Ви були в команді, яка аналізувала короткостроковий вплив коронавірусної кризи на культурну галузь у різних країнах. Про які саме виклики та проблеми йдеться?
— Почну зі звіту, який ми зробили для Платформи культурних відносин (CRP) — ініціативи, започаткованої Європейським Союзом у квітні 2020 року. Цей проєкт постав зусиллями Федеріки Моґеріні, верховної представниці ЄС із питань закордонних справ. Частину роботи цієї організації становить аналіз того, що відбувається у сфері культурних відносин на загальноєвропейському рівні та у світі. Ми з командою досліджували вплив COVID-19 і його наслідку у короткостроковій перспективі. Наразі йдеться про відносно короткий відрізок часу — про півтора року з початку пандемії, тобто з січня 2020-го. Швидкий ефект відрізняється за показниками від довгострокового впливу пандемії COVID-19 на різні країни.
Зі здійсненого аналізу можна зробити три основні висновки. Перший полягає в тому, що культурний сектор потужно вражений пандемією в усьому світі. Це стосується однаково європейських і неєвропейських країн. Наприклад, Україна належить до тих держав, культурний сектор яких зазнав найбільших утрат: 46% усіх гравців цього поля припинили свою діяльність узагалі, а прибутки зменшилися на 10–20%. І це ми говоримо лише про Україну — а десь ситуація може бути ще гіршою.
Другий висновок свідчить про те, що культурний сектор дуже яскраво й сильно реагує, намагається впоратися з викликом, яким стала пандемія. На жаль, коли ми говоримо про цей сектор, маємо також констатувати, що він виявився одним із найменш еластичних перед обличчям такого виклику, як COVID-19. Це те, про що, на мою думку, варто серйозно замислитися. Чому так відбувається? Бо економічна інфраструктура цієї царини слабка в усьому світі. Для цього є три причини. Культурний сектор створює тимчасову, нерегулярну, часткову зайнятість і відповідні робочі місця. Друга полягає в тому, що він дуже залежний від вимог і запитів якоїсь центральної структури — держави або множини інших суб’єктів, які також зазнали удару від пандемії. Третя причина та, що культурний сектор відзначається фрагментованістю, що дуже ускладнює організацію допомоги з боку приватних структур. Знову звернуся до українського прикладу. Ваша країна, як і всі у світі, уражена пандемією.
Читайте також: Альгєрд Бахарєвіч: «Диктатурам потрібна культура, певні ідеї. А в режиму Лукашенки ідея тільки одна: збереження особистої влади»
Від самого її початку ваш уряд намагався переспрямувати фінансування з українського культурного сектору до інших напрямів, яким, очевидно, було легше допомогти. Але це спричинило потужну реакцію з боку громадянського суспільства й улітку 2020 року довелося запровадити спеціальні заходи для культурного сектору, які мали на меті хоч якось виправити ситуацію.
Третій висновок, до якого ми дійшли в ході нашого дослідження, полягає в такому. Щоб зрозуміти вплив пандемії на культурний сектор, потрібно брати до уваги, що культурні зв’язки — це не лише те, що створюють держави, коли промотують свою культуру, а й те, що створюють приватні інституції та міжнародні організації. Ми виявили, що приватний сектор, передовсім неурядові організації, у деяких країнах були надзвичайно активними в тому, щоб переконати свої уряди допомогти культурному сектору в тій важкій ситуації, що склалася. Прикладом цього слугує й Україна, де відбулася широкомасштабна акція, щоб переконати уряд у необхідності фінансувати культуру. А, наприклад, у США неурядові організації самі надавали ресурси сектору культури.
Країни світу по-різному намагаються мінімізувати шкоду, якої пандемія завдала сектору культури. Кому, на ваш погляд, і як це вдається найкраще?
