У фойє кінозалу готелю «Маріотт» у Каннах усі 11 днів висів портрет Олега Сенцова. Кожен показ каннської програми «Двотижневик режисерів» починався з виступу когось з організаторів із вимогою звільнити бранця. Коли Сенцов розпочав голодування, фестиваль сповістив про це учасників кіноогляду одним із перших.
Того самого дня група французьких режисерів поширила заяву, у якій закликала російську владу припинити знущання над невинною людиною. А в передостанній день фестивалю режисер Сергій Лозниця, у недавньому минулому киянин, отримуючи нагороду як найкращий режисер паралельної програми «Особливий погляд» за свій фільм «Донбас», звернувся зі сцени до громадськості: «З величезним болем і величезним захопленням я заявляю про свою солідарність з Олегом Сенцовим, з усіма режисерами в різних частинах світу, які борються за свободу, за честь і в кінцевому підсумку за людяність. Хай там як намагаються жорстокі й деспотичні режими переслідувати нас, затикати нам рот і змушувати нас підкорятися їхнім правилам, мистецтво кіно лишиться вільним. Режисери й далі ламатимуть канони й виходитимуть за рамки в пошуках знання і правди. Рік за роком Каннський фестиваль доводить це». Лозниці довго аплодували. А почався 71-й Каннський фестиваль виступом на захист російського режисера Кірілла Сєрєбрєннікова, який дев’ять місяців перебуває під домашнім арештом, доки нібито триває слідство щодо нібито розкрадання нібито державних коштів. Поки що жодних доказів, але Сєрєбрєнніков про всяк випадок сидить. Знімальна група фільму «Літо» вийшла на сцену найбільшого каннського залу з плакатами Kirill Serebrennikov…
Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку
Чи можливо без політики?
Згаданий вже Сергій Лозниця відкривав програму «Особливий погляд» (друга за значущістю програма Каннського фестивалю) своєю новою стрічкою «Донбас». Звісно, мантра про політичне рішення бігла попереду фільму. «Донбас» справді можна почасти вважати політичним памфлетом. Це ланцюжок замальовок із життя «ДНР» і «ЛНР», причому багато з них не породжені фантазією автора, а взяті з реального життя, знятих сепаратистами на Донбасі роликів «про себе». Лозниця показує, наскільки фатальним, катастрофічним виявився «російський слід» на цих українських землях. Експорт «русского мира» в сусідню країну, проти якої він чотири роки тому пішов «братньою» війною, завдає непоправних ментальних втрат. Прихильники «русского мира» на Донбасі — це такий собі паралельний світ, точніше навіть антисвіт, що сховався в кривому дзеркалі. Тут гуляють весілля Анжеліка Тихонівна й такий собі Яічніца (нічого не нагадує?), а герої-«ополченці» насправді виявляються банальними гопниками. Щоправда, захопившись викривальним пафосом, Лозниця не просувається далі від побутописання. Йому хочеться висміювати, але в якийсь момент розумієш, що час від публіцистики перейти до осмислення, але до цього руки вже не доходять. Лозниця — громадянин України, хоча доволі давно живе в Німеччині, і біль від усього того, що відбувається в його країні, виливається в гнівні й трагікомічні замальовки. Звісно, докори в упередженості та очорненні російської людини звучали російською мовою у фестивальних кулуарах так само гнівно. Очевидно, хтось колись сказав цим людям, які вимагають знімати «без гніву та упередженості», що художник має бути «над поєдинком». Гаразд, почекаємо, доки до них на батьківщину прийде ворог зі зброєю. Там подивимося…
Чому розмову про Каннський фестиваль ми починаємо зі згадки про політичні демарші? А дуже просто: тому що роздратування високочолого обивателя будь-якими зв’язками мистецтва з реальним життям, а отже, і з політикою вже починають дивувати. Минули ті часи, коли можна було вдавати, ніби нічого не відбувається, і зачинятися у вежі зі слонової кістки, показуючи, що солов’їні трелі для тебе важливіші за всі сумнівні політичні лозунги. Усе це закінчується, коли світ стоїть на межі чергової світової війни з передбачуваними наслідками, коли світом дедалі відчутніше правлять «мавпи з гранатою». Зрештою, головна заповідь мистецтва — протистояти злу. Не вогнем і мечем, а словом, звуком, зображенням, душею, мізками. Одне слово, всім тим, що становить основу добра. І те, що Каннський фестиваль, найпрестижніша культурна тусовка у світі, звертає свій погляд, а отже, і погляд світу на невинно постраждалих від сил зла, говорить тільки про те, що тут краще, ніж деінде, знають про первісні функції мистецтва. А тим, хто продовжує свою вічну мантру «Ах, це ідеологія, ах, це політика, а не мистецтво!», хочеться лише нагадати, що одними з перших на фронт зазвичай посилають артистів: ніякий політрук не підніме дух війська так, як це роблять ті, хто співає, танцює, грає.
