П’ять днів у каньйоні

Позичивши в друзів тримісний «Таймень» (туристична байдарка радянського штибу), я почав шукати річку й веслувальників на два вакантних місця серйозно залатаної брезентової «галери». Річка знайшлась одразу: помірно стрімкий, як пишуть довідники, Дністер зі стародавніми замками на крутих скелястих берегах. Його найдовший у країні каньйон (близько 250 км) не залишав шансів іншим річкам-конкурентам. З гребцями було важче. Їсти приготовану на багатті їжу й спостерігати дику природу погоджувалися майже всі, напинати намет і збирати дрова теж погоджувались, але вже не так охоче. Плюс до того ж п’ять днів гребти веслами, не зважаючи на вітер і втому, обносити пороги й мілини, бути готовим до екстреної евакуації з плавзасобу… Провівши безліч консультацій, я нарешті знайшов собі компанію. Й за два тижні ми стояли на березі Дністра. Течія виявилася доволі швидкою, значно перевищуючи навіяні енциклопедіями очікування. Ми озирнулися в сторону дороги – стареньке таксі, швидко зменшуючись у розмірах, тікало назад до Франківська. Вайлувата корова, припнута на соковитому лузі, підняла голову від паші й здивовано оглянула нас співчутливими очима. Вперед! У бій!

 

Далі течія буде спокійніша, але загалом течія – це дуже добре, бо вона дозволить нам пройти значну відстань, побачити більше фортець, скель, водоспадів, одним словом, отримати більше нових пригод і вражень.

 

Перші метри, пройдені човном, можна порівняти хіба зі злетом у повітря: те саме відчуття невагомості, свободи й приємної пружності, що не дає тобі впасти, а несе вперед, погойдуючи в такт плавбі. До води навіть не рух – півруху. Ти кладеш весло, ти у воді, ти разом із нею, але водночас – поза нею: ти сухий, ти знову береш весло, щоб підкорити собі нестримну силу течії!

 

 

Ми недарма починали подорож ледь не від самого Галича – там, де Дністер лише входить у каньйон. Там, де володарюють пологі луки й пооди- нокі невисокі скелі, але за день доброго веслування вони поступаються солідним багатометровим стінам, які виникають на поворотах і змушують повертати велетенські маси води.

 

Зазвичай червонясті від високої концентрації бокситів |див. словничок|, надвечір скелі стають уже зовсім багряними, але швидко згасають, щойно сонце сідає за сусідню гору. Витягаємо човен, важкий від набраної крізь старі рани води. Таборуємо під високою горою, вкритою на гребені темною смужкою сосен. Місцеві рибалки пропонують рибу, скаржаться на владу й брак роботи. «Там, нижче, помідори добре родять, а в нас земля слабка, хіба риба в річці добра».

 

Варимо юшку, п’ємо міцний місцевий самогон, потім чай. Загасивши вогонь, дивимося на зорі й поодинокі вогні села по той бік Дністра. Праця тут важка, але час глянути вгору є. Бо село так і зветься – Горигляди. Зорі тут надзвичайні – великі й яскраві. Їх напрочуд багато: спокійніші живуть угорі, а мерехтливі й хвилясті ховаються в Дністрі разом із місяцем, що почав сходити ближче до півночі, утворюючи на воді незвичні зигзаги і сяйва. Вночі прийшли хмари, подарувавши сірий ранок, спрагу й легкий дощик на шляху до найближчого потічка. Тому що за всієї поваги до Дністра, воду на харч брали тільки джерельну або криничну.

 

 

 

 

Поснідавши, ретельно заклеїли старі латки й упевнено попливли далі. Дністер почав крутитися, мов вуж. Інколи, так нам здавалося, ми пливли назад, але наступний меандр |див. словничок| знову вивертав нас майже на 180 градусів, тому ми й покинули пильнувати за напрямком руху, віддаючи навігацію дністровській течії.

 

Кожен поворот приносив нові чудернацькі скелі, які більшали й видовжувалися, інколи простягаючись на кілька кілометрів. Учорашні луки змінилися лісом. Дністер ширшав, але там, де скелі підступали впритул до води, раптово стискався, пришвидшуючись у намаганні проскочити на вільний простір. Швидше калатали й наші серця. Чи то від надлишку адреналіну, чи від учорашньої оковитої мучила спрага. По полудню вона стала нестерп- ною, але на обрії не видно було жодного села чи розпадку, здатного подарувати бодай невеликий струмок або джерельце.

 

Нарешті ми побачили біля берега шмат заліза, що колись слугував причалом, і кілька хатин у затінку рясних дерев. Від протилежного берега відплив човен, у ньому дівчина років чотирнадцяти граційно навстоячки (!) помахувала чималим веслом.

 

– Фізкультурою займаєшся? – пожартував я.

 

– Мама по городину відправила, – серйозно відповіла дівчина й, полишивши човен і весло, зникла поміж дерев. Іти проти течії добру сотню метрів, щоб набрати городини?! Мама відправила… Може, вони і в школу так плавають? Другий день на Дністрі, а щось жодного мосту не пригадую, тільки труби величезні плигають з одного берега на інший і ЛЕПи |див. словничок| дроття тягнуть за обрій, лишаючи за собою широку смугу від винищеного лісу.