— Попри національні відмінності, є певні спільні моменти, однакові для України, Італії, США й інших країн. Сектор, про який ми говоримо, дуже крихкий — менш стійкий за інші галузі. З наведених вище причин культурна галузь має менше сил опиратися такому типу викликів, як пандемія коронавірусної хвороби. Якісь країни реагують краще, якісь гірше, а наше завдання — зрозуміти, чому так відбувається. Чому одним це вдається краще, а іншим — гірше? З-поміж усього слід згадати про зв’язок між політичною системою та галуззю культури в конкретній країні. Згрубша тут можна виокремити два типи відносин. Перший — це ринково орієнтовані відносини. Влучним прикладом тут є США, де більший відсоток сектору культури спонсорують приватні гравці: різні фундації, приватні ініціативи та внески тощо. На протилежному полюсі перебуває система відносин, орієнтована на державу, за якої більшість фінансування культура отримує з рук уряду. Так, наприклад, відбувається в Італії та Франції. Ми виявили, що країни, де відносини між державою й культурою належать до останнього типу, здатні впоратися з викликами пандемії краще, ніж ті, культурна галузь яких є ринково орієнтованою. Що дає підстави для таких висновків? У короткостроковій перспективі йдеться про те, що реакція державних органів на пандемійні виклики була адекватнішою та повнішою, ніж із боку приватного сектору, бо останній теж виявився відчутно вражений пандемією. Відповідно, такі держави, як Україна, мають кращі показники, ніж, наприклад, Бразилія.
Чи можна вже зараз визначити, як пандемія вплине на культурну сферу та креативні індустрії в середній перспективі?
— Ви запитуєте, яким може бути майбутнє. Скажу так: те, яким воно буде, залежить від низки умов, частину з яких ми поки що не можемо чітко визначити. Перше питання полягає в тому, наскільки COVID-19 зможе подолати виклики одноосібності й націоналізму. Ми всі знаємо, що ліберальний політичний порядок перебував під загрозою в недалекому минулому, впродовж останніх 10 років. Той порядок, який ми знаємо, перебуває під атакою так званої неліберальної демократії, авторитарних режимів. Ми досі не знаємо, як така криза, як пандемія, здатна згенерувати глобальну відповідь. Враження, яке ми зараз маємо, дуже сплутане. Є спроба мультилатеральної відповіді на кризу. Наприклад, стійкість і відновлення стали спільною метою для всіх членів Євросоюзу. Але є й протилежні, націоналістичні стратегії відповіді. Наприклад, вакцинна дипломатія. У перші півтора року пандемії ми побачили намагання урядів ряду країн, зокрема Китаю, Росії, США та деяких європейських держав, використати вакцини як політичний інструмент, щоб впливати на решту світу. Це та мета, яку собі ставив Китай в Африці, Росія у Європі й так далі. Це приклади ізоляціоністської, антиліберальної відповіді на спільну проблему. Коли намагаємося зрозуміти майбутнє, треба побачити, чи й надалі відбуватиметься ослаблення демократії. Маю сказати, що факт зміни адміністрації у США можна сприймати як обнадійливий сигнал.
Читайте також: Клаудія Дате: «Завжди потрібно запитувати себе, навіщо ми перекладаємо та що література має нам показати»
Другий момент полягає в тому, чи здатний культурний сектор повернути нас назад або ж стати на рейки змін. Багато чого залежить від того, якою глибокою буде економічна рецесія. Не забуваймо, що пандемія спричинила одну з найсильніших економічних рецесій від 1920-х років. Зменшення приросту ВВП, звісно, колись буде компенсовано. Якоїсь миті ситуація стабілізується, але хто виграє, а хто втратить від цієї рецесії? Відповідь на це питання нам прямо вкаже, що далі чекає на сектор культури.
Третє відкрите питання полягає тому, як сильно пандемія коронавірусної хвороби здатна змінити або сформувати культурний сектор. Нагадаю, що йдеться про царину, яку характеризує висока вразливість. Ми можемо сподіватися, що всі ці недоліки можна буде виправити, якщо звернутись і пропрацювати слабкі місця сектору культури. Станеться це чи ні, залежить від внутрішніх характеристик кожної окремої країни. Якщо культурна галузь хоче стати стійкішою перед майбутніми кризами, вона має змінити свою економічну й виробничу архітектуру. Відповідь на це питання дасть нам ключ до майбутнього. А поки що ми не знаємо, чи підемо шляхом менш стійкого, менш багатого культурного сектору, ніж той, який у нас був до коронавірусної кризи.
