У ці дні часто лунає думка: попередні п’ять років є для України втраченими. Нинішній владі закидають те, що вона скористалася вікном можливостей, яке розчахнув Євромайдан, але не виконала його вимог, сховавши старий олігархічний лад під фасадом декоративних і половинчастих реформ. Така позиція спирається на низку вагомих аргументів, а там, де їх бракує, на дуже сильні колективні емоції. Та попри все «баланс» цього періоду неможливо назвати негативним. Невиконаних завдань справді чимало, проте в деяких стратегічних напрямах Україна просунулася у 2014–2019-му набагато далі, ніж за всі попередні роки незалежності. Причому за деякими пунктами досягнення перевищили найсміливіші очікування. Що ж стосується діяльності Петра Порошенка, то підбивати підсумки його каденції складніше, ніж здається, оскільки результат буде відмінним у різних системах світоглядних координат. До того ж суспільство вже зробило власні підрахунки з відомим електоральним результатом, про що досить однозначно свідчать заміри авторитетних соціологічних компаній. Утім, усвідомлювати здобутки останніх п’яти років усе ж таки важливо, щоб не допустити відкату назад. А якщо відкат таки почнеться, вчасно на нього зреагувати.
Читайте також: Вибори: удар з тилу
Хай там як, а первинна вимога Євромайдану була виконана й перевиконана. Нагадаємо, вона полягала в укладенні Угоди про євроінтеграцію з ЄС, політична частина якої була підписана в березні, а економічна — у червні 2014 року. З травня 2017-го Україна має також безвізовий режим із ЄС. Однак зближення із Заходом цим не обмежилося. Звичайно, наша держава ще не є членом НАТО й має лише асоційоване членство в ЄС, але ми стали одним із ключових елементів у системі стримування Росії. Країна, яка ще вчора вважалася транзитною територією, околицею «русского мира», тепер є предметом уваги Вашингтона та Брюсселя. Звичайно, наше становище слід сприймати реалістично: значною мірою увага Заходу до України є наслідком стурбованості тим, що Москва системно підриває основи світового ладу. З огляду на свій невеликий геополітичний калібр Україна не є і не могла стати архітектором міжнародних санкцій проти Росії, і через свою економічну слабкість дуже залежить від допомоги союзників. В операції з упокорення Росії нам відведено переважно пасивну роль, причому на нас лежить основний тягар військового спротиву. Але у 2014-му альтернативою була національна катастрофа, цілком імовірно, розчленування країни й утрата державності. Уникнути цього сценарію вдалося не лише завдяки стійкості українських солдатів і добровольців, а й завдяки ефективній міжнародній комунікації вищого керівництва держави. Таким чином, Україні вдалося виконати одразу подвійне завдання: з одного боку, вистояти під ударом Росії, а з другого — вступити в конструктивні відносини із Заходом, які зараз сягають набагато глибше, ніж асоційоване членство в ЄС.
Крім того, у 2014–2019 роках ми досить далеко просунулися шляхом деколонізації. Відповідний імпульс, наданий ще на Євромайдані, був значно підсилений російською агресією. Однак керівництво держави зайшло набагато далі, ніж елементарні безпекові заходи. Мінімізацію економічних, дипломатичних та інформаційних відносин із Росією можна вважати вимушеною реакцією на російську агресію. Проте на це неможливо списати ні декомунізацію, ні здобуття автокефалії, ні введення мовних квот, не кажучи вже про реанімацію українського кінематографа та інші ініціативи включно зі створенням низки постійно діючих інституцій (Інститут книги, Український інститут тощо).
Не слід нагадувати, що ініціатором та промоутером частини заходів був саме президент України, причому якісь із них, наприклад лобіювання томосу, не входили до кола його безпосередніх обов’язків. Зрозуміло, що процеси деколонізації розпочалися в Україні не у 2014-му і навіть не у 1991-му, а раніше. Проте за останні п’ять років ми пройшли значно більшу дистанцію, ніж за попереднє десятиліття. До того ж гуманітарні ініціативи супроводжувалися ще й відродженням армії, що є запорукою самого існування української держави. У цьому сенсі підвищення обороноздатності є головним деколонізаційним заходом. Звичайно, функції президента не тотожні функціям Міністерства оборони й уряду загалом. Але в українських умовах відродження війська було неможливим без підтримки союзників. А цьому ми повинні завдячувати ефективній дипломатичній роботі, значну частину якої виконував саме Петро Порошенко. Чи міг він обрати інший курс і чи є досягнутий результат максимальним — питання філософські. А загалом позитивний внесок президента видається беззаперечним, принаймні в тому, що стосується реалізації курсу «геть від Москви».
Читайте також: Пряма мова виборців із різних полюсів. Що мотивує голосувати за Зеленського чи Порошенка?
