Майдан переміг: безвіз — томос — «джевелін». Обидва твердження справедливі залежно від того, що ви берете за точку відліку.
Я собі дозволяю подумки перенестися на початок грудня 2013 року, коли ще не визначилося не лише чогó ми хочемо, а й навіть чого конкретно ми нé хочемо. Майдан зібрався, здивувавши сам себе, він функціонував, дихав і навіть стрибав, їв нарізані волонтерами бутерброди, грівся біля залізних діжок і складав зі снігу перші барикади. Було лише незрозуміло, а що ж далі? Після кількох днів невизначеності зібралася група ініціативних… скажімо так, інтелектуалів і накреслила план дій, який оголосив із трибуни Юрій Андрухович, цитую: «Звільнення політв’язнів, яких утримують після подій на Банковій, виведення спецпризначенців із вулиць Києва та гарантії відсутності репресій до мітингувальників», а також позбавлення Януковича додаткових повноважень, які він сам собі відхопив, і лише десь там у перспективі асоціація з ЄС. Підкреслюю спеціально: не більше. Я дуже добре пам’ятаю, бо був у складі тієї «групи 5/12», про яку зараз ніхто й не згадає, так багато подій відтоді сталося. Це до питання, за що стояв Євромайдан. За різне стояв на початку, всередині й наприкінці, й у кожного із сотень тисяч чи то «масовки», чи то відважних жертовних героїв були власні уявлення про цілі й бажаний кінцевий результат.
Читайте також: Українцями народжуються чи стають?
Я особисто ніколи за ці місяці й одразу після них не завищував своїх сподівань, не можу згадати такого. Бо ще живі в пам’яті ейфорія після того, ще помаранчевого Майдану 2004 року й болісне розчарування, або, як тепер кажуть, ресентимент. Було зрозуміло, що протестувальники не зможуть замінити собою політичний клас, і контраст між тими, хто займався різноманітними активностями під сценою, і тими, хто найчастіше виступав зі сцени, вже тоді був разючим, усі його помічали (був навіть на початку такий короткий етап, коли існувало два майдани: політиків на Європейській і народний під стелою). Тоді вже позначилася модель стосунків між ними, бо натовп примушував лідерів бути активнішими, вимагати більшого, відмовлятися від ганебних компромісів, які щедро пропонувала їм Банкова. Протести зібрали в одному місці неспокійну, думаючу частину суспільства, але вони не змінили й не могли змінити кардинально все суспільство. Те, що вдалося, і це насправді принципова, засаднича зміна, — це ліквідація злочинної монополії. Відтепер і назавжди, або принаймні дуже надовго, ми гарантовані від нового Януковича.
Система, коли одне злочинне угруповання вибудовує так звану вертикаль і підкоряє або заганяє під землю альтернативні групи впливу й відповідно альтернативні сценарії розвитку, в минулому. У цьому сенсі реставрація попередньої моделі держави справді нам не загрожує. Загрожує інше: спосіб взаємодії, який зробив можливим Януковича з бандою. Це нехтування офіційними, обов’язковими для всіх правилами, алгоритмами, протоколами соціального, економічного та політичного життя, заміна їх домовленостями серед своїх та узурпація суверенітету, що належить громадянам, чи то в масштабах цілої країни, чи то в межах однієї області, міста, села. Янукович тримав під пильним контролем усі джерела можливого прибутку й каналізував їх на свою користь. Нині не Порошенко вирубує ліс гектарами, не Порошенко видобуває бурштин і не Порошенко забудовує парк на морському березі. Віднині, на жаль чи на щастя, політика — це мистецтво можливого. Домовлятися з місцевими елітами ганебно, благословляти їх на висмоктування соків із підконтрольних васалітетів ще ганебніше, але альтернативою є міцна влада в стилі Лі Куан Ю. Тільки зрозуміло, що в наших реаліях Лі Куан Ю не з’явиться. З’явиться в найкращому разі Лукашенка.
Читайте також: Майдан і антимайдан на Донбасі. 5 років по тому
Відтак те, що ми отримали, точніше вибороли, називається свобода. Вона така, вибачайте, не всім до вподоби. Декого більше влаштовує порядок саме як альтернатива свободі, а не як віддалений можливий результат її вкорінення.
Відсутність звички до свободи призводить до нездатності її цінувати, а подекуди навіть упізнавати. Дивно, але народ, для поколінь якого то було найвищою цінністю й сакральним гаслом, не тримає цю обставину життя у фокусі, не називає її поміж того, що вважає найважливішим, і не завжди ладен пояснити, у чому вона полягає. Можливість робити індивідуальний або колективний вибір і відповідати за свій вибір, зокрема й платити повною мірою, якщо вибір був хибний, — ось простий, банальний і водночас найвищий результат Майдану. Решта — олігархи, суди, депутати, тітушки, вибори, навіть перемога в нашій війні, так-так, перемога! — похідне.