Українська державність може коштувати кілька сотень мільйонів доларів. І це навіть не чисті гроші, а лише суми укладених із ворогом контрактів, які не ризикує розірвати влада країни навіть в умовах реального збройного протистояння.
Лише відмовляючись визнати факт війни, Україна в особі нинішнього керівництва поводиться дуже дивно і незрозуміло. Що вже казати про нелогічні дрібниці, якими так і кишать незграбні спроби влади навести лад у країні. І якщо на початку все це ще можна було списати на недосвідченість неокріплої системи чи на саботаж залишків колишнього режиму, то тепер проблема радше нагадує диверсію державного рівня. Де-факто вже другий місяць триває війна з ознаками етнічних чисток та фактичною анексією частини території, і всім зрозуміло, що ситуація цим не закінчиться. Але чи є насправді бажання зупинити агресора – запитання без відповіді.На жаль, усе бачиться доволі сумно, і, незважаючи на певні локальні перемоги, вістки з фронту аж ніяк не вселяють оптимізму.
Ще наприкінці березня т. в. о. генерального директора Укроборонпрому Юрій Терещенко заявив, що державний концерн припинив постачання зброї і військової техніки в Російську Федерацію. Сталося це після кількох гучних скандалів. Та, як твердять джерела Тижня, інформація насправді не зовсім правдива. Надходять сигнали, що військово-технічна співпраця триває. Низка державних підприємств і досі виконують контракти, киваючи на цілий ряд причин, які не дають змоги відмовити їм у такому задоволенні. Проблеми, мовляв, лежать у соціальній площині – зупинка виробництва викине на вулицю десятки тисяч людей. Утім, ціна питання, як можна підозрювати, не лише в людях. Є ще щось, із чим розстатися буває важко навіть під загрозою смерті, – гроші. По факту розірвання деяких контрактів видається для нової влади дуже болючим, адже це величезні втрати. Можна ще змиритися з контрактами в межах мільйона доларів, але коли йдеться про сотні мільйонів, то це фактично нереально. Тому ці контракти, попри заяви, не зупинилися і хтозна чи зупиняться.
Читайте також: Ядерна реальність. Об’єктивна і віртуальна
Як заявив нещодавно Путін, він переконаний у тому, що Україна не має іншого виходу, як і далі постачати зброю до РФ, бо інакше її оборонний комплекс очікує катастрофа. І він не кидав слів на вітер. Проблема справді є, і корені її доволі глибокі, адже тягнуться з часів, коли наша економіка на 100% була інтегрована в економіку СРСР. Відтоді багато що змінилось, але й досі українська і російська воєнки тісно взаємопов’язані. Скажімо, вже давно не державне, а приватне запорізьке підприємство «Мотор Січ» (належить депутату-регіоналу В’ячеславові Богуслаєву) виготовляє більшу частину двигунів для російських вертольотів. Виробництво не стовідсотково українське, відбувається в кооперації з РФ, звідти надходять деякі запчастини, і ці процеси тісно інтегровані. Частина двигунів постачається також в інші країни. Просте призупинення виробництва реально вдарить по соціальній складовій, бо на заводі приблизно 20 тис. робітників. Миколаївська «Зоря», що випускає турбодвигуни для десантних катерів, має схожу історію.
Аргумент чиновників простий: загалом по Україні зупинка виробництва на цих підприємствах може спричинити безробіття понад 50 тис. людей, а це ціла армія. Також наявна глибока інтеграція призведе до того, що наша країна не зможе забезпечувати надалі частину свого виробництва. До того ж співпраця, як зазначають експерти, подекуди взагалі не зупиниться. Бо є проблема в товарах подвійного призначення. Україна і Росія беруть участь у спільних програмах щодо ракетоносіїв для польоту в Космос. І хоч Австралія та низка інших країн відмовилися постачати свої супутники на російських носіях на знак протесту проти агресії РФ, наша країна і далі бере участь у міжнародних космічних програмах. Ми, мовляв, не можемо грюкнути дверима, бо все це дуже глибоко інтегровано і боляче вдарить по всіх.
Читайте також: Кого карати за співпрацю з окупантом?
