Обмеження свободи у Білорусі привернуло прискіпливу увагу міжнародної спільноти у грудні 2010 року. Тоді, після президентських виборів, силовики жорстоко розігнали мирну демонстрацію. Сотні учасників демонстрації були побиті. Усіх опозиційних кандидатів у президенти, як і багатьох простих активістів, влада відправила за грати.
З того часу спливло багато води, і – дуже мало об'єктивної інформації, що «просочилася» за кордон країни суворого режиму. Левова її частка – «добрыя навіны» накшталт того, що «Білорусь і Китай мають намір співпрацювати в галузі захисту прав людини» – викликає хіба що сумну посмішку.
«Уезд забаронены»
Як змінюється ситуація у країні дізнатись не завжди можуть навіть правозахисники. Так, в'їзд до країни заборонили багатьом членам Комітету міжнародного контролю за ситуацією з правами людини у Білорусі. «Коли я їхав в Мінськ з Києва мене висадили з потягу, – розповідає член організації Володимир Сенько. – Сказали, що я знаходжусь у переліку осіб, яким заборонений в'їзд на територію республіки. Поставили відповідний штамп на сторінці мого внутрішнього українського паспорта – «чудовий» штамп «Уезд забаронены» без дати, без підпису, без пояснення причин та терміну заборони». Ситуацію у недосяжній тепер країні Володимир Сенько вважає «стабільно поганою».
Перетнути кордон республіки не змогла і Хеза МакГілл, дослідник Amnesty International по Білорусі – їй просто відмовили у візі. Звіт із промовистою назвою «Що не дозволено – заборонено» щодо ситуації у сусідній країни правозахисна організація презентувала у Києві.
Злочинці без реєстрації
З 2000 року у Білорусі не було зареєстровано жодної нової політичної партії. Шокуючий факт має на диво просте офіційне підгрунтя: у державі діє цілий ряд законодавчих актів, що регулюють діяльність організацій – не тільки політичних партій, але й професійних спілок, релігійних та громадських об'єднань. Реєстрацією об'єднань опікуються Міністерство юстиції та органи місцевої влади. Опіку цю можна сміливо називати надмірною.
«У 2003 році вони позбавили більшість організацій права на діяльність, – пояснює «амплітуду дій влади» білоруський правозахисник Валентин Стефанович. – Потім -криміналізували діяльність організацій, криміналізували отримання іноземної допомоги. Зараз вони кажуть: «Ви злочинці, бо ви не зареєстровані».
Саме у 2003 році ліквідували, зокрема, заснований у 1999-му правозахисний центр «Вясна». Приводом для ліквідації стало рішення Верховного Суду, прийняте за рекомендацією Міністерства юстиції – правозахисників «прикрили» нібито з суто бюрократичних причин. З того часу білоруська «Вясна» намагалась зареєструватись знов вже тричі. Останнім приводом для відмови стало те, що 4 з 72 засновників організації неточно вказали свої місця роботи. «Наприклад, один із засновників вказав, що працює керівником гуртка, – пояснює Стефанович. – А його офіційне місце його роботи – керівник дитячої секції». Центр продовжує свою діяльність. Але без реєстрації та під постійним тиском.
«Зрозуміло, де ми знаходимося…»
Так, у 2011 році голову організації «Вясна», Алєся Бєляцького, засудили до чотирьох років позбавлення волі за використання рахунків у іноземних банках з метою фінансування діяльності центру (відкривати рахунки у Білорусі правозахисники не можуть саме через відсутність реєстрації). Бєляцького визнали винним в ухиленні від сплати податків. Як зауважують представники Amnesty International, суд проходив із порушенням міжнародних стандартів судочинства, а висунуті обвинувачення та вирок мали очевидне політичне підгрунтя. «Вийдіть з ООН, вийдіть з ОБСЄ! Все буде нормально тоді, буде зрозуміло, де ми знаходимося…», – такими були останні слова правозахисника у суді. У 2012 році через вирок, винесений Бєляцькому, «Вясна» залишилась без офіса – його конфіскували. Подібні справи, на думку правозахисників, «працюють» не тільки проти окремої людини чи організації. Вони допомогають залякати інших.
«Не щастить» у Білорусі й начебто «нешкідливим» для режиму об'єднанням. Організація «Добра воля», що допомогає громадянам в усиновленні дітей, у 2011-2012 роках мала необрежність подати кілька скарг на Міністерство освіти та намагалась ініціювати внесення поправок до законодавства. Влітку 2012 року у “Доброї волі” виникли проблеми – виявилось, що вона порушує закон про громадські об’єднання. Порушення полягали, зокрема, у тому, що у назві організації на штампі перші літери обох слів написані з великих літер – “Добра Воля“. Водночас у зареєстрованій назві у Міністерстві назві з великої літери пишеться тільки перше слово – “Добра воля“. Діяльність об’єднання припинили до усунення недоліків. Потім “Добра воля” поновила роботу, однак нещодавно Міністерство юстиції зажадало ліквідувати критиків законодавства в порядку цивільного судочинства.