У теперішній передвиборчій ситуації це породжує вкрай тривожні очікування. Чи дотримуватиметься новий президент попереднього курсу? Якщо так, то наскільки ефективним він може бути? А якщо ні, то чи не стане гарант Конституції рушієм відкату в ключових для державності напрямах? Такі питання вже зараз підштовхують до радикальних пропозицій: від скасування президентської посади як такої до підготовки масових протестних виступів. Зважаючи на обставини, радикалізація є цілком природним явищем, проте аж ніяк не конструктивним. По-перше, ставлення до державних інститутів не повинно визначатися ставленням до тих, хто обіймає посади. Керівництво держави, яке щоразу формується під впливом ситуативних обставин, не тотожне самій державі, що є спільним історичним надбанням українського суспільства. Люди у високих кабінетах — це змінна, натомість держава — константа. По-друге, ефективні державні інститути, особливо система центральної влади, є не менш важливими підвалинами незалежності, ніж армія. Хоч би яким розвиненим було громадянське суспільство (таки досить слабке в Україні), воно не може замінити собою ні регулярну армію, ні державу. Теоретично функції президента може перебрати на себе парламент, але в українських реаліях це призведе лише до збільшення хаосу, можливо, до повного паралічу центральної влади. Останнє, своєю чергою, може призвести до зриву і процесів деколонізації, і євроінтеграції. Мета наших вчинків далеко не завжди збігається з їхніми реальними наслідками. Тому слід ураховувати, що повстання проти «антиукраїнської» центральної влади за певних обставин може завдати національній державності значно більшої шкоди, ніж саботаж цієї ж таки влади.
Звичайно, за певних умов відкритий спротив центральній владі може стати для нації єдиним шансом на порятунок. Але алармістський штамп «режим внутрішньої окупації» за бажання можна наліпити на яку завгодно дійсність. Тому для аналізу політичної дійсності, яка почне складатися після президентських виборів, суспільство має сформулювати більш-менш чіткі критерії оцінки: провести червоні лінії, за які не повинен заступати майбутній президент. Утім, завдання громадян не зводиться до пасивного спостерігання. Суспільство, принаймні його активна частина, здатне впливати на траєкторії внутрішньої та зовнішньої політики. Це його прямий громадянський обов’язок.
Читайте також: Вибори не кабаре
Зрозуміло, що на практиці за вплив на владу доводиться боротися з дуже потужними силами, і позитивний результат зовсім не гарантований. Тож завдання на короткострокову перспективу нині полягає в мобілізації патріотичних сил: від непублічних інтелектуалів до політиків, від вуличних активістів до представників духівництва. Необхідно стежити за діями влади та чинити на неї послідовний тиск, щоб примусити її дотримуватися державницького курсу, чи, як мінімум, відмовлятися від найбільш деструктивних ініціатив. Наскільки цей тиск буде результативним, поки невідомо. Цілком імовірно, що рейтинги новообраного президента обваляться набагато швидше, ніж у його попередника, і суспільні настрої стануть вибухонебезпечними. Спокуса використати їх для дочасної зміни влади може бути великою. Нація, не спроможна на бунт, не є життєздатною. Проте, не може бути успішним і суспільство, яке вважає бунт універсальним засобом, що годиться для будь-яких історичних ситуацій. Мистецтво Майдану українці вже опанували, тепер настав час опановувати витонченіші способи впливу на владу.
А завданням на довшу перспективу є плекання нової національної еліти. Нинішня політична ситуація свідчить про те, що еліти пізньо- та пострадянської формації вже вичерпали свій ресурс. Сучасна Україна з усіма її досягненнями і втраченими можливостями, достоїнствами і патологіями несе на собі відбиток їхньої творчості, а вони, своєю чергою, є продуктом українського народу. Але останніми роками під впливом історичних обставин розвиток нашого суспільства, принаймні його активної меншості, значно пришвидшився. І навіть національно орієнтована частина теперішніх еліт уже не здатна задовольнити запит на зміни. Еліти і громадяни, навіть коли дотримуються спільного курсу, рухаються на різних швидкостях, а тому розрив між ними заповнюється невдоволенням останніх.
Читайте також: «Транзитний електорат» Зеленського
Як переконливо свідчать події останніх місяців, занепад старих еліт не тільки робить Україну вразливою перед зовнішніми загрозами, а й відкриває дорогу для внутрішніх деструктивних сил. Тому плекання нової національної еліти є для нас питанням збереження державності. Впродовж останніх років ми впоралися з низкою важливих завдань, але з історичного погляду — це невивчені уроки позавчорашнього дня. Завдання ж, які постають перед Україною сьогодні, для теперішньої еліти непосильні. Тому для просування обраним шляхом нам необхідна нова, здатна приймати актуальні виклики. На жаль, готових рецептів творення національної еліти годі шукати в методичках із громадського активізму. Але досягати своїх історичних цілей без неї нація не може. Тож, якщо ми не впораємося із цим завданням, Україна в найкращому разі стане іграшкою в руках антидержавних сил, а в найгіршому — втратить свій суверенітет.