В умовах воєнного сьогодення, коли українці, як і у попередні віки, відчайдушно боронять власну державність, зі зброєю в руках захищають її від російського варвара-агресора, питання національної памʼяті набуває особливої актуальності. Бо саме памʼять є підмурівком, на якому нація формується, цементується та й власне живе. Історично склалось так, що у попередні століття Україна жила в умовах національного гніту, спочатку царської імперії, а потім комуністичного режиму з його міфами про дружбу й братерство російського та українського народів. Але імперська політика за будь-якого режиму мала одну мету: асимілювати українців, розчинити їх національно у просторі російської культури, цінностей, ментальності. Та попри все, українці завжди зберігали національну самобутність. Серед моря русифікації завжди залишалися острівці опору, котрі формувались навколо провідників, які усі свої таланти та можливості покладали на вівтар національної справи. Завдяки їм українці збереглись як нація, накопичили сили для боротьби за власну ідентичність, а потім і за державність на початку минулого століття.
До грона національних подвижників належить і Євген Чикаленко (1861‒1929) – статечний власник зразкового господарства на Херсонщині, національний меценат, засновник української періодики Наддніпрянщини, письменник і публіцист. Свої статки, багатогранні таланти, і щоденне життя він віддав розбудові української нації, яка тоді перебувала в колоніальному становищі, у лещатах жорстких імперських заборон. Сьогодні, коли широка кампанія з перейменувань багатьох топонімічних обʼєктів Києва у самому розпалі, хочемо ще раз нагадати усім причетним до цієї відповідальної справи про Чикаленка, його роль і місію в історії України.
Читайте також: Час віддавати борги. Звернення Тижня до міської влади Києва щодо гідного вшанування Євгена Чикаленка
Перший аргумент: Євген Чикаленко є ключовою постаттю українського націєтворення кінця ХІХ ‒ початку ХХ століття. Сучасники називали його центральною фігурою національного життя, його організатором, координатором, натхненником і благодійником. А відомий бібліограф Дорошенко підсумовував значення Чикаленка у складних процесах їхньої доби так: «Коли б доля не дала нам Євгена Чикаленка, то невідомо, чи прокинулася б у 1917 році Україна від свого віковічного сну! Не дурно ж найбільші вороги з усіх ворогів наших ‒ царські московські жандарі ‒ узнавали всю вагу Чикаленка для нашої справи і всю небезпеку його чинности для своєї. «Коли б не було Євгена Чикаленка, Володимира Антоновича та Михайла Грушевського» ‒ говорили вони, ‒ «не булоб і жодного українського питання в Росії».
Другий аргумент: Саме у Києві Чикаленко реалізовував більшість своїх подвижницьких задумів. За словами Дорошенка, саме з переїздом до Києва Чикаленко «з головою впірнув в українське громадське життя, з того часу воно стало неподільною частиною його щоденного життя». У Києві він став активним учасником культурного осередку української інтелігенції ‒ Старої Київської Громади, співзасновником перших політичних партій – Української радикальної та Української демократичної партій, Загальної Безпартійної Всеукраїнської організації, Товариства українських поступовців (ТУП). У Києві Чикаленко розпочинає і заходи з відродження історичних прав української мови, заборонених імперськими указами: домагається заснування відділу української белетристики у місячнику «Кіевская Старина» (друкованому органі київської Громади), який видавався російською мовою. Чикаленко запрошує до співпраці з часописом молодих українських письменників, з власної кишені заохочує їх пристойними гонорарами. Матеріально підтримує і бере участь в заходах Громади із завершення багатолітньої праці над фундаментальним виданням ‒ чотиритомним «Словарем української мови», що вийшов у Києві в 1907‒1909 рр. за редакцією Бориса Грінченка.
