«Петро Порошенко є одним із найбагатших людей України. У політику він прийшов 1998-го. Однак здебільшого залишається дещо невідомою й навіть сірою фігурою без суттєвого публічного іміджу», – зазначив наприкінці березня цього року оглядач «Радіо Свобода» Роберт Коалсон. До Порошенка з диктофоном без попередньої домовленості так запросто не підберешся. Він уміє ретельно контролювати свій образ, залишаючи велику частину реальних дій та кроків поза увагою об’єктивів відео- та фотокамер.
Маючи перед очима сумний досвід попередників, новий президент може або знайти абсолютно нову лінію поведінки, або увійти в історію як продовжувач традиції двох Леонідів і двох Вікторів. Петро Олексійович – нинішній власник «5 каналу», а до 2013 року ще й частки акцій медіа-холдингу UMH Бориса Ложкіна. Це достатній ресурс, щоби певний час робити видимість діяльності. І її початок покладено – ним став недавній PR-хід з дотриманням президентським кортежем правил дорожнього руху на світлофорах. Справити враження Петро Олексійович умів завжди і всюди. Важливою складовою репутації цього лідера вже давно є столичний фітнес-центр «П’ятий елемент» – один із київських активів Порошенка. Багато хто відвідує його тільки заради престижу, розглядаючи абонемент як свого роду перепустку до клубу мажорної молоді.
Господар шахової дошки
Ким п’ятий президент України є насправді, знають, мабуть, тільки його родина, близькі друзі та деякі бізнес-партнери. Суспільство ж поки що задовольняється відпрацьованою в деталях картинкою та заявами, що зачепили душі електоральної більшості держави. Адже наші люди, попри болючий урок останньої революції, тільки вчаться оцінювати своїх президентів за діями, а не за словами і критично ставитися до показаного, розказаного й написаного у ЗМІ.
Президентство – це ще одна чудова нагода для того, щоб регулярно світитися в різних медіа. Особливо коли голова Адміністрації президента – великий медіамагнат і, подейкують, за сумісництвом близький приятель. Тобто є майданчик, де можна демонструвати «сильну позицію», європоцентричність, англомовність, абсолютну незалежність і начебто радикальну відмінність від попередніх керманичів України. З 2013 року Порошенко також усіляко, на різних рівнях, демонструє свою прихильність європейській ідеї, яка для нього є й українською національною. Нести й репрезентувати себе в такому образі Порошенкові подобається, тому він і робить це з регулярною методичністю – так, ніби сотню разів повторена річ мусить нарешті стати для всіх правдою. Якщо спробувати розібрати ті повідомлення, які вкидає Петро Олексійович у маси, на окремі складові, назбирується принцип: ця людина все доводить до кінця й має властивість перемагати.
Читайте також: Важка булава. З чого почати Петру Порошенку
Відвідини театру й художніх виставок – це теж було не в дусі попередніх чотирьох українських президентів. Хіба що коли в тому була протокольна необхідність. Про публічні походи разом з родиною на постановку «Гамлета» в «Мистецькому Арсеналі» у виконанні лондонського театру Sheakspeare’s Globe та виступ українського рок-гурту «Кому Вниз» на інавгурації устигли розтрубити більшість українських ЗМІ. Піар зайвим не буває, особливо такий, який навіює суспільству думку, що новий президент має далеко не совкові смаки і вподобання. Проте якось уже надто награно все це вийшло, хоча й дуже помітно. Очевидно, на те й розраховували. От тільки до того не був Петро Олексійович меценатом ані українських театрів, ані українських музеїв. Не був він також і їхнім завзятим поціновувачем.
Тією ж виваженістю визначається і його любов до неформальних зустрічей, як-то кажуть, «без протоколу», до яких Порошенко вдається останнім часом. Справді, це європейська ознака. І на Заході таких людей цінують. Проте є велика різниця між заявами, які підкріплюються діями, і порожньою балаканиною. Тому немає гарантії, що така модель поведінки не є елементом продуманої особистої реклами. І поки що ніхто не знає, чи за піднесеними словами, які змушують ніяковіти, підуть і ті дії, від яких зніяковіє принаймні нинішній керманич РФ.
Мова символів
Імідж людини можливо створити, бо це зовнішня оболонка, маска, яка із сутністю особи не має нічого спільного. Отже, далі декілька слів про символічні дрібнички, які одразу впадають в око й так добре грають на руку особі новообраного очільника нашої держави.
Петро Порошенко – наймолодший український президент. Він прекрасно володіє й активно послуговується українською, російською та англійською мовами. Своє знання останньої він продемонстрував іще у своєму першому інтерв’ю hromadske.tv, яке відбулося після подання заявки на висування себе кандидатом у президенти на дострокових виборах. Варто пригадати тут і його емоційну сварку з олігархом Новинським, викладену в Youtube, яка відбувалася російською мовою.
