Донедавна дослідники російської історії та культури у Франції не мали причин хвилюватися за професійне майбутнє. Досить було потрапити, як мовив покійний тамтешній історик українського походження Аркадій Жуковський, «до миски з варениками», себто захистити дисертацію та знайти постійну роботу в одному з вишів, як життя набувало ознак приємної стабільності. Інша річ зі спеціалістами з українського питання. Їх майже немає та й не було. І якби хтось із молодих талантів заповзявся написати докторську, скажімо, саме на тему двосторонніх франко-українських відносин періоду УНР, цій сміливій людині треба було б відразу налаштовуватися на море випробувань.
«Для вивчення російської історії Сорбонна має безліч спецкурсів, семінарів, спеціальної літератури… Натомість для досліджень української не існує, вважай, нічого, – розповів Тижню один із паризьких університетських викладачів. – Власне, щоб зробити кар’єру, треба бути росієзнавцем. До цієї бази за бажання можна додавати інші сусідні пострадянські країни. Але як доважок, у режимі компаративних досліджень. Це не має бути провідна спеціалізація». Тенденція складалася не рік і не десять. І тривала б вона безперешкодно, мабуть, іще не одне десятиліття, якби не Майдан, а потім не війна на Сході.
Драматичні події сформували запит на українознавство. Пропозиція не забарилася. Хто тільки не пішов у коментатори: географи й картографи, мовознавці й перекладачі… Але найбільше активізувалися, звичайно ж, дослідники російської проблематики. «Один народ – одна історія», «спільне радянське минуле», що вмію, те співаю… Що більше в Україні рудиментів совка, то легітимніші всі, хто навчений порівнювати колишні радянські республіки лише з Росією.
Закони про декомунізацію поставили новоспечених «фахівців з українського питання» перед фактом: Україна за глибинними історичними алгоритмами ближча не до Росії, а до своїх західних сусідів: Чехії, Польщі, країн Балтії. Факт виявився небажаним, бо відповідних дисертацій ніхто не захищав, статей у наукових журналах не публікував… Навколомосковське дослідницьке середовище захвилювалося. Аж до спроби зірвати міжнародний колоквіум «Друга світова війна в політичному російському дискурсі», котрий, попри все, відбувся в паризькому Інституті політичних досліджень.
Чому така обструкція? Задля форми росієзнавці обурилися, що до участі в заході на тему Другої світової запросили вчених з України та Естонії, Франції та Латвії, але не з РФ. «Ваш колоквіум ускладнить нам співпрацю з російськими колегами!» – гнівалася політолог Анн Ле Еру, учасниця громадського Комітету «Чечня». Її підтримали інші активні опоненти українських «історичних» законів, формально побиваючись за чистоту наукової нейтральності, дослідницьку незаангажованість, пошук «не протистояння, а примирення».
«Якщо ми, політологи, почнемо боротися із проявами російської пропаганди, то станемо на шлях потурання українській», – лунають обережні голоси молодих дослідників. Із ними не погоджується філософ Філіпп де Лара: «Нечесно прирівнювати російську пропагандистську машину з усіма її фінансовими, структурними та людськими ресурсами до спроб окремих особистостей в Україні дещо прикрасити реальність, щось перебільшити або спробувати приховати, – вважає він. – Не можна ставити на одну дошку нападника та його жертву. До того ж Україна просто не має аналогічного російському пропагандистського ресурсу».
Обережність заради обережності? Не тільки. «Коли відбуваються такі масштабні історичні події, як Майдан, з’являються нові люди з різних сфер: громадянського суспільства, журналістики, блогерського світу, які пропонують цікавіший та якісніший аналіз ситуації, ніж академічні дослідники, – вважає економіст Боріс Нажман, викладач одного з паризьких вишів, член Комітетів «Україна», «Косово», «Сараєво». – Тут виникає проблема на рівні контролю компетенцій. З’являється розрив між дослідниками, які спеціалізуються на російській тематиці, та новими спікерами, з інших середовищ, які формулюють відмінні сенси, інакше аргументують, аналізують, роблять висновки… Нейтральність в ім’я нейтральності – це дуже добре. Але ж ніхто, скажімо, не критикує дослідників колоніалізму за те, що вони той колоніальний лад засуджують! Чому ж тоді не можна критично висловлюватися про російський імперіалізм? Сказати, що ми виступаємо за інше бачення?»
