Визнання міжнародними судами анексії, зокрема перемога Ощадбанку. Початок кінця УПЦ МП. За п’ять років Україна відчутно віддалилася від імперії. Ще ніколи її зовнішньополітичний курс не був таким чітким. Ще ніколи ми не були такими «відлученими» від ФСБ.
Інфраструктурні перемоги затьмарюють внутрішні поразки у реформах поліції, судів, прокуратури. Інформаційними вибухами стають дрібні невдачі, як-от поломка в полі експреса до Борисполя, запуск якого планувався, здавалося, вічність, а зведення, як на українські реалії, було блискавичне. Багато хто може сказати, що це мало. Інші називатимуть клоунадою та середньовіччям те, що відбувається з українською церквою. Але мало хто здатен оцінити реальний вплив церкви й глибину її проникнення в маленьких містах і селах. Як і колись вплив «Вконтакте» та «Одноклассников» на формування спільного «мира».
Читайте також: Хто такі фейсбук-українці?
За останні п’ять років однією із найбільших перемог можна вважати визначеність. Україна перестала бути маятником для світової спільноти, шкода, що всередині країни цінністю це вважає мізерна меншість. Здавалося б, ми достатньо пришвидшено рухаємося вперед, але народна підтримка популізму з гаслами «ні війні» та «ні зубожінню» підказує, що час цього ривка вперед добігає кінця.
Винних шукати пізно. Нашвидкуруч зібрана політична сила й коаліція на підтримку президента, який уперше з виборів 1991 року переміг без другого туру, чимдалі більше переконувала його триматися за тих, кому він найбільше довіряє, і за бізнес-партерів із кримінальним минулим. Здається, це завело команду в один із найбільших ресурсних і, як наслідок, рейтингових тупиків. Рейтинги показують, що шансів на те, що в наступні п’ять років продовжаться реформи, а не популістичний фарс, мало. Утім, чого засмучуватися? Кандидати, які мають найбільші шанси на перемогу, уже подарували країні щонайменше десятки мемів. Із здобуттям влади ресурси на їх примноження тільки зростуть. Комічнішого періоду, ніж перебування Януковича на посаді президента, з Україною ще не ставалося. Навіть п’яний Кучма з гітаркою видавався серйозним порівняно з усім народним гумором, спровокованим «легітимним» президентом.
Популізм — це час на працю й боротьбу, простір для згуртованості та єдності. Він дарує нам відчуття сили та розуму, чого бракує нашим висуванцям у владі, сприяє розквіту культури й мистецтва. Адже це прайм-тайм для змін культурних пластів, час появи фантастичних героїв, змальованих із політичних лідерів, і, як наслідок, утисків та боротьби за необхідність культури. Нам потрібен популізм як повітря, щоб ми мали з чим боротися і проти чого протистояти. Росія задрібний суперник у такій справі для середньостатистичного українця. Вона занадто далеко навіть для тих, хто був вимушено переселений із Донбасу, та й немає сенсу боротися із зовнішніми подразниками, поки жевріє боротьба внутрішня.
Читайте також: Камінь спотикання
Циклічність українських повстань свідчить про втому. Ми хочемо стабільної гривні й державних інституцій, мріємо про курс на Європу та мир на Сході, нам потрібна стабільність в освіті та медицині. Але то беремо на себе повноту влади й починаємо зміни зі своєї вулиці, власного під’їзду, дому, села, об’єднаної громади, а то відмовляємося від усього й чекаємо на когось із красивими гаслами про дешевий газ і високі зарплати. На якогось царя-батюшку, що прийме, зігріє, нагодує та всадить перед телевізором дивитися рейтинговий канал із безглуздими жартами про меншовартість і знецінення.
І це насправді не так уже й погано, якщо п’ять років популізму ми витримаємо й так загостримо кинджали громадянської відповідальності, що встоїмо та навчимося виправляти свої електоральні помилки виключно електорально. Треба прийняти відповідальність за ці роки вже зараз. Я прийняв і тепер очікую на завершення цієї брудної кампанії та початок п’яти років зливних бачків. Утім, ще вірю в якесь диво й до останнього сподіваюся на глибоку мудрість українців.