Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові

Здавалося б, що може бути яскравішим за безмежні соняшникові лани? Але українці ще довго не зможуть відсторонено милуватися цим пейзажем. Надто пече пам’ять про Іловайську трагедію, що сталася на початку нинішньої війни, у серпні 2014 року. Тоді бої тривали майже місяць, українське військо потрапило в котел, сотні воїнів загинули, потрапили в полон, дістали тяжкі поранення й опіки… Попри домовленості, російський загарбник розстріляв «гуманітарний коридор», яким намагалися вийти з оточення українські військові. Палали соняшникові поля, через які він пролягав, звідси — образ обпаленого соняха як символ віроломної підступності московських агресорів.

Австрійський письменник Мартін Поллак називає це «отруєними пейзажами». Поллак відомий своїми книжками про нацизм (зокрема, наслідки непропрацьованої травми нацизму в Австрії) і Галичину (зіткнення відсталої провінції та глобального світу, розвіювання міфу про бабцю Австрію й таке інше). Чимало з них перекладено українською.

Та саме книжка «Отруєні пейзажі» Мартіна Поллака набула концептуального сенсу. Її герої — безіменні жертви кривавих режимів XX століття й повсякденної ненависті. Її топографія — рельєф забування й відмови від відповідальності, яким ми мусимо опиратися. Поллак пише про свої зболені ландшафти — нам болять власні.

Політичний пейзаж

«Ландшафт — це природа, що естетично оприявнюється реципієнту в мить натхненного й чуттєвого споглядання», — пише німецький філософ Йоахім Ріттер… ні, не в добу романтизму, як можна припустити, а 1963 року, після всього, що сталося з Європою.

Однак інший погляд на пейзаж також був. Найвиразніше про політичний пейзаж написав інший німець — Мартін Варнке.

Чимало пейзажів ще задовго до комунізму й нацизму втратило свою уявну невинність, наприклад у воєнних епізодах, які ми через багато років і далі пов’язуватимемо з назвою місцевості, хоча сліди боїв уже давно зникли.

Такими є Карпатські гори зі спогадами про бої Першої світової та упівської боротьби. Про них Василь Герасим’юк пише «вірші, тілом білим на снігах писані». Такими ще довго будуть степи Півдня та Сходу України. Мартін Поллак зауважує, що в колективній пам’яті ці місцевості стали ландшафтами війни, над якими в багатьох випадках і досі, здається, ширяє чорна тінь смерті.

Хрести серед лісу

Але Поллакові йдеться також про інші пейзажі. Він пише про місця масового таємного захоронення людей, які влада навмисне намагалася приховати й утаємничити. Поллак пише про австрійські терени — мені спадають на думку українські.

Хрести серед лісу в Бучі після 2022-го та в Биківні після 1937-го майже однакові.

У серпні 1962 року театральний режисер Лесь Танюк, художниця Алла Горська й поет Василь Симоненко поїхали до Биківні поблизу Києва. Під час зустрічі київського Клубу творчої молоді «Сучасник» їм потай повідомили, що масові поховання в лісі поблизу Києва — це не загиблі від рук нацистів, як тривалий час вважалося, а закатовані енкаведистами 1930-х українські митці й інтелектуали.

Шістдесятники потрапили на територію грандіозного за кількістю похованих захоронення поблизу з піонерським табором.

«Я підійшов ближче. Пацани грали у футбола черепом, простреленим ззаду, у тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий. Бо зовсім уже малий.

Діти грали у футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи — більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом.

Ми огледілись. Все навколо було всіяне черепами», — згадував Танюк.

Попри очевидне, тричі — у 1944, 1971 й 1987 роках — радянські комісії постановляли, що в Биківні поховані жертви нацистів.

Шістдесятники надіслали до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місця масових поховань і зробити їх національними місцями скорботи й пам’яті. Такого зухвальства система не змогла залишити без уваги.

Із трьох учасників тієї поїздки вижив лише Танюк. 1963 року 28-літнього Василя Симоненка до смерті забила міліція на вокзалі в Черкасах. 1970-го Аллу Горську знайшли вбитою в помешканні її свекра, усі ознаки вказували на участь КДБ.

Ці смерті сучасники безпосередньо пов’язували з оприлюдненням інформації про Биківнянські могили.

