Ахмед Кураіші є одним з наймолодших громадських політичних експертів і журналістів, які з’явилися в Пакистані, оскільки з 2002 року ця країна проводить політику лібералізації засобів масової інформації. До недавнього часу він вів ток-шоу на державному PTV, де прогнозувались позиції зовнішньої політики Пакистану.
Його блог, AhmedQuraishi.com, добре відомий в пакистанських ЗМІ та блогосфері, вирізняється зваженими і сміливими політичними коментарями. Ахмед Кураіші досі є єдиним пакистанським журналістом, котрий надавав коментарі арабською мовою для катарського телеканалу «Аль-Джазіра», що охоплює Ліван, Сирію, Йорданію, Перську затоку і Ірак. Він уважно відслідковував військову присутність США в Кувейті і Саудівській Аравії в 1990-их роках, після закінчення «холодної війни» і тектонічний зсув перерозподілу сил в регіоні. А також брав інтерв’ю в усіх представників вищого керівництва Іраку в період з 1991 по 2003 рік. В 2003 році жив 6 місяців на території Іраку.
Нещодавно Ахмеда Кураіші було залучено в якості експерта державної політики інформаційно-пропагандистських проектів, котрі головним чином консультують державних клієнтів по всьому Близькому Сходу, включно з Пакистаном. Він є співавтором недавно опублікованої «Доктрини Індії: 1947-2007».
Ахмед Кураіші народився, виріс і здобув освіту в Кувейті в сім’ї пакистанців. Є поліглотом. Він володіє англійською, арабською та урду, а також активно цікавиться турецькою та перською мовами.
– Пане, Кураіші, якою є головна проблема з якою Пакистан стикається за нинішньої ситуації? Це тероризм, «Талібан», ядерна зброя чи щось іще?
– Доля і керівництво. Ми в Пакистані відчуваємо відсутність можливості самим розпоряджатися своєю долею і метою, а також відсутність реальних лідерів. Не існує кращого способу, щоб описати наше скрутне становище в Пакистані. Політики і армійські генерали змінювалися по черзі у владі протягом десятиліть. Але ніхто не міг дати пакистанцям можливість розпоряджатися своєю долею. Пакистанські політики і генерали не здатні керувати школами чи містами, або планувати майбутні національні потреби. Вони не знають чи хочуть бути ядерною державою лише для того, щоб просто лякати Індію чи також використовувати її, як засіб для демонстрації сили – для досягнення Пакистаном законних економічних інтересів та інтересів безпеки в розширеному стратегічному просторі в центрально-південно-західній Азії.
У пакистанської правлячої еліти не існує відчуття можливості розпоряджатись своєю долею. На відміну від них пересічні пакистанці є краще мотивовані. Вони вбачають руку долі в історії їхніх предків в регіоні і на шляху до незалежності Пакистану, рух, який забезпечив незалежність країни 64 роки тому. Дозвольте мені навести короткий приклад. За замкненими дверима пакистанські вчені зайняті створенням нових видів зброї, а високопоставлені політики поспішно розробляють стратегію в Афганістані і Кашмірі, але політичні лідери в Ісламабаді не в змозі відобразити це почуття впевненості в місцевому політичному житті або в міжнародній політиці.
– Існують проблеми з управлінням у Пакистані?
– Величезні. Політичні партії скрізь віднаходять нових лідерів і наповнюють новою кров’ю систему. Але не в Пакистані. Тут партії перебувають у під контролем сімей, котрі в свою чергу укладають альянси з іншими родинами або кланами, обмежуючи цим пакистанську політику і вводячи її стан застою.
Єдина сила, якій декілька разів вдалося розірвати цю монополію – це пакистанські військові. Але замість того, щоб запропонувати нації нову систему, військові відновлювали владу тієї ж таки корумпованої еліти після кожного переходу до цивільного правління. За останні шість десятиліть встановився мовчазний альянс між військовими і заснованими на вузькій сімейственості політичними елітами. Цей неоголошений союз блокує зміни і задавлює творчі здібності пакистанського народу.
