Палац Катериничів: історія (не)забутої пам’ятки

На Чернігівщині всюди історія, безліч пам’яток — куди не глянь. Запитай, з чим асоціюється Чернігівщина, — і хтось охоче згадає церкви. Та варто сказати, що це далеко не все. На Чернігівщині вдосталь місць, де реальність — наче витончена казка. Це садиби давніх родів і розкішні палаци. Деякі з них — місцеві візитівки, як-от маєток Тарновських у Качанівці чи Галаганів у Сокиринцях.

Та зовсім поруч є місце, про яке говорять мало, — Бобровиця, компактне містечко, де палац став родинним всесвітом.

Бобровиччина й Катериничі

Уявіть: кінець ХІХ століття, село Марківці неподалік Бобровиці. Ніжні звуки фортепіано стишують серце, а антураж так і манить милуватися. Це була не фантазія, а реальність у садибі Катериничів. Там гостювала еліта, влаштовували бали й починався світ палацової Бобровиччини.

Меценатство та творчість

Власників садиби шанував Тарас Шевченко. Під час гостин у Марківцях у 1846 році намалював портрети матері, братів, дружини й тещі Петра Андрійовича Катеринича. Останній — відомий поміщик і власник цукрового заводу.

Бути меценатом і підприємцем — справа сімейна. Син Петра Андрійовича, теж Петро, багато допоміг школам, бібліотекам. Щоб розказати про кожного з Катериничів, треба окрема праця, а ще краще серіал чи книга. Тож за орієнтир візьмемо долю Петра Петровича, юриста й дворянина.

Як збирала гостей рідна садиба, так Петро Катеринич гуртував українців у Петербурзі. Він долучився до появи товариства, що допомагало студентам-землякам (повна назва: «Товариство імені Тараса Шевченка для допомоги, що потребує вихідцям із південної Росії, які навчаються у вищих навчальних закладах С.-Петербурга»).

Тоді ж назріває романтична пригода — і не якась інтрижка, а кохання, що тривало до кінця життя. Петро Катеринич уже був удівцем, від покійної дружини Марії Федорівни мав п’ятьох дітей. Та доля не лишила його одинаком і звела двох земляків із Чернігівщини — Петра Катеринича та Параскеву Гаврильцеву.

Вона була красунею, та ще й талановитою — театральна артистка, що вивчала спів у консерваторії. Її голос звучить у перших грамофонних записах із Російської імперії (співала під псевдонімом Хмара).

Може, її кар’єра мала б ширші обрії, та Параскева обрала шлюб. Кохання й материнство замінили їй сцену. Подружжя виховало дев’ятьох дітей: четверо народжених Параскевою й п’ятеро від попереднього шлюбу Петра Петровича. З випадкової зустрічі в Петербурзі народився всесвіт, що зберігся в бобровицькому палаці.

Палац у Бобровиці

Якби Катериничі лишилися в Петербурзі, історія змінила б вектор. Але судилося інакше. Сімейні справи вимагали контролю, й мати Петра Петровича Тетяна Пантелеймонівна покликала сина в рідні краї. Родинну садибу знову наповнило життя.

Світ Катериничів — це не тільки підприємництво чи стереотипне богемне життя. Петро Петрович був відомий як лідер повітового дворянства. Параскеві Мойсеївні вдавалася громадська робота — була опікункою земських шкіл. Марку подружжя тримало і в меценатстві. Це й роздача землі селянам, і піклування про навчальні заклади, під школу й бібліотеку передали Марківський маєток. А сім’я переїхала в Бобровицю.

Читайте також: Земські школи за проєктом Опанаса Сластьона

Переїзд — точка, коли Петро Катеринич дивує всіх. Голова сімейства збудував новий маєток, який донині називають палацом.

Що ж у ньому особливого? Палац Катериничів — модерна будівля, спроєктована Семеном Лазарєвим-Станіщевим. Це не помпезна споруда з показною величчю. Палац стриманий, радше нагадує середньовічні замки, що були символами родинної могутності й влади. Додають строгої мужності неоготичні конусоподібні верхівки на баштах. Збудували палац із червоної цегли, на ній — гравіювання імен Катериничів. Тут теж символізм: будівля стає не просто місцем для життя, вона — матеріальний свідок, хто її зводив і мешкав тут.

Крім родинної сили, в палацу є інша грань — вишукана ніжність. Її можна побачити в мереживних декоративних елементах над верандою. Так в одній будівлі родина втілюється і як місце сили, і як символ любові.

