Найсумніше, що я все одно знову за них голосуватиму. Політичний сезон закінчується. Ну, мож- ливо, ще одна-дві бійки в парламенті, ще обмін люб’язностями на телекамери. На більше часу нема. Депутати та чиновники – теж люди. На них чекають spa-готелі в Туреччині, нічні клуби на Costa del Sol, дайвінг на Тенеріфе, в гіршому разі – дачі в Криму. Вони перепочинуть, накопичать сили, спланують нові баталії – бозна-які саме: черговий розпуск чи вже відразу головні вибори-2010. Адже це знову жодним чином не стосуватиметься того паралельного життя, в якому перебуваю я. Апатія – це сезонне. Час від часу заспокоюєш себе: це все одно краще, ніж у недавньому минулому тремтіти від безсилля, спостерігаючи, як розбудовується вертикаль влади – з кишеньковими адміністраціями, ментовськими генералами швидкого реагування та лейтенантами цензури. З усього цього я нічого не забув і вмію цінувати те, що маю. Але коли мені кажуть, що я повинен бути за це комусь вдячний, щось заважає просвітлено заволати: «За детство счастливое наше спасибо, родная страна!»
Не хочеться жити за принципом, який сформулював у давньому газетному інтерв’ю колишній радянський, а згодом американський художник Віталій Комар: «Свобода – це коли багато мафій. Якщо мафія одна, вона контролює все. Якщо їх декілька, між ними завжди знайдеться клаптик території, де можна ні від кого не залежати». Наш співвітчизник нічого не зрозумів у країні, яка дала йому прихисток. Якби це було справді так, Сполучені Штати нині перебували б на рівні розвитку в кращому разі Мексики, а може, й Колумбії.
Добробут – і, врешті-решт, свобода – тримається на щирій, дещо наївній, але солідарній переконаності суспільства в тому, що життя можна покращити вже сьогодні (впізнаєте гасло?) На підставі чітких процедур, із дотриманням правил і принципів, із урахуванням чужих інтересів, але можна. Отже, треба. Моя країна в це повірила три з половиною роки тому, саме цій вірі завдячує своєю шикарною відпусткою нинішня хитка більшість (про меншість навіть згадувати не хочу). Тепер мені кажуть, що могло бути гірше. Ми про це не домовлялися. Точніше, ми домовлялися не про це. Нагадати, про що саме? Що бандити сидітимуть у тюрмах. Можливо, воно так би й було, якби між турботами про Батурин у Віктора Андрійовича знайшовся час на судову реформу.
Ми домовлялися, що міліція буде з народом. Себто припинить брати хабарі, вибивати свідчення й бодай якось організує порядок на дорогах. Посилання на вкорінені звичаї не приймаються: по досвід Юрію Віталійовичу не так далеко їхати – он у, здавалося б, наскрізь корумпованій Грузії, спромоглися.
Ми домовлялися, що осінній призов до війська буде останнім. Якщо Юлія Володимирівна обіцяла це в запалі передвиборчої лихоманки, варто тепер хоча би натякнути, скільки чекати.
Ми чітко домовилися, що всі гратимуть за однаковими правилами. Розумію, такого в реальному житті не буває, але має спостерігатися тенденція. Мені, наприклад, так досі й не пояснили, чому «Росукренерго» та «Vanco» погані, а, скажімо, «Славутич» хороший. Я ж не сперечаюсь, я тільки питаю: чому?
Перерахувати, чого вони ще не зробили? Скрізь, де ми домовлялися про реформу, бачимо законсервований маразм: земельний ринок, медицина, ЖКГ… Кажуть: натомість у нас іде українізація. Еге ж, «зато мы делаем ракеты»… Якби відродження мови та національної пам’яті відбувалося по-справжньому, себто розумно й послідовно, регіонали не мали б такої потужної електоральної бази, яку крім захисту російської мови та антинатівської істерики їм немає чим привернути.
Кажуть, зате у нас росте ВВП. Так от, зростання економіки – заслуга не нинішньої й не попередньої адміністрацій (до речі, так само, як інфляція – не лише провина влади, цієї чи минулої, а загальноєвропейська тенденція).
Останні три роки ми живемо в країні згаяних можливостей. Вони мали унікальний шанс, який в історії будь-якої країни трапляється раз на сторіччя: коли реформатори на хвилі довіри мас, підтримки бізнесу, деморалізації опонентів можуть зробити все! Вони не зробили нічого або майже нічого й тепер сподіваються нас заспокоїти «Мистецьким Арсеналом». Звісно, це краще, ніж вертикаль влади а la Кучма, але диявол спокушає хибним вибором. Я не хочу вибирати між деспотом і сибаритом. Невже знову доведеться?
* – домовленостей слід дотримуватися (лат.)