Звичайно, пакистанські військові дуже добре організована і патріотично налаштована національна установа і неможливо порівнювати її ефективність з нашими невдалими політичними партіями. Це те, чому неоголошений альянс між ними виглядає тим більше дивним. Тому, що більшість офіцерів походять із середніх і нижчих класів, а більшість із політиків мають походження із феодальних і грошовитих кіл. Видається, що це трапилося через те, що через якийсь час багаті феодальні політики знайшли способи проникнення у військову еліту і її зваблення звичними корумпованими методами. Це проявилося в останній раз під час урядування Первеза Мушаррафа.
Для того, аби показати вам всю іронічність цієї ситуації, розглянемо пана Мушаррафа і пана Путіна, котрі є продуктом військових установ у їхніх країнах. Обидва прийшли до влади майже одночасно. Через десять років по тому Мушарраф стикається з приниженням вигнання і поразкою, в той час як Путін перебуває при владі. Мушарраф привів країну в стан внутрішнього і зовнішнього хаосу, залишивши Пакистан ще більш принизливо залежним від інших країн, які користуються цією ситуацією. У той час, як Путін врятував Росію від краху і Росія відновила свою могутність, коли вже всі списали цю країну.
– Скільки сьогодні центрів влади у Пакистані?
– Це запитання ілюструє безлад у Пакистані сьогодні. До 9/11[нападу Аль-Каїди на Нью-Йорк та Вашингтон 11 вересня 2001 року – В.К.], в Пакистані існували три центри влади: військова, феодальна еліта і релігійні партії. Після 9/11 центри влади почали множитися в гірший бік. Тепер ми маємо військових, феодальну еліту, партії на релігійній основі, етно-мовні партії, сили, орієнтовані на Сполучені Штати Америки, Саудівську Аравію, Іран, Китай, Об’єднані Арабські Емірати, заборонені воєнізовані групи, такі як так званий пакистанський «Талібан» і Армія визволення Белуджістану, кілька бізнес-картелів, починаючи від транспортного до цукрових королів, всі, хто готові взятися за зброю і кинути виклик державі.
Декілька попередніх урядів, політичних і під керівництвом військових внесли вклад у цей безлад. Таку політику вів пан Мушарраф і на даний час пан Зардарі погіршує цю ситуацію.
– Чому демократія не приживається в Пакистані?
– Демократія не може працювати в країні, яка все ще має пройти через процес націоналістичного відродження. Фатально запровадити практику повної демократії в новій державі, яка страждає від структурних недоліків і потребує часу, щоб визріти. Скрізь, де ви бачите успішну демократію, потрібен певний період консолідації, зміцнення держави, перш ніж відкрити двері для загальнодоступної демократії. Найбільш яскравим прикладом цього є Росія. Невеличкий експеримент Горбачова з імпортуванням британського зразка демократії ледве не коштував росіянам їх країни.
Росіяни не мали часу для зміцнення своєї держави і державності після розпаду Радянського Союзу. В цьому випадку демократія тільки служила для збільшення слабкості держави, а не її сили. За менше ніж десять років практикування демократії Росія розвалилася. Це було спровоковано міжусобицею між конкуруючими центрами влади, і ця ситуація ускладнилася прямим іноземним втручанням в російську політику і економіку.
Що врятувало Росію? Звичайно, не демократія.
В двох словах, розвиток, зміцнення інститутів і традицій має більш важливе значення для нової країни, ніж демократія. Це саме те, що Пакистану необхідно і чого він як і раніше потребує. В Пакистані на вершині влади нам необхідний націоналістичний мудрий лідер, підтриманий силою пакистанських військових. Установіть мудре керівництво та надайте йому стійкості і правонаступності. Це формула, котра спрацювала у Китаї. Чим більше часу ми витрачатимемо, підпираючи фальшиву демократію, тим більше Пакистан наближатиметься до внутрішніх невдач.
Не існує нічого ганебного в критиці британської чи американської політичної системи чи демократії. Вони не можуть спрацьовувати скрізь. Ми маємо право і ми можемо тестувати і вибирати, що саме підходить для нас без будь-яких оглядок на когось. Сподіваюся, що ми рухаємось в Пакистані у цьому напрямку.