Київська оселя Євгена Чикаленка, на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 56 (нині Саксаганськго), стала таким собі «українським культурно-політичним салоном», місцем регулярних зібрань представників українських громад ТУП з різних міст і містечок України. Вони виробляли стратегію українського національного руху, формували його основні завдання. Окрім громадсько-політичних заходів, у затишній гостьовій залі київського будинку Чикаленків проходили й літературні зібрання, щотижневі журфікси, на яких читались і обговорювались твори як молодих, так і відомих українських письменників: Коцюбинського, Васильченка, Винниченка, Саксаганського, Липи та інших.
Київський будинок Чикаленка був відомий чи не всій національно свідомій частині як Галичини, так і південної та східної України, Поділля, Слобожанщини та Сіверщини. У ньому зупинялись як українці, котрі тимчасово приїздили до Києва (наприклад, Франко, Грушевський), так і ті, які переїздили до Києва (часто на запрошення самого Чикаленка), аби реалізувати свої таланти у центрі культурно-політичного життя (подружжя Грінченків, Ніковський, Королів-Старий, Павловський та інші).
Читайте також: Площу Льва Толстого у Києві слід перейменувати на честь Євгена Чикаленка! — історики
Третій аргумент: Саме у Києві Чикаленко взявся за створення української національної періодики її у надзвичайно складних умовах національного й цензурного гніту. Його ідея заснувати газету та її видання є прикладом національної жертовності, наполегливості та самовіддачі. Щоденна українська газета, яка спочатку називалась «Громадська думка» (1905‒1906), а потім «Рада» (1906‒1914), не лише видавалась переважно на кошти Чикаленка (його щорічні витрати становили 10‒12 тисяч рублів), а й стала його основною життєвою справою, «болем і радістю». Видавець дбав про напрям, зміст, авторів, мову українського первістка. За словами сучасників, він фактично «стояв за спиною редакторів» газети: особисто листувався із співробітниками редакції, шукав талановитих авторів, формував редакційну політику, стежив за цікавим і цензурним змістом матеріалів, заохочував передплатників, брав на себе й удари критики, яка часто стосувалась правопису українського щоденника, полемічних матеріалів, конкретних дописувачів тощо.
Сучасники так характеризували ставлення Чикаленка до свого творіння: «Жив він дуже ощадно, на себе витрачав аж надто мало, але газета вимагала все нових і нових жертв, і наш «пан» (крутився на всі боки: то спродував частину землі, то закладав і позичав, але вперто видавав «Раду» далі; він уважав за великий національний сором для українців, якби одинокий щоденний орган перестав виходити. Було щось невимовно зворушливе в тому, як він беріг «Раду», дбав за її покращення, притягав нових талановитих співробітників. Це була мало кому помітна, тиха геройська боротьба за вдержання українського органу».
Чикаленко видавав українську щоденну газету майже 9 років, вклавши у нього близько 80 тисяч рублів. Перші роки видання «Ради» були складними, адже треба було набувати досвіду, формувати редакційний та авторський колективи, вивчати читацьку аудиторію, шукати передплатників. Більшість цих проблем Чикаленко вирішував самотужки і в 1908 року прийняв рішення видавати газету «до повного вичерпання своїх матеріальних і моральних сил». У листах до однодумців Чикаленко називав видання української газети справою національної честі, ознакою українського життя. Такі глибокі переконання спонукали його усіляко розвивати й підтримувати видання, яке відіграло провідну роль у збереженні української нації. Завдяки «Раді», було сформовано потужне покоління українських письменників і публіцистів, закладений фундамент національної журналістики. Газета наклала глибоку проекцію на подальше формування української нації, виховала покоління, яке взялось за державотворення у роки української революції 1917‒1921 років.