Усередині палацу всюди ексклюзив: каміни, для яких господар спеціально замовляв кахлі в селі Вороньки, литий декор, дерев’яні жалюзі… Та, як кажуть, краще один раз побачити.

Усе, що пережило віки, чекає уважного мандрівника. В ідеалі люди можуть їхати в Бобровицю з думкою: «Приїду — значить, буде вишуканий відпочинок». Палац — місце для спокійних вакацій, коли неспішно милуєшся автентикою, предметами побуту, вбраннями, розглядаєш картини. А потім, щоб уже зовсім не втрачати цей настрій інтелігентної естетики, — вийти на прогулянку, бо ж поряд затишний парк.

Бурхливі часи

Допоки в палаці жили господарі, життя вирувало. Параскева Мойсеївна проводила театральні вечори, не бракувало веселощів і гостин. То була вишукана казка, якій, проте, судилося завершитися.

Петра Катеринича не стало в 1916-му, його поховали з почестями в родинному склепі, що донині не зберігся. Далі на Катериничів знову чекали зміни й переїзди. Щоправда, не в новий палац, а щоб назавжди покинути край.

Родина емігрувала. Бурхливі часи диктували свої умови. Замість нових веселощів і життя в палаці — втрата володінь, загроза репресій. Садиба спорожніла, а її мешканці вирушили шукати щастя деінде. Відомо, що Параскева Мойсеївна хотіла повернути володіння в 1919 році, коли в Марківцях були денікінці. Та не вийшло: того ж року село захопили більшовики.

Історія Катериничів відтоді — наче чистий аркуш. Більше відомо про Єлизавету, другу доньку Петра Петровича й Параскеви Мойсеївни. Як і мама, вона опанувала оперний спів, стала співзасновницею Театру оперети у Скоп’є (Македонія). Це життя, де минуле стало напівказковим спогадом.

«…дім — це Всесвіт…»

Мірча Еліаде писав, що «…дім — це Всесвіт, який будує собі людина, наслідуючи взірцевий акт творення богів, космогонію». Коли сім’я покидає домівку, в минулому залишається ціле збудоване життя. Багато українців і зараз вимушено полишають, втрачають рідні місця. То не просто будівельні конструкції, а власноруч створений світ. Так сталося і в Катериничів — їхній «всесвіт» лишився без «творців».

Якби історія склалася інакше, палац давно міг бути архітектурним скарбом України. Та в історії немає «якби». У радянські часи палац був символом небажаного минулого. Почалося переінакшення, в будівлі наче наново вшивали історію. Зробили прибудову, в приміщенні в різний час розташовувалися школа, спортклуб, бібліотека, пошта, палац піонерів. Мета — витіснити минуле.

Колишня садиба в Марківцях згоріла в ХХ столітті. А палац у Бобровиці руйнувало примусове забуття. Наче людина з непростою долею, він пережив бурхливі події й поступовий занепад.

Що нині?

Зараз історія й пам’ять як ніколи важливі. Палац дочекався сьогодення та має право на збереження й гідну оповідь про себе.

У палаці діє бібліотека. Поспішаєте різко стишитися від цього слова? Не варто. Тиша тут уже не глуха й безнадійна — це радше очікування чогось нового. З 2024 року почався новий етап для палацу. Архітекторка Оксана Хорошавіна зацікавилася його долею. Відтоді над відновленням і статусом палацу працює група небайдужих.

Пам’ятка, як жива істота, реагує на турботу. Щоб вона не занепала, місцеві організовували «толоки», косметичні ремонти й прибирання. Завдяки цьому палац ніби «оживає» — вже приймав екскурсійні групи, виставки картин і народного мистецтва.

Крім знайомства в реалі, можна зробити це й онлайн. Для палацу створили фейсбук-профіль, і тут чимало корисного. Кілька кліків, щоб зайти на сторінку, а тут — історія пам’ятки, біографії мешканців. А ще багато світлин і портретів із різних часів — перший крок до візуальної зустрічі. Почитати й проглянути можна за покликанням.

Замість висновку

Пам’ятка вже чекає відвідин, наче перейняла гостинність від господарів. Замовити екскурсію можуть усі охочі. Із серпня 2025 року палац Катериничів входить до переліку культурної спадщини Чернігівської області, також триває процес його внесення до Держреєстру пам’яток культури.

Є проєкти, заплановані на майбутнє. У палаці може розташуватися музей Катериничів, мистецький простір — триває робота для нового життя. Це вимагає часу й зусиль, та шанси на успіх досить великі. Добре й те, що локація відносно недалеко від столиці.

Палац — це «місце пам’яті», як писав П’єр Нора. Тішить, що ця пам’ять жива, а не втрачена.