– За яких умов демократія в Пакистані може виявитися кращою, ніж контроль військових?
– Коли до керівництва прийдуть пакистанці, здатні запропонувати ідеї, котрі просуватимуть народ вперед. Коли політичні діячі і їхні партії не проводитимуть прямої дипломатії з іноземними урядами, щоб забезпечити собі владу за рахунок іноземного втручання або допомоги. Коли пакистанські політики базуватимуться в Пакистані, а не в Нью-Йорку, Дубаї і Джидді. І коли пакистанські політики зрозуміють, що національні інтереси Пакистану визначаються не стільки тим, що говорять Сполучені Штати чи Великобританія, а більше тим, що диктують пакистанські інтереси.
– Нестабільність в Афганістані також є питанням стабільності Пакистану?
– Події в Афганістані мають безпосередній вплив на Пакистан, і саме тому Пакистан є дуже чутливим до того, що відбувається у цій країні і належним чином відчуває те, що має наводити свої аргументи щодо будь-яких заходів з боку Сполучених Штатів та їх союзників у цій країні.
Жодна країна світу не зробила більше для Афганістану як Пакистан. Ми продовжуємо приймати, навчати та надавати послуги і засоби для існування більше ніж двом мільйонам афганських біженців. Якщо ви йтимете по Кабулу, то на його вулицях ви зустрінете безліч афганців, які здобули освіту в пакистанських школах, бували в пакистанських лікарнях і виросли дивлячись пакистанське телебачення. Навіть сьогодні в Афганістані є найбільш популярним Khyber TV, яке знаходиться в приватній власності і веде передачі з Ісламабаду і Пешавару.
– Пакистан є невід’ємною частиною Південної Азії з географічної, культурної, мовної та історичної точки зору, але чому його лідери після здобуття незалежності в 1947 році більше орієнтувались на відносини з країнами Близького Сходу?
– Неправильно говорити, що Пакистан етнічно, мовно, історично і географічно є центром рівноваги між Близьким Сходом, Центральною і Південною Азією. Пакистан не належить виключно до будь-якої із цих областей, але включає в себе частини усіх трьох. Пакистанці прослідковують свою етнічну приналежність від суміші арабів, персів, турків, арійців і індусів. Урду – національна мова. Вона має і тюркські слова та народилася в військових таборах і розвивалася в палацах мусульманських династій, котрі прибули із Західної і Центральної Азії.
Пакистан є природним продовженням 10 століть правлячих еліт з Західної і Центральної Азії. Які пройшли через Пакистан до Індії на Сході і управляли всіма цими територіями до прибуття англійців. Національний поет Пакистану Мухаммед Ікбал написав більше двох третин своїх віршів перською і арабською мовами. Ці дві мови були мовами управління для мусульманських династій і їх підданих, нащадки яких пізніше і створили Пакистан.
Сьогодні національна мова Пакистану, і всі місцеві мови записуються арабським алфавітом, так само, як і перська і тюркські. Що стосується Південної Азії, то на Пакистан є крайній західний край цього регіону. Через довге мусульманське правління в Індії Пакистан поділяє історію з вузькою смугою на півночі Індії, яку ми називаємо індуїстським поясом. Ця область зосереджена навколо того місця, яке відомого сьогодні, як Нью-Делі, столиця Індії. До 1857 року це було місце мусульманського панування на Індійському субконтиненті. Пакистан з’явився, як сучасна держава рівно через 90 років після падіння тієї імперії.
Одним дуже цікавим моментом, який варто згадати, є те, що батьки-засновники Пакистану в 1947 році всерйоз розглядали визначення перської чи арабської мови в якості офіційної мови Пакистану. Це питання так і залишилося невирішеним в зв’язку з кончиною «Каід-і-азам» [першого глави держави Мухаммеда Алі Джини – В.К.] протягом року після проголошення незалежності і затримкою складання конституції для нової держави.
Так що визначення Пакистану виключно через призму Південної Азії є неточним. Південна Азія є лише однією частиною нашої історії і географії. Сліди минулого двох третин нашої історії і географії пов’язані з Західною і Середньою Азією.
