І хіба мої думки теж не були своєрідним сховком, у глибу якого я зоставався невидимцем, навіть коли спостерігав, що діється навколо?
Марсель Пруст
Одна подруга написала у фейсбуці, що винаймає квартиру на Лівому березі, там, звідки в повітряний простір столиці заходять шахеди. Попри заклики сусідів, вона не бачить сенсу скидатися на розкішний ремонт під’їзду, адже є нагальніші потреби. Годі посперечатися: краще задонейтити на наш дрон, ніж витрачати гроші на те, що інший дрон, уже ворожий, здатен невдовзі перетворити на уламки.
Молодий дослідник на кухні видавництва розповідає, як навесні 2022-го організатори однієї відомої стипендіальної програми вимагали терміново відповісти, чи зможе приїхати через пів року попрацювати над текстами. Він чесно відписав: не знаю, чи буду живий через пів року. Організатори й далі наполягали.
Як змінилося наше життя, який наш горизонт планувань, коли не випадає говорити про жодний?
Пам’ятаю, як три роки тому, у березні, мене дратувала контекстна реклама в інтернеті — блискуча, яскрава, така, ніби нічого не сталося. Часто там розповідали, як зупинити майбутнє, затримати плин часу, застигнути в моменті, ніби муха в бурштині: протидій старінню шкіри вже зараз, підготуй тіло до літа, вкладайся в себе, щоб втримати юність. Думка про таке здавалася злою іронією: поруч тридцятилітні направду лишалися вічно молодими й нестерпно красивими на своїх чорно-білих портретах. Гинули мої університетські друзі, поети-дебютанти, молоді вчені. Ті, хто мав постаріти, обрости зв’язками й преміями, втратити волосся.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, горизонт планувань звузився так, що не було вже ніяких «пів року», «три місяці», «до літа». Було «зараз», «негайно», навіть не «за 15 хвилини». Коли навесні 2022-го медіа зверталися по коментарі, намагалася відписати впродовж десяти хвилин, бо раптом після того вже нічого не буде. А ще скасувала всі відкладені листи й досі надсилаю їх із великою обачністю: якщо раптом зі мною щось станеться, хіба не буде травмою для колег і друзів отримати текст на верстку чи зауваги до обкладинки вже після? Ніколи не знаєш, де опуститься завіса.
Одна з базових потреб людини — захищеність. Докладаючи зусиль для здійснення великого проєкту, завжди міркуємо про майбутнє. Я редагую перекладні книжки. Це тривалі проєкти, рік або й більше наполегливої праці кількох людей. Журналістика — швидка історія, книговидання — повільна. Це як порівняти яму у дворі, яку викопали й закопали за тиждень (якщо пощастить! ми вам тут нічого не обіцяємо!), і ремонт мосту Патона, що може тривати роками. І хоча здається, що між потрісканим мостом та умовним Томасом Пінчоном нічого спільного, насправді в обох випадках ідеться про нашу проєкцію майбутнього, про віру, що воно таки настане.
Напевне, одна з найглобальніших змін, які помітила в нашому сприйнятті часу, — це мислення відрізками, а не суцільною лінією. Наприклад, обговорюючи гарантії миру від іноземних партнерів, ми додаємо: «Щоб через п’ять років, коли Росія знову нападе, ми могли ефективно оборонятися». Якщо раніше спокійне, безпечне життя сприймалося як сталість, то тепер це лише короткий відрізок до наступної виколотої точки. Наше мислення стало апокаліптичним — так бачили світ люди Середньовіччя, що повсякчас чекали на його кінець. З тією лише різницею, що ми готові з апокаліпсисом боротися. Ба більше, наше світле військо його навіть призупиняє. Історія стає циклом, проте не річним, а екзистенційним: сили темряви наступають, ми боронимо своє, далі — короткий період затишшя.
Друга подруга живе в Канаді: тихе передмістя, де після роботи люди ходять у парк грітися навколо стаціонарних вогнищ, а не ховатися в бомбосховище від балістики. У чаті пише, мовляв, канадці хочуть лише трьох речей: пити пиво на задньому дворі, перемагати в хокей і щоб їх не з’їв ведмідь. Якщо з першими двома пунктами все добре, то ведмідь, власне, уже на порозі. Зараз мешканці країни з найкомфортнішими для життя містами (було й таке опитування) напружені, як ніколи раніше: перспектива стати 51-м штатом їх чомусь не надихає. Дивовижно бачити, як нація, яка мислила себе лінійно, тепер думає відрізками: підготуватися й розпланувати стратегію ось до такого часу, пережити панування ось цього президента. Канадці — один з найбільш мультикультурних народів у світі: у великих містах емігрантів і приїжджих більше, ніж там народжених. Утім, це не заважає патріотизму розквітати: у кожній крамниці будуть заклики «купувати канадське» і горді бирки Made in Canada.