Лише 1994 року засновано Биківнянський меморіальний комплекс жертвам комуністичного режиму. Тут були закопані (бо словом «поховані» це не назвати) поет-футурист Михайль Семенко, письменник-авангардист Майк Йогансен, поетка, донька Людмили Старицької-Черняхівської Вероніка Черняхівська, художник Михайло Бойчук, митрополит УАПЦ Василь Липківський і десятки, а може, і сотні тисяч інших жертв радянського режиму.

Місцеві не могли не бачити вантажівок з тілами. Мешканка села біля Биківні згадувала: «У їх, як допитували, й жаргон свій був: “Не признаешься — пойдешь в песок”… бо ґрунт тут був піщаний… Або “В пионерлагерь захотел?” — бо біля того був табір піонерський. А то ще грозили людям: “Пойдешь по 23-й статье…”. І всі все розуміли, бо не було такої розстрільної статті, а був маршрут трамвая, 23, Бровари — Микільська Слободка, цей самий, яким уночі трупи вивозили.   <…> П’ять-шість за добу в кожній — 40–60 трупів, день за дньом, чотири з половиной года…»

Практики комеморації

Головною ознакою отруєних пейзажів, за Поллаком, є їхня прихованість — чи принаймні намір влади приховати свої злочини. Через криваві події в Європі XX століття таких місць не бракує. Поллак пише навіть про спеціальні практики озеленення: певні сорти рослин краще ростуть і швидше приховують братські могили.

Але не завжди вдається вбити колективну пам’ять, хоч яких зусиль докладає влада, примушуючи до забуття.

Прикладом упертого пам’ятання є гора Маківка — місце бою Січових стрільців проти російських військ навесні 1915 року. На фото 1924-го пластуни філії української академічної гімназії впорядковують стрілецьке кладовище. Пам’ять тривала далі навіть з радянською окупацією: на фото 1954 року молодь здійснює похід на гору Маківку, щоб ушанувати полегле стрілецтво.

Ще одним прикладом є фото жовтня 1918 року зі станції Крути, яке довгі роки — принаймні до 1950-х — дбайливо зберігали в родинному архіві на згадку про важливі події та людей.

Подеколи спогади про війну та її полеглих бережуть, урочисто прославляють, проте ними ще й торгують. Є цілий напрям туризму по місцях битв і смертей. В Україні таку опцію пропонує, наприклад, лінія Арпада в Колочаві, щоправда, туристичний потенціал тут заледве реалізовано.

Дискусія, чи доцільно продавати морозиво біля Аушвіца, добре проєктується й на наші терени. «Місця на кшталт Бабиного Яру вже ніколи не зможуть струснути з себе те, що у них трапилося, для них немає шляху до нормальності, — пише Полак і додає: — Там не побудуєш дачі, не поставиш дорогий готель, не влаштуєш парк розваг або поле для гольфу. Ці місця стигматизовані навіки». Тут доводиться робити поправку на наші реалії та згадувати скандал із часів мерства Леоніда Черновецького 2009 року з ідеєю збудувати готель у Бабиному Яру.

Важливим є і питання етичних практик комеморації: не будь-які засоби годяться для збереження пам’яті про трагедію, і тут знову доводиться згадати про Бабин Яр уже під керівництвом російського продюсера Ільї Хржановського зі скандальним проєктом партисипації, що пропонував відвідувачам стати «учасниками» Голокосту: «Ми запропонуємо різні VR-подорожі, які помістять відвідувачів, окрім іншого, в ролі жертв, колабораціоністів, нацистів і в’язнів війни, яким доводилося спалювати трупи». Після років критики фахової спільноти лише 2023 року Хржановський звільнився з посади.

Ландшафти воєнного дитинства

Проте пам’ять про загиблих не завжди триває довго. Не всюди в ландшафт вбудовують місця пам’яті. Згадаймо Маріїнський парк із масовими могильниками під час більшовицького вторгнення в Київ за Української революції. За радянських часів парк став місцем пам’яті лише комуністичних «героїв», а закатовані від їхньої руки кияни, що знайшли тут останній спочинок, лишилися забутими.

