Вплеск популярності політичних партій національних меншин у Латвії, а особливо Литві, привертає увагу завдяки кільком передумовам. Перша (з погляду логіки) приведе нас до Кремля та його хитрощів. Зрештою, чому б і ні? Те, що Росія не раз запускала масові медійні та психологічні кампанії проти країни Балтії, давно не секрет. Достатньо придивитися до ЗМІ та джерел їхнього фінансування в Литві, щоб повернутися до реальності: деякі з найвпливовіших щоденних литовських газет і журналів підконтрольні російському капіталу.
Однак було б надто просто пояснювати або спростовувати збільшення популярності на останніх місцевих виборах у Литві партій, які представляють російську і польську меншини, самою лише фінансово-економічною присутністю РФ. Така тенденція свідчить про початок нової фази в політичному житті Балтії. Понад те, вона може бути характерною для всього ЄС. Якщо розібратися, стає очевидно, що Євросоюз активно перетворюється на нове політичне поле бою для впливових, провідних і навіть маргінальних партій з цілої Європи.
Слабка зацікавленість виборців у Європейському парламенті за низької явки під час національних виборів до нього є найкращим доказом того, що дрібні маргінальні політичні партії мають усі шанси увійти до європейського клубу й здобути там новий майданчик для зведення національних рахунків і завершення розпочатих вдома справ.
Найлегше довести, що так воно і є, якщо пригадати деяких членів Європейського парламенту від країн Балтії, які відкрито лобіюють стратегічні інтереси Росії, організовуючи політичні семінари спільно з посольством РФ у Брюсселі або захищаючи її репутацію щодо ситуації з правами людини. У цьому питанні вона може спокійно змагатися з Китаєм чи Іраном за друге після Північної Кореї місце за інтенсивністю пекла, влаштованого захисникам прав людини, незадоволеним і свідомим громадянам.
Ніколи не забуду одного дуже промовистого епізоду з життя Європарламенту, який найкраще відображає різницю між російськими правозахисниками і кремлівськими лобістами від Балтії. Якось я брав участь у слуханнях щодо порушення прав людини в Росії, куди запросили неперевершеного правозахисника Сєрґєя Ковальова. Після цього проводився семінар, на якому ми продовжили обговорення, розглядаючи найвідоміші приклади. Не можу не згадати того, що трапилося згодом: нащадки мусять добре подумати над цим.
Одна латвійська колега висловила незадоволення результатами слухань, сказавши, що не можна критикувати тільки Росію за порушення прав людини, а варто звернути більше уваги на такі випадки в країнах Балтії, особливо Латвії, де, за її словами, російськомовну меншину дедалі активніше переслідують, ображають і позбавляють гідності. Сєрґєй Адамовіч Ковальов не забарився з відповіддю. Він спокійно й тихо, як завжди, прокоментував цей перл політичної ерудиції: «Жодна країна не ідеальна. Таких немає, і всім це відомо. Але порівнювати, ба навіть прирівнювати нормальну, хоча й із недоліками, державу з нинішньою Росією – це вершина аморальності». Мені не було чого додати.
Це може пролити більше світла на те, що відбувається в Латвії та Литві нині, коли ми щойно зіткнулися з активізацією спраглих помсти політичних партій, сформованих за етнічним принципом. Справді, ніхто не ідеальний, і це стосується всіх. Я не раз висловлював глибоке занепокоєння існуванням таких явищ, як паралельні суспільства чи принаймні політичні громади, що є наслідком політичного відчуження деяких частин російськомовних меншин у Латвії та Естонії. Однак хоч би якими були промахи їхніх політиків у питаннях інтеграції меншин, стратегіях національних політик і культур, не варто через це відразу шукати співпраці з силами, вороже налаштованими до країн Балтії та їхніх еліт. Навряд чи треба багато мудрості або політичної зрілості, щоб служити Кремлю в ролі троянського коня в Балтії через якісь місцеві незгоди та озлоблення. Особливо коли свята наївність деяких моїх західноєвропейських колег у Європарламенті доводить до того, що вони трактують п’яту колону в Балтійських державах як активістів за права людини.
Водночас було б безглуздо звинувачувати у всьому саме лише явище відродження партій національних меншин. Тут я повторюся: так, існування політичних партій у ЄС, сформованих за етнічним принципом, вважаю великим непорозумінням, якщо не політичною аномалією.
Успіх польсько-російського союзу на нещодавніх місцевих виборах у Литві, а особливо успіх Польського виборчого альянсу, частково пояснюється безглуздими дебатами щодо того, чи дозволяти литовським полякам використовувати в написанні своїх імен і прізвищ у паспортах деякі питомо польські літери, а також обмеженістю і провінційністю мислення окремих литовських політиків та депутатів. Ніхто не досконалий.
Хай там як, а ЄС та його політичні інститути можуть і мусять стати чимось значно більшим за продовження конфліктів місцевого масштабу й упередженої політики, що переноситься на загальноєвропейський контекст. Інакше програють усі.