Читайте також: Docudays UA: під знаком рівності
Сподіваюся, емоційна відповідь авторові пробачиться — надто вже нестерпно слухати, як російські ідеологічні цербери прогули російській пастві всі вуха, дізнавшись, що фільм Сєрєбрєннікова відібрано на каннський конкурс. «Ха-ха, — сказав міністр культури, а слідом за ним, як слухняні овечки, багато цілком навіть недурних людей, — ну тут усе зрозуміло, це політичне рішення». Після чого знову виділили чергові мільйони наших грошей черговій псевдопатріотичній туфті. Утім, людям зазвичай властиво підозрювати інших у тих гріхах, які мають вони самі.
До речі, фільм Сєрєбрєннікова хоча й не отримав нічого в Каннах, проте виявився вельми непоганим. «Літо» — стрічка не просто про свободу, а про обов’язкову свободу. Ту, з якою людина народжується і яка може вмерти разом із людиною або й набагато раніше. Залежить від людини. Герої «Літа» — ленінградська рок-тусовка початку 1980-х — живуть так, ніби ні застою, ні радянської влади не існує. Ми просто знаємо, що часи, у які відбувається дія, були позначені маразмом Брєжнєва, безглуздими втратами в Афганістані, непорушною оторопілістю економіки, перманентними гоніннями на вільну думку. Але нічого цього у фільмі немає. Хіба що промелькне портрет Брєжнєва непристойно величезного розміру та спостерігачі при рок-клубі кинуть пильний недобрий погляд. Це лихоліття, апатія, у якій довгі роки жила країна, незважаючи на кидки в космос, лідерство балету та боротьбу з Єнісеєм.
У цьому лихолітті дивовижним чином існують часточки життя. Народжуються, живуть і помирають. Ідуть у нікуди. «Літо» — фільм про такі часточки. Історія входження Віктора Цоя (корейський актор Тео Ю) в музичне життя Ленінграда та всієї країни супроводжується його невинним дитячим романом із дружиною Майка Науменка (Роман Білик, він же Рома Звєрь) Наташею (Іріна Старшенбаум).
Чи можливо без гендеру?
Та сама картина — плакати, виступи, заклики до здорового глузду — була й на прем’єрі фільму іншого в’язня — видатного іранського режисера Джафара Панагі «Три обличчя». У 2010-му Панагі був засуджений до домашнього арешту й відсидів удома кілька років. Щоправда, примудрився зняти кілька стрічок, одна з яких — «Таксі» — навіть отримала «Золотого ведмедя» Берлінського фестивалю. Як йому вдалося зняти фільм і зіграти в ньому головну роль, перебуваючи під арештом, ніхто толком не знає. Зараз Панагі звільнили з-під арешту, але за кордон не випускають. На прес-конференції теж, як і на прес-конференції стрічки «Літо», стояли порожнє крісло й табличка з іменем режисера. Фільм «Три обличчя» (отримав приз за сценарій), на перший погляд, невигадливий роуд-муві з детективною начинкою. Поїздка Панагі з акторкою Бегназ Джафарі (обоє тут грають самих себе) в пошуках правди. Бегназ отримує відеоролик, на якому незнайома дівчина скаржиться, що сім’я видала її заміж, а їй хочеться вчитися на актрису. Вона розповідає, що багато разів намагалася зателефонувати актрисі, щоб та допомогла їй, але безрезультатно. У відчаї дівчина суне голову в петлю… і кінець ролика. Що станеться в підсумку? Панагі з Джафарі їдуть до рідного села нещасної дівчини, щоб з’ясувати її долю. Щось на кшталт «Подорожі з Петербурга в Москву», тільки перенесене в сучасний Іран. Решта те саме. Патріархальний уклад життя, жінки в ролі домашнього скота, злидні. Здається, час зупинився. І в цей застиглий час вривається столичний вітерець, принесений героями. І виявляється, що треба уважніше придивитися — і тоді побачиш, що навіть тут, у відсталих патріархальних частинах світу, правлять бал жінки. У них режисер бачить і давню мудрість, і нові надії.