Читайте також: Вектори без Віктора: геополітичні концепції кандидатів у президенти
Порошенко – батько багатодітної родини, та й Марина Порошенко, нинішня перша леді держави, не має за собою ані американського минулого Катерини Ющенко, ані важкого донбаського досвіду Людмили Янукович.
Отже, нібито непоганий набір, але щось він аж надто нагадує копіювання стилю третього президента України Віктора Ющенка. Власне, це й не дивно, бо йдеться про двох кумів. Відкритим питанням лишається, чи буде наслідувати Порошенко не лише імідж Ющенка, а і його стиль ведення політики.
Третій президент України не цурався публічно з’являтися та фотографуватися у вишиванці. Так само як і нинішній очільник держави. Від 1991 року відбулося вже п’ять інавгурацій, проте й досі жоден президент, який присягав на вірність українському народові, не зробив цього у вишиванці. Тобто Петро Порошенко не виняток із правила. Ще однією іміджевою звичкою, яку, цілком можливо, чинний президент запозичив у Віктора Ющенка, є носіння приколотого до лацкана піджака тризуба із золотистого металу. Ні Кравчук, ні Кучма з Януковичем до такої символіки ніколи не вдавалися – ані під час своїх інавгурацій, ані під час зустрічей на найвищому рівні із лідерами інших країн. Вишиванка ж поки що залишається на рівні приватному – як святковий одяг, у якому можна з’явитися на релігійному святі або ще на якихось урочистостях, котрі не потрапляють під дію офіційного протоколу. Але це зовнішня сторона іміджу – так би мовити, те, що приваблює до себе людське око. Хай там як, але символи в людській комунікації багато значать. Хоч як банально це звучить, проте якщо хтось носить вишиванку й значок із тризубом – значить, виступає за українську національну справу.
Те саме стосується й показного відвідування богослужінь. Зокрема, на Великдень цього року Петро Олексійович разом із дружиною вельми тихо відвідав не лише Свято-Троїцький Іонівський монастир Української православної цервки (Московського патріархату), а й Свято-Володимирський патріарший кафедральний собор УПЦ КП та Кафедральний собор Воскресіння Христового Української греко-католицької церкви. У той день він поспілкувався з Патріархом Філаретом та верховним архієпископом Святославом Шевчуком, від якого чинний президент ще й причастився. Таким чином було здобуто прихильність парафіян майже всіх християнських конфесій України, а це було аж ніяк не зайвим перед президентськими виборами.
Читайте також: Петровська доба. Про Порошенка без ілюзій
Порошенко непоказово визнає себе олігархом. «Олігарх – це людина, яку державна влада використовує для власного збагачення. Я завжди був в опозиції. Бандити від влади знищували економіку й бізнес. Я опинився під цим катком», – розповідав політик свою сумну історію у програмі «Шустер Live» наприкінці квітня цього року. І те ще один крок для здобуття суспільної прихильності: мовляв, «Сім’я» обкрадала вас, простих українців, та й мене вона обкрадала також, тому ми з вами брати по нещастю. Проте Петро Олексійович, незважаючи на ці слова, поки що продавати свій бізнес, як колись був обіцяв, не збирається. Мотивує це тим, що в один день такі речі не робляться.
Цілком можливо, що якщо він до такого кроку не вдасться – фактично або бодай косметично, – то після кількох президентів-партократів і президента-гопника Україна одержить першого президента-олігарха. Так само як Пінчук чи Ахметов, він має власний доброчинний фонд. Щоправда, здається, що діяльність того фонду спрямована лише на Вінницю. Це своєрідна подяка місту, яке не раз висувало Порошенка в нардепи. Тут він побудував власним коштом і набережну, і непоганий фонтан. От тільки саме з цим фондом пов’язана прикра історія, яка доводить, що Петро Олексійович може бути і не таким уже й послідовним у діях, як це декларує. 2009 року, у межах проекту «Збережемо стару книгу», Фонд Петра Порошенка пообіцяв передати книгозбірні Могилянки 50-тисячну бібліотеку київського заводу «Ленінська кузня», після того як те підприємство стало власністю нинішнього президента. Цю інформацію активно поширили як на телебаченні, так і в інших ЗМІ. Як виявилося, для Порошенка це був лише черговий удалий піарний хід, бо університет обіцяних книжок так і не отримав. Мабуть, наш президент – це не другий Джордж Сорос, тому така дрібничка, як 50 тис. книжок, для мільярдера чогось таки та й варта, якщо з нею не хочеться розлучатися. Філантропією в такому випадку, ясна річ, і не пахне. Напевно, таки справджується те пророцтво, яке Петро Порошенко виголосив 2012 року: після дніпропетровських і донецьких до влади прийдуть вінницькі, які мають усі шанси бути зовсім не тими, якими намагаються видаватися.