Штучно створені перешкоди можуть бути не тільки бюрократичними. Працює на повну й людський фактор. Наприклад, працівники гранітного кар'єру у Микашевичах не змогли зареєструвати профспілку через відсутність юридичної адреси. Работодавець та муніципальна влада відмовились надати приміщення. Місцеві арендодавці злякались – свою відмову, розповідають правозахисники, вони аргументували тим, що їм «ще дітей годувати». Адже білоруська влада не вітає незалежні профспілки. У боротьбі з боротьбою працівників підприємств за свої права державі допомогає навіть поширена там схема працевлаштування. Близько 80% білорусів працевлаштовані за контрактами, пояснюють місцеві. Це значно полегшує звільнення небажаної особи.
Не більше тисячі
Отримати реєстрацію майже неможливо. Діяти без неї – вкрай небезпечно. До 2005 року членам незареєстрованих об’єднань загрожували лише адміністративні штрафи та арешти на терміни до 15 діб. Однак 15 грудня 2005 року у Кримінальному кодексі країни з’явилась стаття 193-1. Згідно з нею, будь-яка діяльність незареєстрованої організації (стосується це й політичних партій) класифікується як кримінальний злочин. Сісти громадські активісти можуть на термін до 2 років – і таких прецедентів вже чимало.
Неможливість зареєструвати несимпатичну режиму організацію автоматично робить неможливим проведення масштабних легальних мітингів. Адже, згідно з білоруським законодавством, організаторами масового заходу у якому бере участь більше тисячі осіб у Білорусі можуть бути тільки політичні партії, профспілки “чи інші організації”…
Оплата права
До тисячі людей зібрати може й приватна особа. Теоретично, звісно, оскільки і такі зібрання закони майже унеможливлюють. Наприклад, за дозволом на проведення акції у Білорусі потрібно звернутись щонайменше за 15 діб. До отримання офіційного дозволу заборонено публікувати будь-яку інформацію про запланований захід. Дозвіл може надійти й у останню хвилину…
Варто зауважити, що білоруська влада відповідає відмовою на більшість заяв щодо проведення громадських заходів. Однак “про всяк випадок” існує у законодавстві країні ще й перелік місць, у яких заборонено проводити будь-які зібрання. Докладний список фактично забороняє демонстрації у центрі міст, адже “збиратись” не можна навіть біля станцій метро, підземних переходів, лікарень, шкіл тощо – не кажучи вже про різноманітні державні установи та підприємства.
Крім того, на організаторів у Білорусі покладають сплату витрат на проведення заходу. “Ви сплачуєте за прибирання території, за роботу міліції, “швидкої”, пожежників, – перелічує Валентин Стефанович. – Сплачуєте за своє конституційне право. Я завжди пропоную встановити касові апарати на виборчих дільницях. Прийшов, заплатив, проголосував – те ж саме!”
Подібні вимоги дозволяють білоруській владі уникати навіть одиночних пікетів. З цим стикнувся білорус Алєксандр Денисенко, що бажав висловити свою незгоду зі зростанням цін на послуги ЖКГ. Влада міста Брест заборонила чоловікові одноосібно протестувати – адже він не домовився з міліцією, лікарями, не потурбувався про прибирання сміття після акції та «встановлення засобів гігієни» – ймовірно, дуже необхідних йому біотуалетів. Всі суди країни погодились із рішенням міської влади.
Проводити єдиний можливий – тобто, несанкціонований – протест у Білорусі справа вкрай небезпечна. Адже тягне за собою кримінальну відповідальність. У 2010 році, нагадують правозахисники, влада кваліфікувала відому фактично мирну демонстрацію як масові заворушення. «Це серйозний злочин. До 15 років, – підкреслює пан Сетфанович. – 44 людини були засуджені. Більшість з них звільнили у 2011 році, але деякі учасники тих подій – досі у місцях позбавлення волі».
Хоча у Білорусі й подій не треба – нерідко громадські активісти опиняються за гратами просто “для профілактики”. Наприклад, за інформацією Amnesty International, у період з 30 грудня 2011 року до 12 грудня 2012 року член молодіжного політичного руху “Zмена” Павєл Виноградов провів під арештом 66 днів. Мав вісім окремих адміністративних вироків. Наприклад, 30 грудня 2011 року хлопця викликали у РУВД для “виховної бесіди”, після якої Павла засудили до 7 діб арешту за лайку. На 7 діб арешту за лайку він був засуджений і 2 березня 2012 року. 25 квітня отримав ще 5 діб за те ж саме. 7 вересня 2012 року міліція знов затримала хлопця неподалік від його будинку й доставила до відділку. Виноградов просидів ще 5 діб. Свідками того, як він лаявся у громадському місці, завжди виступали міліціонери…
Увага до ситуації в Білорусі – це увага до ситуації в Україні. Адже й у нашій країні погіршується ситуація – зокрема, зі свободою зібрань. “Наприклад, цьогоріч наша організація вперше стикнулась з абсолютно неправомірною забороною на проведення мирних зібрань. І це не ізольований факт, це тенденція“- зауважує Максим Буткевич, координатор ініціативи “Без кордонів”.
Негативний досвід, переконані правозахисники, перетинає кордони швидше, ніж громадяни держав – навіть в умовах безвізового режиму. “Це не просто солідарність, – констатують вони. – Це захист самих себе”.