ааа
Приз за сценарій цього року поділили на двох: крім Панагі нагороди за драматургію удостоїлася італійка Аліче Рорвакер. Сьогодні Рорвакер разом із Паоло Соррентіно відповідає за майбутнє італійського кінематографа. У неї вельми неординарний почерк, а її роботи дають багато приводів для балачок і суперечок. «Щасливчик Лаззаро» — історія про загиблого 20 років тому блаженного юнака, який воскрес у наш час. Доки він перебував у небутті, його сім’я, що мешкає в дивному, законсервованому в часі селі, до якого не докотилися цивілізація й відхід від феодального ладу, викинута на околицю мегаполіса в порожню цистерну замість житла. Рорвакер бере собі в помічники і євангельську притчу про воскресіння Лазаря, і житіє Франциска Ассізького, змушуючи героя приручити вовка, як це зробив колись улюблений католицький святий, і тонни італійського кінематографа, передусім Ерманно Ольмі з його наївним пейзанським неореалізмом. Її Лаззаро — провідник між ідеальним світом добра й реальним світом, між вірою та цинізмом, між природою та цивілізацією. Не помітити цього фільму справді було неможливо, хоча сценарій якраз його найслабше місце.
Читайте також: «Оскар»-2018: Фантастичні жінки на екрані та в житті
Цій стрічці до певного моменту пророчили «Золоту пальму». Шанси італійки збільшував факт її гендерної належності: цього року Каннський фестиваль багато в чому пройшов під знаком боротьби з військами Гарві Вайнстіна. Сам призвідник вселенського скандалу давно сидить без діла, але його ім’я згадують з тим самим задоволенням і під різними приводами. Цього року керівництво Каннського фестивалю організувало гарячу лінію для постраждалих від харасменту. Телефон заздалегідь розіслали всім акредитованим. На цьому гендерна тема не вичерпалася. В один із днів перед Palais des Festival зібралися 82 жінки із царини кіно, переважно акторки та режисерки, вишикувалися в шеренгу й урочисто пройшли знаменитими каннськими сходами. У центрі майже 90-річна Аньєс Варда, разом із нею Кейт Бланшетт (президент журі), Крістен Стюарт (член журі), Леа Сейду (теж член журі), Гелен Міррен, Сальма Гайєк, Маріон Котійяр та ще десятки кіноледі. Своїм маршем вони хотіли привернути увагу до важкого становища жінок-кінематографісток. Було підраховано, що за 70 років існування Каннського фестивалю лише 82 жінки-режисерки піднялися каннськими сходами. Тоді як чоловіків — 1688. Усе було б зрозуміло й добре, якби цей марш не відбувся дорогою на прем’єру фільму французької режисерки Єви Юссон «Дочки сонця» про жіночий загін курдського спротиву — роботи, гіршої за яку 71-й Каннський фестиваль не бачив. Благородні пориви феміністок розбилися об реальність.
Третім режисером жіночої статі (окрім Рорвагер і Юссон) у цьогорічних Каннах стала ліванка Надін Лабакі. Її стрічку «Капернаум» зустріли оваціями й миттєво записали в головні претенденти на золото. До оголошення лауреатів у її перемозі ніхто не сумнівався. Крім того що жінка, то ще й фільм зняла якісний та емоційний. Головний герой — 12-річний хлопчик із жахливих бейрутських нетрів, який подає позов на батьків за те, що вони подарували йому життя, не подумавши про те, яким воно буде. А воно не просто в злиднях. Він узагалі ніхто в цьому світі, бо в батьків немає грошей навіть на те, щоб виправити йому документи. Хлопчик, як і багато його друзів, як і його брати та сестри, не знає навіть дати свого народження. Зневірена дитина, потрапивши в тюрму за те, що мало не вбила педофіла, який узяв за дружину його 11-річну сестру й запестив її до смерті, подає на батьків до суду.
Чи можливо без сімейних і расових проблем?
Усі були так упевнені в перемозі Лабакі, що навіть не змогли по-справжньому здивуватися, коли Кейт Бланшетт оголосила: «Золота пальма» присуджується фільму «Магазинні злодюжки» Хірокадзу Корееда». Овва. Оце так! Один із найвідоміших і найзатребуваніших японських режисерів, майстер мелодрами про дітей, Корееда приїздить на Каннський конкурс вшосте. Попередні п’ять разів він тут нічого не отримав, крім ввічливих та улесливих аплодисментів. Корееда тут ніби віньєтка: його фільми такі милі, так бездоганно зняті, до того ж герої в нього зазвичай діти. Спробуй-но проти дітей щось сказати, особливо якщо вони так класно грають, як у Корееди. Його ніби тримали про запас, і ось зірковий час настав. Дружна сімейка шалапутів пригріває невідому дівчинку, котру, як незабаром виявиться, розшукує поліція: дитина зникла, і їй лише шість років. Починаються серйозні проблеми. До речі, сімейка не зовсім сімейка у звичному розумінні слова. Всі ці люди, які перебувають під одним дахом, збилися в зграю майже випадково, але живуть у великій ніжності одне до одного. Режисер таким чином пояснює глядачам своє розуміння основ сім’ї. На його думку, сім’я не обов’язково формується за кровною ознакою. Люди можуть бути чужими по крові, але якщо разом пройшли якийсь важкий шлях, пережили спільні злигодні та нещастя, тоді вони сім’я. А спільна кров — це лиш приємне, але необов’язкове доповнення.