Великі війни та випробування завжди змінюють сприйняття часу. У «Володарі перснів» є такий діалог Ґандальфа та Фродо:
— Хотілося б мені, щоб це сталося іншим часом, не в мій.
— І мені б теж, та й усім, хто дожив до таких часів. Але обирати не дано. Ми можемо лише вирішити, як розпорядитися своїм часом.
Толкін воював у Першій світовій війні і втратив чимало друзів. Згодом уже його син служитиме як пілот у Другій. У листах батько розповідатиме Крістоферу, як просувається робота над «Володарем перснів». Саме він перемальовуватиме мапи, які ввійдуть у перше видання, напевне, найвідомішого фентезі ХХ століття. Фентезі воєнного часу, хоча про це не завжди пам’ятаємо.
Часто згадую наведену розмову між могутнім Ґандальфом, що бачив зміну століття за століттями, і малим гобітом, якого цікавлять базові потреби: сніданок, ланч, підобідок, обід, вечеря, пізня вечеря, а ще дружба й власний дім. Читаючи «Володаря перснів» уперше, я міркувала, чому ж Ґандальф сам не розбереться з тим клятим артефактом, адже він сильніший і досвідченіший за Фродо. Крім очевидного письменницького рішення — показати арку героя, повний шлях, що його проходить наївний персонаж, інша причина — сприйняття героями часу. Для Ґандальфа черговий тріумф зла — точка на нескінченній прямій, просто маятник хитнувся в хибний бік. Тоді як для Фродо ця історія і є всім — екзистенційною загрозою самому існуванню.
«Володар перснів» — ностальгійний текст, історія про епоху підземель і драконів, яка врешті закінчилася. Люди в Толкіна — зіпсовані ельфи, орки — зіпсовані люди, а описані події знаменують початок нового періоду — епохи людей. Мало не наймогутніша істота Середзем’я — Том Бомбадил (названий, до речі, на честь ляльки дітей Толкіна). Йому нецікаві великі битви, він дбає про власний мікросвіт. Що довша пряма для тебе, то менш значущою видається чергова турбулентність на ній — нас цього навчив ще Доктор Мангеттен із «Вартових» Алана Мура. Утім, ми не маємо суперсили Мангеттена чи Бомбадила. Та й це іноді на краще.
Сприйняття часу впливає і на літературну форму. Помітили, що сьогодні ми переживаємо правдивий тріумф поезії? Вірш — миттєвий відбиток реальності, дуже особистісна рефлексія, що водночас може солідаризувати багатьох, стати спільним кодом, який майбутні покоління ще мають відчитати. Часто поезія з’являється відразу в день трагедії, набуває новинного, оповідного формату. Чи всі вірші, які так активно поширюють у соцмережах, увійдуть у канон, потраплять в антології або бодай індивідуальні збірки? Звісно, ні. Універсальність, формальна майстерність, позачасовість стануть критеріями, які важитимуть дедалі більше, що більше часу минає від самої події. Є в мене й особиста історія про малу форму.
Батько на фронті пише книжку про котів. Майже щодня надсилає короткі уривки, сторінки зо три, і просить глянути професійним оком. Спочатку я була обережна у висловлюваннях, але тепер дедалі сміливіша: на війні люди говорять пряміше, простіше, тож усі мої формули ввічливості й реверанси лишаються для професійної діяльності. Одна з новел про кішку закінчується, коли оповідача починає переслідувати дрон, — звісно, це реальна історія, — оповідь уривається «до кращих часів». Самі обставини диктують коротку форму: життя таке гострокутне, що прориває тканину тексту, влазить у кожну історію. Війна — набридлива сусідка, якої ніхто не кликав на сімейне свято, але вона чомусь уже тут, знімає шалик, ставить на стіл сумку, накладає собі несправедливо великі порції. Тато пише новели, бо це єдина форма, яку можна встигнути закінчити між завданнями, відрядженнями, між війною. Мислити й працювати відрізками — наша потреба, і вона ніяк не пов’язана з кліповим мисленням та іншими привілеями жителів мирних країн.
Коли почалася війна, найчастіше цитували дві праці: «Вибір» Едіт Еґер і «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла. В обох випадках автори, що вижили в Голокост, написали про свій досвід подолання найскладніших обставин. Обоє проговорюють просту думку: можливо, вам пощастить заціліти, якщо зосередитеся на конкретному моменті, а не на довгостроковій цілі. Особливо яка від вас ніяк не залежать. Коли на початку війни деякі популісти обіцяли, що збройне протистояння завершиться за кілька тижнів, найдужче розчарувалися ті, хто повірив. Іноді триматися означає «саме зараз, цієї хвилини». Писати — саме тепер, коли є можливість. Читати — коли ви читаєте це речення. Іноді життя вимірюється короткими, але такими цінними уривками.