Говорячи про короткотермінові наслідки пандемії для культури, ви зазначили, що однією з найбільш вражених є сфера культурних відносин, яка нині ледь-ледь жевріє. Чи стосується це також культурної дипломатії?
— Почну з дещо теоретичного, можливо, навіть схоластичного розрізнення. Культурні відносини й культурна дипломатія — це різні явища, про кожне з яких треба говорити окремо. Засадничо культурна дипломатія пов’язана з використанням урядами засобів культури задля промоції певного політичного порядку денного або формування сприятливого клімату, в якому можуть зав’язатися цікаві для певного уряду відносини. Тобто якщо якась держава організовує концерт або виставку в іншій країні, то це напевно про культурну дипломатію. Культурна дипломатія — широко вживаний різними країнами інструмент. Це не нова історія. Це те, чим займалися США після закінчення Другої світової війни, коли створили USAID, або Китай, коли створив Інститут Конфуція, чи Росія зі своїми інструментами. Можемо очікувати, що вага культурної дипломатії в майбутньому зросте, і вона відіграватиме важливу роль. Усі ми усвідомлюємо, що в сильно переплетеному світі здатність переконувати інших, що ваші культурні цінності — це те, що спростить відносини між вашими країнами, є перевагою, від якої мало хто відмовиться.
Культурні відносини — зовсім інша річ. Це впливи, що здійснюються знизу вгору, а не навпаки, і спираються на міжлюдські стосунки, учасники яких намагаються створити клімат порозуміння, довіри й поваги. Такі стосунки перебувають високо над здатністю урядів впливати на когось або щось. І це саме та сфера, яка дуже сильно постраждала від пандемії. У Євросоюзі відбувається переміщення ресурсів і фокусу уваги від культурних відносин до нагальніших сфер: вакцинації, економічної допомоги країнам — членам ЄС. У короткостроковій перспективі щодо культурних відносин ми, очевидно, побачимо меншу репрезентованість Європейського Союзу. Не забуваймо, що це не та сфера, до якої докладаються уряди різних країн, проте саме уряди можуть створити для них сприятливий клімат.
Яка роль громадської думки та настроїв у тих політичних процесах, що нині відбуваються?
— Роль громадської думки щодо внутрішньої та зовнішньої політики різних країн змінювалася впродовж історії. Але спершу маю сказати декілька слів про те, що відбувається з нашими демократіями, і як це впливає на роль громадської думки. Сучасні демократії (тут маю на увазі переважно європейські країни, США, Японію) постали перед подвійним викликом. Один його елемент — зовнішній, а інший — внутрішній.
Із зовнішнього боку демократії зазнали сильного удару від глобалізації, економічної, соціальної та культурної співзалежності. Глобалізація зменшила можливості держав випускати продукти та послуги, відповідати на потреби свого населення. Річ у тім, що багато рішень почали ухвалювати суб’єкти поза межами національних держав. У фінансовому плані держави мають у своїх руках дедалі менше інструментів для відповіді на економічну рецесію. Їхні економіки тісно переплетені з економіками інших країн світу, тому відповіді, які вони даватимуть на рецесію, тотально неефективні. Так демократії в національних державах усе менше здатні відповідати на потреби громадян. Оця здатність задовольняти потреби, відповідати на виклики перейшла від національних держав до інших суб’єктів, які не є демократично обраними, — тобто до технократів.