– Після створення Пакистану почуття і симпатії до арабського світу все більше викристалізувалися і знайшли однозначне вираження в Пакистані?
– Ще до проголошення незалежності Пакистану лідери руху за незалежність виявляли свою повну підтримку палестинського опору англійцям. Кульмінацією цього стали зустрічі великого муфтія Єрусалиму Аміна ель-Хусейні і батька-засновника Пакистану Мухаммеда Алі Джини або «Каід-і-азам» (Великого Вождя), як ми називаємо його офіційно.
Протягом 1950 і 60-их років керівники визвольних рухів з Алжиру, Марокко і Тунісу подорожували, маючи пакистанські дипломатичні паспорти, у випадках коли вони хотіли представлять інтереси своїх народів у західних столицях. Пакистанські пілоти ВПС брали безпосередню участь в боях з Ізраїлем протягом арабо-ізраїльських воєн 1967 і 1973 років. Фактично єдиний ізраїльський реактивний винищувач, котрий був збитий в Сирії в 1973 році, був знищений пілотами пакистанських військо-повітряних сил.
Є багато світських і лівих пакистанських активістів, котрі добровільно індивідуально приймають участь в арабських визвольних рухах в Північній Африці, Палестині і Лівані. Пакистанські добровольці також приєдналися до турків, коли вони захопили Кіпр в 1974 році.
Існує також велика кількість випадків змішаних шлюбів між пакистанцями і громадянами країн Близького Сходу. Так що цивілізаційна і культурна динаміка між Пакистаном і Близьким Сходом відіграє важливу роль і не може бути подавленою чи запереченою, тому, що вона є природною, а не результатом якихось міжурядових зусиль.
Я повинен також зазначити, що після здобуття незалежності Пакистан подав заявку на вступ до Ліги арабських держав, але питання так і залишилося без вирішення через динаміку «холодної війни», а також тому, що Пакистан не визнав арабську мову в якості державної мови.
– Зовнішня політика Пакистану висунула на перший план тісні зв’язки з мусульманськими народами Близького Сходу за рахунок нормальних відносин з Індією?
– Відносини Пакистану з мусульманським Близьким Сходом ніколи не були «за рахунок» стосунків будь-ким. Ці відносини, як я вже пояснював вище, є природними на рівні людей, і вони продовжувались навіть тоді, коли стосунки Пакистану з головними близькосхідними країнами час від часу погіршувались. Наприклад, вони погіршились з декількома арабськими країнами, коли Ісламабад примкнув до Англії в 1956 році через Суецький канал. В той час Єгипет, Сирія і ряд арабських держав бойкотували Пакистан. Однак це не вплинуло на відносини на рівні окремих людей.
Природно також для Пакистану очікувати, що його відносини з арабами і мусульманським блоком допоможуть йому протистояти агресії з боку набагато більшої країни, як Індія. Нормалізація взаємин з Індією не залежить від того, які види відносин Пакистан має з іншими країнами. Це залежить від здатності індійських лідерів визнавати і розв’язувати суперечки, що затягнулися.
– Якою є зовнішня політика Пакистану щодо близькосхідного мирного процесу?
– Офіційно Пакистан продовжує підтримувати його, незалежно від того, що палестинці вирішать, що підходить для них. Ми не повинні забувати, що мирний процес на Близькому Сході скоротив свої масштаби після домовленостей в Осло і став в значній мірі двостороннім палестино-ізраїльським питанням. Це відбилося на позиції Пакистану і здатності впливати на мирний процес. Подібно до більшості арабських і мусульманських країн, Пакистан тепер пропонує загальну підтримку палестинцям, без втручання або зайняття позиції щодо деталей.
Ісламабад більш зосереджений на питанні Аль-Кудсу або Єрусалиму, як безперечної в майбутньому столиці Палестини і не визнає це місто столицею Ізраїлю. Цю позицію можна зрозуміти, оскільки Єрусалим являє собою більш широку арабо-мусульманську проблему в зв’язку з релігійними місцями, ніж просто палестинське питання.