«П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР

Заучуючи в школі вірш Владіміра Маяковского «Стихи о советском паспорте», я не міг зрозуміти, чому поет говорив про «краснокожую паспортину»: виданий мені тоді паспорт був зеленого кольору. Згодом дізнався, що Маяковскій розповідав про паспорт, який видавали громадянам тільки при перетині державного кордону. Внутрішні паспорти з’явилися після його смерті. Так само не міг зрозуміти, чому графу з позначенням національності називали п’ятою. Адже в паспортах інформація про національність містилася в четвертій графі, одразу після прізвища, власного імені і, за російським звичаєм, по батькові. Згодом дізнався, що після приходу більшовиків до влади в усіх анкетах національність вказувалася після позначення соціального походження, тобто стояла на п’ятому місці. 

Найвищий орган радянської влади, яким стало утворене в 1919 році п’ятиосібне політбюро Центрального комітету РКП(б), мав своєрідний національний склад: росіянин із ретельно приховуваною інформацією про єврейське походження по материнській лінії (Лєнін), українець (Крестинський), грузин (Сталін) і два євреї (Камєнєв і Троцький). Рахуючись із поширеним у суспільстві побутовим антисемітизмом, вожді більшовиків вдавалися в кадровій політиці до дискримінуючих заходів щодо осіб із зазначеною в анкетах «неправильною» національністю.

Тепер доводиться чути обурені заяви: чому в паспортах немає графи, що позначає національність? Мовляв, я пишаюся тим, що народився українцем, а тому вимагаю, щоб у паспорті ця графа залишилася! Треба розуміти, однак, що внутрішні паспорти були своєрідним ошийником, який радянська влада одягала на громадянина. Вони, як багато інших реалій нашого життя і мислення, залишаються реліктом попередньої епохи. Отже, варто розглянути національну політику РКП(б) — ВКП(б) — КПРС, яка народилася в лєнінські часи й зберігалася до розпаду СРСР. 

 

«Лєнінська національна політика», яку після XX з’їзду КПРС стали вважати вершиною лібералізму на тлі сталінських депортацій багатьох народів, поєднувала три складові:

● визнання за етносом, який чисельно переважав у кожній ланці адміністративно-територіального поділу, прав і переваг титульної нації;

● сприяння такій титульній нації в культурному зростанні й кар’єрному просуванні її представників щаблями компартійної та радянської вертикалей;

● фіксація національної належності в анкетах і документах, які засвідчували особу («п’ята графа»).

 

Концепт титульної нації був запроваджений в обіг наприкінці XIX століття французьким письменником Морісом Барресом і згодом знайшов відображення в конституційному праві. Так назвали ту частину населення, національність якої визначала назву держави. Проте в Радянському Союзі поняття «титульна нація» набуло іншого змісту. Щоб показати себе прибічниками найбільш радикального розв’язання національного питання, вожді більшовиків оголосили титульними націями всі етноси, які становили більшість населення в кожній адміністративно-територіальній одиниці. 

 

На населення країни, яке складалося наполовину з представників панівної нації, а наполовину з безправних інородців, така революційна новація мала вражаючий ефект. Насправді, однак, усе звелося до встановлення ієрархії етносів, визначеної політико-адміністративним поділом. На чолі ієрархії, як слід було чекати, опинилися росіяни. Вони неофіційно розглядалися як титульна нація загальносоюзного масштабу. Титульними націями другого порядку вважали тих, хто дав своє ім’я союзним республікам, третього порядку — автономним республікам, четвертого порядку — національним округам, п’ятого порядку — національним районам. Представників титульних націй, які проживали за межами своїх адміністративно-територіальних одиниць, або людей тих національностей, які не мали таких одиниць у СРСР, вважали національними меншинами. 

 

Наявність багатьох титульних націй жодним чином не підривала привілейованого становища росіян, що не вважали себе національною меншиною в будь-якому ре­гіоні. Кремль турбувався насамперед про російські національні інтереси. Про це свідчили безуспішні спроби радянського уряду України збільшити територію республіки за рахунок прилеглих земель РФ із переважно українським населенням. Водночас Російській Федерації не дозволяли розбудувати в Москві конкурентний загальносоюзному компартійно-радянський центр, подібний до тих, які були в союзних республіках. Російська радянська вертикаль мала у своєму розпорядженні другорядні об’єкти, а компартійної вертикалі влади в Росії взагалі не було, всі регіональні парткоми підпорядковувалися безпосередньо ЦК ВКП(б) — КПРС. 

