Командир наказав знайти капелана. Навіщо — не зовсім зрозуміло. Отже, це не нашого ума діло. Нашого ума діло — сісти в червоний форд та їхати. Шукати. Розпечене липневим сонцем місто гнало своїми артеріями зелену кров. Пікапи, буси, тентовані крази мчали вулицями в усі боки. І наша червона заноза летіла в бік Лимана в пошуках капелана.
— Тобі теж треба шукати підсрачник, — сказав сержант за кермом.
— Я не проти. Але ще до пуття не вмію їздити. Буду вчитися.
За затемненим склом миготіли бетонні балки постів, зелені бризки гілля, кіоски з кавою і шаурмою. На бетонному протитанковому їжаку поміж зелені сяйнула чорна блискавка «Азова». Степовий знервований обрій укривав тонкий сірий серпанок.
— Там Лиман, — мовив сержант і різко крутнув кермо вбік.
Побитою дорогою автівка в’юнилася поміж ям прямо на велику білу гору, що здіймалася із землі, немов велетенський айсберг.
— Крейдяний терикон, — буркнув сержант.
— Нічого собі.
Котилися по селу. Майже безлюдному. Проте десь на велосипеді прошмигне білявий підліток у футболці якогось «Вест Гему», там прочовгає гумовими капцями дядько в піксельних штанах і без майки, світячи коричневим торсом. Селище займають наші військовики, ховаючи під деревами й маскувальними сітками техніку. Десь тут треба шукати капелана.
— Треба їхати далі, — махнув рукою в бік старих двоповерхових будинків утомлений командир. Схоже, його підрозділ зазнав утрат. Він не спав кілька ночей. В очах блиск байдужості, а точніше готовності прийняти все, щоб не трапилося. — Десь там побачите його бус.
Курява хмарою здійнялася з-під наших коліс і потяглася за нами до будівлі, з якої сипалася багрова штукатурка. Біля фасаду поралася жінка в легкому кольоровому халаті. Мабуть, поливала квіти. Але які квіти серед тих бур’янів? Можливо, так здалося через її квітасте вбрання. Вона підказала, де шукати капелана. Ми зайшли до під’їзду з чорними обгорілими стінами й піднялися дерев’яними сходами на другий поверх. Схоже, будинок палав усередині. Але якимось дивом уціліли дерев’яні сходи й поруччя. Пошарпані двері до помешкання мали такий вигляд, ніби у квартирі ніхто не жив років з двадцять. Ми постукали й увійшли. Було не замкнуто, і двері, здавалося, зараз злетять із шарнірів. У тісному коридорі на тумбочці серед мішанини речей — гребінців, підсумків для магазинів і нотатників — у мисці блищала чи то тушонка, чи то холодець. Із завішеного дверного отвору вийшов смаглявий хлопчина в темній майці й із зачесаним назад чорним волосся.
— Де можна знайти капелана? — запитав сержант.
Хлопець помахав головою та увімкнув у телефоні перекладач. Сержант повторив, нахилившись до мобільника.
— А, падре… Падре! — гукнув він у бік іншої діри, завішаної ковдрою. За мить тканина гойднулася, і з-за неї показалася лискуча голова з чорною акуратною бородою.
Падре. Фото: facebook.com/2InternationalLegion
Вдумливий погляд зі здивуванням зупинявся на нас по черзі. Чого їм треба, певно, подумав він. Але це навряд. Він їхав сюди для того, щоб будь-хто міг звернутися до нього.
— Вітаю. Ви будете сьогодні благословляти хлопців перед ротацією?
Певно, сержант подумав, що падре треба знайти саме для цього.
— Так, так… Я благословлять, — сказав він українською, добираючи слів.
Через телефон домовилися про час зустрічі.
У сутінках наш червоний форд знову мчав тією ж дорогою. Солдат у трусах з хрестом запропонував чай і сендвічі. Якраз тоді прийшов падре. Уже не в чорних майці й шортах, як вийшов до нас удень, а в піксельній формі та із шевроном-іконкою на плечі.
Він привітався, а потім курив у темряві нічного двору під маскувальною сіткою. Так ми простояли з пів години й нам повідомили, що ротації не буде.
Ранкове сонце розпалило площу біля крематорію. Побратими загиблого сиділи: хто на бордюрі, хто в мікроавтобусі, відчинивши двері й вистромивши ноги в берцях на вулицю, хто пив каву біля магазину. Це були українці, британці, ірландці, грузини, азербайджанці й земляки загиблого — колумбійці.
— Це ти забрав ланос батальйону з-під Лимана? — запитав хтось стрункого смаглявого хлопця років двадцяти.
— А що? Я його навіть заправив за свої гроші.
Чорний катафалк, лакована труна, над якою розтягнули два прапори — України й Колумбії, постріли почесної варти. Обійми й рукостискання побратимів. Сумна тиша українського гімну й гортанні співи колумбійського. І відспівували. Спочатку український капелан, якому, лише інколи замовкаючи, підспівував падре, а потім і він сам. Тоді його промова іспанською не тільки до смаглявих побратимів загиблого, а й до всіх інших. Падре то говорив спокійно, то підвищував голос, стишувався й переходив на командирський рішучий крик, немов зараз якраз ротація і хлопцям за мить доведеться йти в бій проти всесвітнього зла в ім’я Господа. А потім його голос затремтів, і він заплакав, промовляючи далі щемкі слова. Близький друг загиблого з тоненькими вусиками над пересохлими в посадках губами знімав прощання на телефон, а можливо й увімкнув трансляцію для рідних. Коли бійцям дозволили підійти до закритої труни й попрощатися, вони один за одним оточили її з усіх боків, ставши навколішки й притулившись чолом до гладкого віка. А той, що прийшов останнім під час промови падре в чорних окулярах і чорному шкіряному плащі з нагородним хрестом на грудях, поклав на труну смолистого капелюха й обійняв її обидвома руками.
— Прощавай, братику, — сказав з акцентом стрункий хлопчина, азербайджанець, витираючи сльози, і всі поволі почали виходити надвір.
Фото: Олександр Заклецький
Дорогою із цвинтаря падре вчив кількох колумбійців українській абетці, читаючи імена й прізвища на могильних плитах.
15.08.2024