Читайте також: Ніж у спину: радянське вторгнення до Польщі
«Абсолютна нейтральність – це звести події Другої світової до формату «п’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера», – зауважив у розмові з Тижнем Філіпп де Лара. – Усі ці аргументи, ніби тільки спеціалісти мають право аналізувати історичні події та процеси лише за затвердженими методиками у відповідних межах, є насправді звичайною конкурентною боротьбою за вплив та місце під сонцем».
Отже, чи мусять науковці боротись із пропагандистським зловживанням історичною тематикою? Відомий історик, співавтор «Чорної книги комунізму» Стефан Куртуа переконаний, що так. «Кримінальний характер комуністичної влади зобов’язує розставити нарешті всі крапки над «і», – вважає він. – Ми бачимо, як путінська Росія вдається до меморіальної геополітики, використовуючи той факт, що з різних причин період 1939–1941-го залишився мертвим кутом історичної пам’яті Заходу. А це був час активної співпраці Сталіна та Гітлера! Професор Путін активно експлуатує міф про «звільнення народів Східної Європи» в 1945 році, вдаючись до селекції мертвих. Скажімо, розстріляних у Катині польських офіцерів він до пантеону жертв війни не долучає. Все робиться для того, аби не робити перезавантаження пам’яті в Росії. Того, на що недавно зважилась Україна, а до неї – країни Балтії, Чехія, Польща, Східна Німеччина…»
Стефан Куртуа називає «злочином пера» оббріхування цілих народів, до якого вдавалася радянська історіографія і яке сьогодні дозволяє собі російська пропаганда. «Справедлива пам’ять важливіша за «пам’ять примирення», яку просувають апологети повної наукової нейтральності, – каже історик. – Допоки справедливість не буде встановлено й винних у всіх злочинах комунізму не назвуть, ми матимемо справу з пам’яттю гніву його невизнаних жертв».
Читайте також: Перехитрувати хитрішого
«Поки російське телебачення не гребує сентенціями в дусі «можна вбити скільки завгодно людей, аби винищити лихо Майдану», не засуджувати такі дії означає, по суті, потурати Кремлю», – вважає відомий історик Франсуаза Том. Її стаття у Le Monde про зрадництво політичних еліт Франції на користь Москви здійняла справжню бурю в навколонауковому середовищі країни. Критикуючи мінські угоди, авторка написала: «Для всіх, хто у «близькому зарубіжжі» Росії спробував зорієнтуватися на Європейський Союз, меседж Путіна не залишає сумнівів: жодного порятунку в Європі ви не знайдете, великі потужні європейські держави самі є інструментами нашої політики. Але є і гірше… Нормандський процес, себто переговори у форматі чотирьох учасників (Франція, Німеччина, Україна та Росія), який призвів до цього приниження, демонструє прогрес у перекомпонуванні Європи, що його здійснює РФ впродовж останніх 15 років. ЄС маргіналізований, США поставлені перед фактом. Контури майбутньої Європи проступають чітко: атомізована територія слабких, роззброєних країн, замінована Росією, що здатна заблокувати кожну ініціативу, небажану Кремлю… Європа, відрізана від Штатів, організована довкола двосторонніх відносин, які Росія підтримуватиме з кожною європейською державою, в супроводі потужної пропаганди… Розчавлення України промальовує кінець Європи, побудованої в 1945 році, «Європи свободи»… Дві великі держави щойно видали премію за цю агресію. Щойно ми визнали право сильного й повернулися спиною до європейських цінностей».
Читайте також: Міф «отечества»
Сказати, що апологети наукової нейтральності не простили Франсуазі Том ці висновки, – нічого не сказати. Світ дослідників – територія привілеїв та ієрархій, консерватизму та стишених інтонацій. Тим, хто прижився в зручних закапелках, так хотілося б уберегти свій персональний спокій від прикрої правди про себе, від вибухів і крові, боротьби на барикадах, необхідності робити вибір… Наскільки простіше було б роздивлятися зраджену й закривавлену Україну, наче метелика під мікроскопом, відсторонено та беземоційно, як прописано в методичках. Не переймаючись, не відчуваючи, не визнаючи власної причетності до, нехай і неусвідомленої, співпраці з агресором…
Суто по-людськи можна було б зрозуміти тих, хто ніколи не бачив себе борцем за переконаннями. Але історична доба, в яку нам усім випало жити, позбавила такої перспективи всіх охочих. Стримане мовчання у відповідь на брутальну агресію, на грубу несправедливість – це в певному сенсі колаборація. Найсміливіші із французьких науковців від неї відмежувалися, наполягаючи на тому, що моральність також мусить бути інструментом дослідження.