 

 

Згідно з Конституцією титульні нації союзних республік мали вагомі державні права аж до права виходу із Союзу й утворення незалежної держави. Однак у будові СРСР принцип політизації етнічності сполучався з принципом «демократичного централізму», за яким нижчі інстанції будь-яких організаційних структур цілком і завжди підпорядковувалися вищим. Тому становище титульних націй у радянській політичній системі не можна оцінювати у відриві від реальної влади, яка не описувалася Конституцією. Кумулятивний ефект від поєднання принципів «демократичного централізму» й політизації етнічності перетворював Радянський Союз із федерації рівноправних республік на країну імперського типу з найвищим ступенем централізації влади. Кремль не залежав ні від партії, яку він підім’яв під себе, ні від суспільства, якому залишалося тільки безвідмовно обирати в радянські органи влади рекомендованих парткомами кандидатів від «блоку комуністів і безпартійних».

 

Умонтований у будову Радянського Союзу концепт титульної нації передбачав здійснення кампанії коренізації, яка надавала кожній кількісно переважаючій спільноті можливість розвиватися в межах її власної адміністративно-територіальної одиниці. Слід визнати, що кампанія коренізації сприяла розвитку культури титульних націй, хоча держава насамперед розраховувала на укорінення своєї влади. Цей розрахунок виправдався. Радянська влада, яка впродовж 1917–1919 років встановлювалася в Україні тричі, втратила окупаційний характер саме через те, що їй вдалося знайти спільну мову з місцевими політичними силами навіть до оголошення XII партійним з’їздом офіційного курсу на коренізацію (зокрема, українізацію) одразу після утворення СРСР.

 

 

Радянська українізація й українізація національних урядів 1917–1919 років мали один спільний знаменник: дерусифікацію. Незважаючи на однакову назву, це були зовсім різні кампанії. Адже головна мета коренізації радянської влади в Україні полягала в тому, щоб змусити «місцевих людей» (вислів Іосіфа Сталіна) служити Кремлю вірою і правдою. Впродовж десятиліть радянська Росія не наважувалася призначити «місцеву людину» на найвищу в Україні посаду генерального (першого) секретаря ЦК КП(б)У: Олексій Кириченко обійняв уже за часів Нікіти Хрущова. 

Разом із тим радянська українізація забезпечила колосальний злет української культури. Відчуваючи себе не титульним етносом, а справжньою нацією в європейському розумінні слова, українці прагнули замінити фейкову конституційну державність реальною. У лютому 1931 року на адресу президії XIII Все­українського з’їзду рад надійшла заява, підписана деякими делегатами й гостями з’їзду — робітниками харківських заводів. Підписанти обурювалися тим, що Україна з її 30-мільйонним населенням мала не більший бюджет, ніж 5-мільйонна Московська область. Вони вказували на жахливий стан села («босі, голі, голодні, принижені, придушені, загнані, пограбовані гірше, ніж грабував царський уряд, у сто разів гірше, ніж грабує найбільш жадібна капіталістична країна свої колонії»). Висновок був такий: «Треба будувати українську радянську державність, бо вже час наспів. Населення зросло, воно вже мало говорить про поламаний паркан чи про відібрану квартиру, а воно говорить про Державу. Українську радянську державність треба будувати, бо вона тільки розпочата, а в нас до цього часу говорять тільки про мову, культуру, хоча це теж елементи державності».

 

Кремль на такі вимоги відповідав репресіями. У їх епіцентрі опинилися люди, які уособлювали найвищий рівень національної культури. Їх знищували чи приборкували жахливими способами. Постановою ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 року кампанія українізації була припинена всюди за межами України. У самій Україні вона тривала, але влада стала чітко розрізняти більшовицьку й «петлюрівську» українізації. Більшовицька українізація укорінювала, як і раніше, політичний режим, а «петлюрівську» розглядали як її небажаний побічний наслідок, що сприяв національному піднесенню, тобто діяв усупереч намірам режиму повернути націю в стан етносу. 

