не буде, бо війна – це чийсь вигідний бізнес».