 

Після привалу ми запливли в геть дикі місця, довкола – жодних доріг чи вигонів, натомість багато густого лісу. Ліс дихає прохолодою і тріщить тисячами пташиних голосів.

 

Траплялося, ми полохали тонконогих чапель, здавалося, що зараз із лісу вийде щось таке велике й грізне. І справді, раптом зі страшенним тріскотом з-за дерев виринула… корова! За нею – ще дві, тоді почулися міцні матюки, а за мить вибіг невеличкий чолов’яга з дрючком у руках.

 

Зупинилися на ніч біля чудернацького, порослого мохом водоспаду, що нагадував величезний гриб. Вода збігала з нього тонкими сріблястими струнами. А з-під гриба було видно веселку, яка дугою зависла над Дністром. Але втома бере своє. Жодних думок про юшку й споглядання неба.

 

 

 

Ранок зустрів нас рясною росою й густим туманом, що повільно сповзав зі скель. Згодом з нього виринули кілька рибальських човнів. Пейзаж нагадував китайську акварель. Ми ж у тумані знайшли суничний рай – чималу плантацію ягід на схилах соснового лісу.

 

Близько обіду допливли до чудернацької вежі неподалік селища Раковець. Вона скидається на сванську – така ж висока й сіра, з невеличкими отворами для ведення бою. Поруч – новітня потвора – ретранслятор, що дав сподівання на мобільний зв’язок, адже спіймати сигнал у каньйоні доволі важко. Але, видно, мій оператор ще не доплив до Раковця.

 

Дністер відчутно ширшає і, як не дивно, мілкішає. Знайомий розповідав, як їхню байдарку десь у цих краях ледь не переїхав трактор, який мчав просто через річку, з правого берега на лівий.

 

Разів зо три ми сідали на мілину – і це при тому, що осадка в байдарки практично нульова. Аж ось потужне тіло ріки розтеклося на три рукави. Лівий видався найбільш повноводим, але за кілька секунд підступна мілина знову зупиняє нас, різко розвернувши човен.

 

 

 

 

Підсохле на ранок днище невблаганно нагадувало про солідний досвід човна. Ще раз перевіривши проклеєні шрами, занурюємо байдарку в воду. Мапа підказувала, що до обіду маємо пройти повз Червону гору. Неоригінальна назва з огляду на те, що добра половина гір довкола червоні. Це – найтепліша частина каньйону з унікальним кліматом, рекордною кількістю сонячних днів і високою температурою. Кажуть, навіть сніг узимку в цих краях не лежить довго.

 

Ось виринула висока й гостра, немов акулячий плавник, гора. Вона стоїть наче навскіс, підрізаючи Дністер і змушуючи нас брати праворуч. У бік відходить інший каньйон – його дном тече бурхлива Стрипа, ми бачимо її останні метри. Бачимо, як, віддавши враз свої води, Стрипа стає Дністром, його частиною, без іменним додатком, що разом із сотнями інших приток врешті-решт розчиниться в Чорному морі.

 

Після обіду зібралися хмари, спека щезла. Натомість вітер підняв хвилі на відчутно поповнілому Дністрі. Енергійно веслуючи, ми поволі просуваємося вперед. Як навмисне, вітер б’є в обличчя, раз у раз сильнішає, намагаючись відкинути нас назад. Човен високо задирає носа, щоб потім гойднутися донизу разом із хвилею.

 

У цю мить ізсередини судна вичавлюється тривожний металевий стогін. Це алюмінієвий каркас байдарки – якщо він розкладеться, замість човна ми отримаємо шмат брезенту. На річці вже справжній шторм, аж не віриться, що ми пливемо тим самим Дністром: якась інша ріка вкупі з вітром нас тепер шматує

 

!Ризикуючи перекинутися, підставляємо борт хвилям і чимдуж пливемо до берега. Розкладаємо намет на березі, на обійсті пана Петра. В нього дві доньки: одна – в Києві, друга – в «Гішпанії», файний яблуневий садок і собака, який буде охороняти наш намет уночі. Інакше Петро дуже образиться!

 

Виявилося, ми таки дістались Устечка, яке було одним із варіантів закінчення водної частини подорожі. Звідси добре вибиратися на трасу, є непоганий зв’язок… А за три кілометри – Червоноградська фортеця і найбільший рівнинний водоспад України. Але це все завтра, а поки – треба пригостити ковбаскою Петрового цуцика й мерщій спати.

 

…Затяжний дощ тримає в наметі. Під його акомпанемент пригадуємо бурхливі моменти походу, снідаємо й, віддавши речі Петрові, йдемо мальовничим лісом у напрямку Нагорян. Перемастившись болотом, дістаємосяпотужного водоспаду (16 м заввишки і 5-6 м завширшки) і замаскованої піонерським табором фортеці. Дощ і підліткові графіті на фортечних мурах трохи псують настрій. Обіцяємо одне одному неодмінно повернутися сюди із сонцем. І до тебе, Дністре, теж. А велика липнева повінь навряд чи зможе відлякнути від Дністра справжніх поціновувачів байдарочного екстріму: у них з’являться нові об’єкти для споглядання.