 

 

Характерно, що центральна влада в репресивних діях ховалася за машкару підкресленої українофілії. Сталінський намісник в УСРР Постишев винищував національну інтелігенцію, одягнувшись у вишиванку. Коли місцеві апаратники зрозуміли репресії 1932–1933 років як кінець кампанії українізації, він негайно припинив їхні спроби обмежити права титульної нації в радянському розумінні цього терміна. Черговою демонстрацією облудної українофілії було переведення в 1934 році республіканських органів влади з Харкова до національної столиці українського народу — Києва. Після Голодомору стало можливим демонструвати лібералізм у національному питанні. У 1936-му в системі АН УРСР були створені підкреслено українознавчі інститути: історії України, історії українського фольк­лору, української літератури. 

 

 

Наголошуючи на своєму інтернаціоналізмі, влада завжди розрізняла громадян за ознакою етнічного походження. Ця ознака була вагомою не сама по собі, як у випадку з євреями, а тільки в поєднанні з належністю до титульної нації. Переслідувані в Україні за «буржуазний націоналізм», українці часто рятувалися в Російській Федерації, де вони переставали бути представниками титульної нації, тобто втрачали свій політичний статус. Небезпечними для влади були тільки українці зі статусом представників титульної нації. Хоча держава ліквідацією горизонтальних зв’язків у суспільстві намагалася перетворити населення країни на атомізовану масу, громадяни УСРР — УРСР усвідомлювали себе не безликим етносом, а державоутворюючою нацією. Соціальний вибух першої половини 1930‑го був стихійним протестом села проти колективізації у формі комунізації, але в ньому постійно звучали гасла Української революції. У 1931–1932 роках назрівав новий соціальний вибух — незрівнянно небезпечний для влади, тому що в країні вже починався голод, який набув найгостріших форм саме в УСРР. Створивши ситуацію абсолютного голодування, Сталін запобіг вибухові. Одночасно він влаштував терор голодом і на Північному Кавказі, мало не половина районів якого була українізована. Українцям Північного Кавказу, що прагнули здобути права титульної нації возз’єднанням з УСРР, продиктували бути росіянами. 

Після запровадження внутрішніх паспортів у грудні 1932 року радянська влада розгорнула боротьбу з «відсебеньками» у визначенні національності громадянина. Отримуючи паспорт, він мусив довести на підставі документів, якою є реальна національність батьків. Від 1937-го працівники установ, що здійснювали запис актів громадянського стану, зобов’язувалися фіксувати у свідоцтві про народження національність батьків. 2 квітня 1938 року головне управління міліції НКВС СРСР видало таке відомче розпорядження: «При видачі паспортів особам, що народилися від батьків різної національності, графу «національність» заповнювати не зі слів опитуваного, а вказувати національність батьків, не вказуючи національності власника паспорта». 

 

Особи, які давали неправдиві відомості про свою національність, наражалися на великі неприємності. У довідці «Про перебіг перевірки партійних документів у Миколаївській міській партійній організації станом на 10 серпня 1935 р.» читаємо: «Камінський Володимир Вік­торович — начальник групи цехів заводу «61». Обвинувачується в приховуванні своєї національності. Сам поляк, а писав, що українець».

 

 

Що залишилося тепер від «лєнінської національної політики»? Не так мало, як може здатися на перший погляд. Процес формування громадянського суспільства в пост­ра­дянських країнах починався з нуля. Громадянське суспільство в іншому вимірі координат — це політична нація, у яку згуртовуються власники закордонних паспортів із відміткою «громадянин України» будь-якого етнічного походження. Зрозуміло, що в радянські часи політична нація не могла формуватися з конгломерату титульних націй різного порядку ні в масштабах країни, ні в досить умовних кордонах союзних республік. Зрозуміло й те, що після розпаду СРСР чимало росіян в Україні звично почуваються титульною нацією першого порядку, що породжує незручності й ускладнення. Натомість значна частина українців, уражених тим самим синдромом сов­ковості, стала вбачати в собі титульну націю першого порядку, а в росіянах — націю другого порядку. 

 

 

Путінська практика захисту «співвітчизників» та ультраправий націо­налізм деяких українських діячів утворюють вибухову суміш, яка гальмує утворення української політичної нації та сприяє формуванню в Україні п’ятої колони стратегічного ворога. Отже, ми маємо розуміти небезпеку «лєнінської національної політики» не тільки як історичного явища, а й як чинника, що впливає на сьогодення.