«Мій маленький світик у Міттерберзі аж ніяк не був безпечним, навпаки, часто виявлявся досить гнітючим і похмурим. <…> Довгі роки я пов’язував із ландшафтами свого раннього дитинства найкращі й найприємніші спогади, поки не почав займатися історією власної сім’ї: тоді мені стало ясно, що цим ідеалістичним поглядом я завдячував передусім власній дитячій наївності й абсолютному незнанню», — пише Поллак, чий батько був членом НСРПН і штурмбанфюрером СС.

Пригадаймо, скільки разів Україною проходив фронт під час двох світових війн і визвольних змагань, перетворюючи чи не кожне село на поле бою.

«Причин, щоб піти на війну, точніше, щоб бути посланим на війну — вбивати і бути вбитим, жалюгідно померти, задихнутися, згоріти, втопитися, бути розірваним артилерійським снарядом чи пережованим танковими гусеницями, — не бракувало ніколи. Як і патетичних слів, щоб прикрасити смерть», — міркує Поллак у традиції німецькомовної антивоєнної письменності.

Та відмінності в практиках комеморіалізації разючі. Меморіал загиблих українців у Першій світовій у Брно втілює скорботу. Композиція на могилі полеглих у Другій світовій у Жашкові — войовниче «можемо повторити». У Шибалині на Тернопільщині збудовано цілий монумент на пам’ять про кількох упівців, загиблих під час штурму криївки. А скільки ще місць пролитої крові приховують ці ліси?

Військові кладовища й меморіали можуть також ставати місцями примирення, як цвинтар орлят у Львові, або приводами запеклих сутичок, у яких знов і знов оживають історичні конфлікти й нашаровуються нові. Приклади з воєнного сьогодення промовисті. Де облаштувати Національне військове кладовище — на Аскольдовій могилі, на Лисій горі чи в Биківні? Як дати раду з родичами загиблого, які не згодні на уніфікований хрест чи надгробок і замовляють скульптуру на повен зріст?

Посмертне покарання забуттям

Отруєні пейзажі, за Поллаком, — це місця масових убивств, які залишилися затаєними. Злочинці прагнуть зробити так, щоб зникнули не лише тіла, а й могили. Попри всі зусилля убивць, докладені, щоби стерти могили з лиця землі й людської пам’яті, чимало місць таки стали відомими, проте в багатьох інших немає ні обеліска, ні дошки, ні бодай хреста. У лісі в Сандармоху про загибель цвіту української інтелігенції нагадують їхні портрети на деревах, часом по два на стовбурі, бо драматурга-експресіоніста Миколу Куліша й режисера Леся Курбаса вбито разом одним пострілом.

Лише з 2005 року почали масово з’являтися хрести й пам’ятні знаки жертвам Голодомору. Свідків тих подій дедалі меншало, і хрести переважно встановлено в символічних місцях, хоча ймовірно, що й у реальних місцях поховань з огляду на масштаби смертності в Україні 1932–1933 років.

За задумом убивць, безіменні жертви мусили навіки зникнути зі світу. Щоб на місці їхнього спочинку ніхто не запалив свічки й не промовив молитви. Закопуючи померлих, наче тварин, обидва тоталітарні режими — радянський і нацистський — намагалися позбавити жертв належності до людського суспільства. Родичі загиблих у ГУЛАГу часто не отримували правдивої інформації про них — лише через десять років могли довідатися, що рідної людини вже давно немає. Біографія багатьох видатних українських діячів закінчується страшними словами «дата й місце загибелі невідомі».

Робота з отруєними пейзажами потребує також постійного критичного ставлення до мови, під час повномасштабного вторгнення це особливо відчутно. Накази про вбивства часто маскували начебто безневинними словами на кшталт «евакуація» — дорога в один кінець.

До того ж, пишучи про масові вбивства, ми вимушені постійно повторювати великі числа, бо не можемо «покласти кожного убитого в окрему могилу». Але вбито було конкретних людей, і їхні вбивці також були цілком конкретними особами. Анонімність жертв викривляє знання про масові злочини проти людяності.

Тож мусимо зробити все можливе, пише Поллак, щоб вирвати із забуття невідомих жертв у колективних могилах посеред отруєних пейзажів і повернути їм їхні імена, обличчя, їхні історії. Сучасна російсько-українська війна додає нам емпатії, глибини розуміння й водночас нових викликів у цій важкій роботі.