Такою самою віньєткою багато років у Каннах був Спайк Лі. Його регулярно запрошують на конкурс, він їздить сюди понад 30 років і стільки само повертається з порожніми руками. Але настав і його зірковий час.
Великому, жахливому, смішному, страшному темношкірому Спайку Лі дісталася друга за значущістю нагорода Канн — Гран-прі. Ще недавно його вважали найкрутішим незалежним темношкірим режисером. Антирасистський пафос Лі протягом багатьох років був незмінно зцементований такою міцною режисерською вигадкою, що розвалити конструкцію, здавалося, неможливо. Спайк завжди був різким, несамовитим, але з відмінним художнім чуттям. А тут ніби здався, дозволивши пафосу погубити чуття. «Чорний клановець» сама по собі доволі смішна чорна комедія (гра слів, так, а що?), яка розповідає про заслання темношкірого хлопця в лави ку-клукс-кланівців. Ця захоплива історія справді сталася в 1970-ті в Колорадо-Спрингс, хоча це й здається неймовірним. Джон Девід Вашинґтон, син Дензела Вашинґтона, грає поліцейського-початківця, який вирішив знешкодити місцеву банду ку-клукс-кланівців. По телефону він налагоджує контакти з їхніми ватажками, а під виглядом себе засилає в лігво ворога друга-колегу єврея Циммермана. Останнього грає один із найталановитіших акторів покоління 30-річних Адам Драйвер. І на жаль (а може, і на щастя, це як подивитися), Драйвер цілковито переграє у фільмі всіх, витісняючи Вашинґтона з головних. Стрічка так і лишилася б непоганою комедією, начиненою антирасистським пафосом, якби режисер у кінці не прокричав в очі й вуха глядача свій задум. Для цього він узяв документальні кадри трагедії минулого року в Шарлотсвіллі й безглузді виступи Трампа на цю тему, змішав усе це й подав під виглядом навмисної еклектики.
Читайте також: Звивистий шлях «Золотого ведмедя»
Чи можливо без сюрпризів?
Нагорода за найкращу чоловічу роль дісталася неймовірному, чудовому (продовжте ряд захоплених епітетів) Марчелло Фонте, який зіграв у «Догмані» Маттео Ґарроне такого собі італійського Башмачкіна, але який, на відміну від гоголівського героя, зважився на бунт проти кривдників. Ніхто й не сумнівався, що Марчелло Фонте переможе — настільки він вибивався з ряду прекрасних, талановитих, чарівних каннських виконавців. А ось найкращою акторкою визнали молоду казашку Самал Есламову за роль нещасної мігрантки Айки з однойменного фільму Сєрґєя Дворцевого. 10 років тому Дворцевой переміг у Каннах, у паралельній програмі «Особливий погляд» із фільмом «Тюльпан». «Айку» він знімав неймовірно довго, не було грошей, все не ладилося. Драма молодої киргизької дівчини, яка приїхала до Москви й опинилася на самому дні, корисно буде подивитися тим, хто впевнений, що Москва — це круто, і кому ще належить дізнатися, що справжня Москва — це величезне дно світу, яке кишить паразитами й над яким височіють блискучі палаци великих і не дуже злодіїв.
Найкращим режисером став Павел Павліковський за «Холодну війну» — фільм про неможливість нормальної, незашореної любові в клітці, збудованій радянською владою у Східній Європі. Стиль Павліковського холодний і естетський, що багатьох відштовхує, а багатьом, навпаки, здається великим шиком. Мають рацію, мабуть, і ті, і ті. Павліковський не те щоб холодний, ні, у нього просто холодні, тверезі руки, якими він препарує гарячі теми.
Рішення журі в багатьох викликало відторгнення: на тлі доволі сильного конкурсу прийняти віньєтку як переможець виявилися готові далеко не всі. Крім того, впевненість у відданість Канн політичним і гендерним пріоритетам була такою сильною, що не лишала сумнівів у перемозі когось із жінок чи обмежених у правах. Але жінки на те й жінки, щоб приймати рішення, які спершу ставлять у глухий кут браком логіки, а потім, після зрілих роздумів, бачаться правильними. Так і вийшло. Кейт Бланшетт та її команда виявилися в ролі жінок-мироносиць — їхнє рішення бачиться тактично мудрим, примиренським. До того ж вони рішуче відвели від себе докори в політичній і гендерній ангажованості, готові вже зірватися з вуст адептів «чистого мистецтва».