Останні кілька днів ми з дружиною провели в палаці. Ні, не в готелі, а в справжньому історичному палаці в історичному місці. Жили в напрочуд добре відреставрованих кімнатах із меблями в стилі ампір і бароковим живописом у майстерно виготовлених золочених рамках. Стелі були десь ген високо під небосхилом, із якого звисали величезні кришталеві люстри. З вікна ми бачили залишки палацового саду й увесь виразний тильний фасад будівлі. Вночі ми були в палаці самі, якщо не брати до уваги двох охоронців, які стерегли нагромаджені в палаці скарби. Тому були нічними власниками палацу, принаймні власниками його історії та фантасмагорії.
«Палац, palātium (латин.), palazzo (італ.), palace (англ.), palais (фр.) — представницька житлова споруда, позбавлена оборонних рис, резиденція володаря, великого пана або патриція. З огляду на функцію та розміщення палаци поділяють на сільські, міські, мисливські, літні, зимові.
Розквіт палацової архітектури — це здебільшого період бароко й великий вплив французької культури. Найбільшу популярність у Європі мав тип палацу entre cour et jardin («між двором і садом»), якому властиві точна вісь симетрії та великий масштаб. Навпроти палацу містився сад або парк. Міські палаци часто мали головний корпус, що прилягав до вулиці» (pl.wikipedia).
Читвйте також: Музей?
Увечері, засинаючи в старовинному ліжку, замість лічити перед сном баранів я думав про палац, про той конкретний, а ще частіше про феномен палацу в європейській культурі. Одного вечора мені пригадалася прочитана колись книжка видатного польського письменника Веслава Мисливського «Палац».
Сюжет такий. Кінець війни, наближається фронт, місцеві аристократи в паніці покидають палац. Опанований нездоланною цікавістю, місцевий пастух Якуб переступає поріг безлюдного палацу, який знав змалку, щоправда, тільки здалеку. Крок за кроком він занурюється у світ аристократії, наполовину реальний, наполовину зітканий із фантазії. Проминає порожні коридори, вмощується в гарних фотелях, мало-помалу втілюється в роль аристократа. Його поволі пронизують видива предків і марення про інше життя, змінюючи його свідомість.
Якуб вживається в нову роль, надягає маски, вибрані з реквізиту навколишньої дійсності. Думки, розбігаючись, наче в делірії, позбавляють його мову перепон, перед Якубом постає світ без соціальних бар’єрів із пастухом Якубом у головній ролі. Наприкінці свого монологу Якуб повною мірою вживається у свою нову роль, стає сам собі паном.
Палац для мене — це передусім метафора, метафора тривалості, неперервності, ладу та гармонії, а не начебто багатства й разючої розкоші, що на них покликаються готелі зі словом «палац» у назві. Палац — це ще й метафора розумної влади, яка усвідомлює своє місце та свою роль у державі.
Коли живеш у справжньому палаці і якщо живеш у ньому сам, хоч-не-хоч вступаєш із ним у певне співіснування: твої кроки інакше міряють простір, твій голос набуває ширшого діапазону, твої жести сповільнюються, зате стають набагато виразнішими, твої погляди охоплюють більше, ніж ти коли-небудь міг подумати. Ти перебуваєш у магічному просторі палацу, сам, але в довгій історичній низці постатей, які виповнювали й творили палац.
Читайте також: Старе вино
Давніше тут був великий сад. Палац у стилі французького неоренесансу збудовано 1890 року для родини Альфреда-Юзефа та Марії-Клементини Потоцьких. 1903-го палац перебудували, його внутрішній простір поділили на квартири, зменшили й територію саду, продавши його під міську забудову.
22 листопада 1919 року під час показових польотів американський пілот Едмунд Ґрейвс, виконуючи фігури пілотажу, впав на палац. Дах і верхні поверхи спалахнули. Споруду відбудовували аж до 1931-го. Потоцькі були власниками палацу до вступу у Львів совєтів у 1939-му. Під час гітлерівської окупації німці показували в залах палацу пропагандистські вистави, завдяки цьому будівля пережила Другу світову війну без пошкоджень. 1945 року совєтська влада віддала палац у користування Інституту геології. Від 1972-го в палаці містився Львівський міський РАЦС.
У 2001–2002 роках здійснено ремонт палацових інтер’єрів, нині там міститься Львівська картинна галерея, а представницька частина палацу — це львівська резиденція президента України.
Є місця, триваліші від часу та минущості індивіда, і палац Потоцьких у Львові саме таке незвичайне місце.