У жовтні 1983 року на піку масових протестів проти доозброєння НАТО письменник, соціальний психолог та філософ здобув Премію миру німецьких книгарів. Вручення відбулося під супровід бурхливих протестів з лав критикованого ним «руху за мир» і тоді ще фундаментально-пацифістських «зелених».
Їхній гнів Шпербер накликав на себе промовою з нагоди вручення премії, яку сам через хворобу виголосити не міг. Він використав її, щоб застерегти Європу від самороззброєння перед загрозою радянського тоталітаризму. Шпербер чітко висловився на підтримку плану НАТО розташувати в Європі нові американські ракети середньої дальності на противагу радянським, а отже, і за необхідність ядерного стримування. Насамперед тому, що будь-яка війна була йому осоружною. Шперберове застереження щодо ілюзії, що мир можна зберегти, піддаючись шантажу тоталітарних й авторитарних агресорів, не втратило актуальності.
Читайте також: Зручна тяглість
Ці погляди були есенцією багатого на досвід і біль життя, позначеного расовими й політичними переслідуваннями двома вбивчими тоталітарними системами. Манес Шпербер народився в 1905 році в Заболотові, єврейському штетлі на Галичині. Нині це село на Заході України. Під час Першої світової війни його сім’я втекла до Відня. Уже у 16-річному віці на Шпербера вирішально вплинуло знайомство з Альфредом Адлером, засновником порівняльної індивідуальної психології. Він вирішив вивчати психологію й займався передовсім питанням джерел влади й насильства. Між 1927 і 1933 роками переконаний тоді комуніст викладав у різних вищих навчальних закладах Берліна. У 1933-го через початок переслідування євреїв у Німеччині йому довелося втікати. Через Відень та Югославію він дістався Парижа, а звідти, після німецького вторгнення до Франції, рушив у напрямку Швейцарії. Після закінчення війни повернувся до французької столиці, де 5 лютого 1984 року помер у віці 78 років. Через сталінські чистки в Москві Манес Шпербер у 1937-го зрікся марксизму-ленінізму. Відтоді поплічники комуністичного партійно-пропагандистського апарату вважали його зрадником і агентом «класового ворога». У 1949 році вийшла перша частина його автобіографічного роману-трилогії «Як сльоза в океані», у якій він опрацював свій досвід з обома тоталітаризмами й завдяки якій здобув
літературну славу. У 1950-му став співзасновником Конгресу за культурну свободу — об’єднання ліберальних інтелектуалів, які виступали проти насильницького панування над думкою та мистецтвом комуністичної влади у Східній Європі.
Слова Манеса Шпербера з його промови 1983 року варто згадувати, коли путінські тролі, «ісламістенферштеєри» та інші гадані любителі миру знову тавруватимуть «розпалювачами війни» всіх, хто виступає за зміцнення обороноздатності вільного світу перед обличчям нових авторитарних загроз. Лише небагато сучасників знають, що ця лексика доносів — неологізми нацистської пропаганди. У 1930-х роках, ідеться в промові Шпербера, Ґеббельс та інші обзивали цими словами його друзів і самого філософа «щоразу, коли ми застерігали перед поступками вимогам Гітлера, що постійно зростали, й капітуляцією, які врешті зробили війну неминучою». Але тепер, продовжив він, ми живемо в епоху радянського шантажу, тому всі мають знати, що «з кожною поступкою вимоги ставатимуть більшими й загрозливішими». Ніхто не повинен вірити й переконувати, що «беззбройна, нейтральна Європа, що капітулює, може бути впевненою в майбутньому мирі». «Хто виступає за капітуляцію перед тією загрозливою імперією, яка, починаючи з Другої світової війни, перетворила багато європейських держав на сателіти, — помиляється та вводить в оману інших».
Читайте також: Ефект доміно
Не втратила актуальності й критика цього послідовного єврейського гуманіста на адресу нестримного європейського антиамериканізму. Вона так само актуальна, як і його заклик до Європи самотужки забезпечувати власну військову обороноздатність, а не покладатися на захист США. Водночас Шпербер різко відкидав усі тенденції, які пов’язували з цим закликом ворожі до Америки афекти, ба навіть ототожнення «наддержав» — США й Радянського Союзу. Ті, хто стверджує, що «Сполучені Штати сьогодні загрожують Європі так само, як Радянська імперія, як на мене, засліплені агресивною невдячністю».
Кульмінацією цього пасажу з його промови стало справді пам’ятне речення, яке майстерно підкреслює кредо істинних захисників свободи, а також дилему, перед якою постають ліберальні демократії у їхньому стосунку до військового озброєння: «Ми, старі європейці, які ненавидять війну, на жаль, самі повинні стати небезпечними, щоб зберегти мир». Цю фразу мають узяти близько до серця європейські уряди, які бояться протистояти адекватним військовим стримуванням нинішній загрозі з боку авторитарних держав, як-от Росія та Китай, що масово озброюються.