Читайте також: Час вдячності. Чому площа Льва Толстого має носити ім’я Євгена Чикаленка
Четвертий аргумент: Чикаленко є зразком національного благодійництва. Бо в сучасних йому умовах усі справи, які становили зміст українського національного руху, потребували матеріальної підтримки. Її не можна було отримати ні від держави, ні від громадських організацій, які перебували лише на етапі формування, і самі потребували фінансування. Тому усі українські заходи початку ХХ століття тримались виключно на благодійництві небайдужих українців. Серед них особливою щедрістю вирізнявся Чикаленко. Цю грань його діяльності Дорошенко передавав такими рядками: «Коли Антонович та Грушевський клали цеглини під фундаменти нашої національної свідомости, то Чикаленко злютовував до купи ті цеглини золотим цементом». Ще з молодих років на розлогих степових угіддях Херсонщини він вирощував зернові культури. Але кошти, виручені від продажу зерна, Є. Чикаленко спрямовував не на власне збагачення чи розкішне життя, а для розбудови національної справи. Йому належить відомий вислів: «Легко любити Україну до глибини душі, а спробуйте любити її до глибини кишені».
Благодійництво стало життєвим супутником Чикаленка. Ще з 1880-х років він допомагав українському театрові, який у ті роки був чи не єдиним проявом національного життя, потім усіляко відроджував українське друковане слово, вкладав кошти у книжково-журнальне й газетне видавництво, підтримував перші українські видавництва – «Вік», «Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг у Петербурзі», «Українсько-руську видавничу спілку» у Львові, профінансував видання перших українських словників, упорядкованих Грінченком та Комаровим, видавав єдину українську газету. Чикаленко матеріально підтримував і талановитих українців: письменників, поетів, публіцистів, яких бажав зберегти в національній літературі або журналістиці. А коли на початку 1900-х років у Львові народилась ідея побудувати гуртожиток для студентів-українців, відомий «Академічний Дім», то Чикаленко переслав в Галичину 25 тисяч рублів, аби забезпечити житлом у першу чергу студентів із Наддніпрянщини, які б привозили додому галицькі ідеї та національний дух.
Читайте також: Аліна Михайлова: «Є багато письменників масштабу всесвіту, яких потрібно читати. Але це точно не Пушкін з Булгаковим»
Пʼятий аргумент: Чикаленко є яскравим прикладом і символом національного єднання. Як свідчать джерела та широкі комунікації Чикаленка з українським світом (політиками різних поглядів, людьми різних сфер діяльності, різних частин України), він дуже вболівав за єдність українців навколо спільних ідей, глибоко переживав громадські конфлікти, або розходження, які називав «братовбивчими», і завжди намагався примирити опонентів, демонструючи при цьому терпіння, толерантність і дипломатію. Сучасники називали Чикаленка українським соборником, який з однаковими почуттями підтримував як Наддніпрянщину, так і Галичину, у своєму приятельському просторі мав представників різних партійно-політичних поглядів, від правих до лівих. Визначальними критеріями для Чикаленка у спілкуванні та приятельських взаєминах були моральні принципи, національна позиція та спільна праця у руслі розбудови власної нації і держави.
Також Чикаленко мав дуже тверезий погляд на Росію, про що свідчать його публіцистичні праці та мемуари. Він завжди наголошував на імперській сутності тієї країни, а тому не вірив ні російським лібералам, ні консерваторам, ні революціонерам, ні емігрантам вже навіть у 1920-х роках. На їхні обіцянки, згоди, громадські позиції він завжди дивився дуже скептично. Також Чикаленко сторонився будь-яких шляхів спільної боротьби з представниками цього народу. Його не приваблювали ані ідеали народників, ані народовольців, ані інших революціонерів, які були популярними в роки його студентської молодості. Вже тоді молодий Євген обрав свою єдину життєву стежку, з якої ніколи і ні за яких обставин не зійшов: служити національній ідеї, працювати для добробуту власного народу.
У 1920-х роках Євген Чикаленко пророчив, що через 50, а можливо й через 100 років Україна стане цивілізованою європейською державою, і займе у спілці держав Європи своє почесне місце. І тепер його пророцтво збувається на наших очах.