У відсутності комерційної логіки українських чиновників та підприємців важко запідозрити. Їхня залізна аргументація могла би втішати, якби не видавалася занадто цинічною, якщо не безглуздою. Перед Другою світовою СРСР мав дуже тісні зв’язки з Німеччиною, але 22 червня після нападу Гітлера без жодних зволікань припинив свою військову співпрацю, попри всю економічну недоцільність. Ніхто навіть не додумався сказати, що від цього впаде ВВП країни. Тому вся згадана складна аргументація насправді не варта виїденого яйця, бо як мінімум дає підстави нашим західним партнерам сумніватися в щирості бажання української влади воювати з Росією чи боронити незалежність. А на тлі відмови США та ФРН постачати зброю РФ така гра в котика та мишку взагалі бачиться ідіотизмом.
Народний депутат Юрій Сиротюк (ВО «Свобода»), член парламентського Комітету з питань нацбезпеки, запевняє, що не раз звертався до чиновників із цього питання, але жодної конкретної відповіді так і не дістав. «Зокрема, мене турбувало, що наше підприємство «Арсенал» і далі виробляє головки самонаведення до ракет класу «повітря – повітря» Р-73, «Мотор Січ» узагалі не згорнула співпраці, «Артем» випускає ракети класу «повітря – повітря» середньої дальності Р-27 для російських літаків, у Малині Житомирської області склади були забиті й готові до відвантаження. Навіть робітники протестували проти того, щоб озброювати РФ, хоча мені частина керівництва держави каже, що це вдарить по тих людях, – розповідає депутат. – Я вважаю, що повне розірвання військово-технічних зв’язків між нашими країнами поставить північного сусіда в гіршу ситуацію. Річ у тому, що весь ядерний боєзапас останнього обслуговується державним підприємством «Південмаш», Дніпропетровськ. Відповідно припинення співпраці Росії з Південмашем ставить на межу краху обслуговування її ядерного потенціалу. Ті ракети й так невідомо чи ще літають, бо технічно відсталі, але без обслуговування взагалі перетворяться на брухт і становитимуть небезпеку для самих росіян. Відповідно тоді Путінові доведеться або шукати шляхів перемир’я, або захоплювати Дніпропетровськ».
Читайте також: Український іноземний легіон
Насправді, говорячи про занадто великі економічні збитки в разі розірвання співпраці з РФ, українські чиновники лукавлять. Звичайно, збитки будуть, але це треба визнати, бо ми воюємо і країна відповідно втрачає. Тільки є в цьому й дуже позитивні моменти, які в перспективі можуть дати неабиякі дивіденди. Зважаючи на те що всі вітчизняні заводи покривають щонайбільше 10% потреб вітчизняної оборони, а решту 90% ми докуповуємо, якщо на деякий час їм і доведеться зупинитися, ми матимемо реальний шанс назавжди вирватися з братніх обіймів та переорієнтуватися з російського ринку, який насправді втратить не менше, ніж наш. РФ, як визнав Путін, для налагодження випуску власної військової продукції знадобиться щонайменше півтора року, експерти ж кажуть про всі три. Ми ж, припинивши торгівлю з агресором, зможемо перейти на натовську зброю і відповідно натовські стандарти, остаточно розірвавши все й одразу, що нас пов’язує з Росією у цій галузі. Замовлення, з огляду на наші можливості, найімовірніше, не забаряться.
А втім, такі перспективи видаються ще дуже далекими, а зважаючи на те, як активно країна намагається відстояти свою свободу, й узагалі недосяжними. Бо є ще один цікавий нюанс, знову ж таки пов’язаний зі зброєю, який за несприятливих обставин може зле пожартувати з Україною та її захисниками. Річ у тім, що згідно з нашою безпековою концепцією вороги мали нападати на нас із заходу. Того, що ворогом виявиться «старший брат», ніхто не брав до уваги. Відповідно оборонні заводи були розміщені на кордонах із Росією.
У разі явної агресії в Донецькій та Луганській областях Україна відразу втратить частину свого військового потенціалу. Наприклад, знаменита «Кольчуга» виробляється на Луганщині. Єдиний патронний завод теж у Луганську. Загалом на території Східної України є величезні склади зброї, евакуйовувати які також ніхто не збирається. Зокрема, найбільший у Європі склад військової техніки в Артемівську. Сотні тисяч одиниць можуть потрапити в руки ворога, й в Україні, як наслідок, виникнуть проблеми навіть зі стрілецькою зброєю та боєзапасами до неї.