Читайте також: Ада Соломон: «Румунські фільми мають бути румунськими, українські — українськими, і не треба в когось копіювати шаблони»
Тепер скажу декілька слів про внутрішні зміни, яких зазнали демократії. Американський соціолог і політолог Рональд Інґлегарт говорив про постматеріалістичну революцію. Ідеологічні й емоційні зв’язки, які ділили людей за різними соціальними групами, партіями й націями, послабилися. Люди все менше здатні висувати до своїх керівників колективні вимоги. Відбувається фрагментація cуспільства на множину груп, які змагаються між собою, щоб здобути певні ресурси. Це також послаблює здатність політичних партій відповідати на виклик. У такій ситуації громадська думка стає значно важливішою, ніж раніше. Проблема лише в тому, що її вже не існує в такій формі, як ми її знали в минулому. Вона менш ідеологічно організована, менш зрозуміла у своїх вимогах. Соціальна позиція вже не допомагає нам передбачити ставлення до політики чи економіки. Так надзвичайно важко зрозуміти справжні запити й потреби суспільства.
Комбінація названих чинників робить наші демократії слабшими, ніж раніше. Вони міцно заручилися з популізмом, продукують дуже заплутані й маніпулятивні твердження та повідомлення у більшій кількості, ніж раніше. Між партіями, профспілками, навіть церквою не лишилося певного відгороджувального екрану. Усе це робить демократії дуже чутливими до настроїв і громадської думки. Що з цим усім можна зробити — окреме питання.
Ви один з науковців, які цікавляться питаннями політичної психології. Що такий підхід може дати нам для розуміння політичних тенденцій?
— Зважаючи на вже сказане про стан демократії, варто додати один вагомий момент. Політики та політичні ділки різних мастей намагаються використати на власну користь труднощі, які демократії мають із відповіддю на потреби своїх громадян. Урешті це висуває на передній край те, що ще певний час тому було майже неможливим. Мішенню стають чорношкірі, євреї, представники різних меншин. Це той інструмент, який дає можливість заробити політичний капітал в умовах, коли люди намагаються знайти вирішення проблем, що лише загострюються.
Водночас нагору видираються ті, хто висловлює свої думки відкрито. Хоча раніше за такі дії їх могли легко репресувати, ув’язнити, примусити замовкнути, а їхні ідеї оголошували політично некоректними та нелегітимними. Така ситуація створює проблеми тим, хто відкрив цю скриньку Пандори, бо коли її розкриваєш, дуже важко скласти назад те, що в ній лежало. Коли люди починають висловлювати ксенофобські, радикально націоналістичні, нераціональні переконання, дуже складно запхати ці ідеї назад, туди, звідки вони взялися. Конспірологія та теорія змов завжди були й будуть із нами. Не були ми раніше всуціль раціоналістами, а нині скотилися в конспірологічні теорії. Але в минулому конспірологія не належала до легітимної частини політичного дискурсу, а нині її використовують задля досягнення певної іншої політичної мети. Влучний приклад цього, який відстежуємо у всьому світі, — це страх вакцинації від коронавірусної хвороби, бо вакцини буцімто небезпечні й можуть бути інструментом для контролю за всіма та кожним. А це якраз та ситуація, у якій ми нині перебуваємо. Чи можемо ми цьому зарадити? Власне, так. Ітиметься про вдосконалення політичного дискурсу, підвищення обізнаності та свідомості людей щодо наслідків, які можуть мати висловлені ними ідеї, тощо. Але все це нелегке завдання.
Водночас постає проблема протидії зовнішнім впливам. Коли Китай чи Росія намагаються втрутитися у вибори в якійсь країні, то насправді їм ідеться не про вибори як такі, а про маніпулювання політичним дискурсом. Їм важливо широко поширити своє ставлення до того, що відбувається у світі. Демократичним країнам дуже важко реагувати на такий виклик і розвертати ситуацію в правильному напрямі.
—————–
П’єранджело Ісернія є професором політології в Сієнському університеті (Італія). У 1982 році здобув ступінь магістра соціології в Папському Григоріанському університеті (Рим), а в 1984-му — ступінь магістра права в римському університеті La Sapinza. У 1989 році здобув ступінь PhD з міжнародних відносин, захистивши дисертацію в Падуанському університеті. З 1993 року викладає в Сієнському університеті на факультеті історичних, юридичних та політологічних наук. Автор низки книжок, зокрема дослідження «Громадська думка та міжнародне застосування сили» (2001).