.jpg)
Я повернувся на Батьківщину своїх батьків, які виїхали з України у 1944 році зовсім молодими людьми, яким тоді було по 18 років. Виховували мене свідомомим українцем. Родинна любов до України була першою причиною повернення. Батьки далеко від «дому» дотримувалися українського побуту і прищеплювали духовність у таких проявах, притаманних східнохристиянському світу. Доки не пішов у 7 років до школи, я не знав іншої мови крім української.
Іншою причиною повернення була, безумовно, постать Патріарха Йосипа Сліпого, який пройшов усі випробування, що за сталінських часів чекали вірянина. Він пережив найбільший виклик ХХ ст. — тоталітаризм. Це був науковець і водночас священик — харизматична людина. Вперше довелося побачити його, коли він приїхав у Сиракузи. Мені тоді було 7 років, і громада обрала мене, разом із іще одною дівчинкою, привітати його на літовищі. З того часу лишилося фото, на яке я часто дивився. А коли вже почав думати про священництво, його поради і спрямування визначили врешті-решт моє покликання. У 1963-му він створив у Римі Український католицький університет, куди у 1980 році я поїхав на богословські студії. Ми тоді вважалися семінаристами Львівської єпархії, і наш архипастир готував нас до служіння в Україні. Хоч це й були радянські часи, він був певний, що ситуація обов’язково зміниться, і ми вірили — надто молоді були, щоб йому не вірити!
Так родинна іскра отримала інтелектуальне і духовне підсилення. Посприяло тому і навчання у Гарвардському університеті, де я вивчав українську історію, історію Церкви і культури. І вже від тих часів, з 1980-х, я прагнув потрапити в Україну — намагався кілька разів отримати візу. 1986 року навіть провів 2 місяці у Польщі, очікуючи візу. Але марно. Приїхав лише у 1988-му, коли були вже не такі жорсткі заборони на в’їзд. Довелося брати участь у конкурсі, щоб отримати право на тривале стажування. Здається, того разу я був єдиний американський громадянин-докторант, який отримав таку можливість. 6 місяців я прожив у Києві, після чого зрозумів, що маю жити лише в Україні. З 1992 року проживаю тут постійно.
Коли вирішувалося питання переїзду, я не міг собі уявити, як будуть розгортатися події, і як буде розвиватися країна. З болем переживаю труднощі й злидні, які доводиться долати багатьом людям. Але в широкій історичній перспективі бачу, що завжди болісно, пасхально утверджується справжня культурна, і навіть політична незалежність, будується демократична держава, у якій зможуть спокійно жити люди різної конфесійної приналежності. І живу я з надією, що усі негаразди будуть подолані.
Я не міг би уявити собі таке завдання, таке покликання, яке було покладене на мене. На творення Українського католицького університету мене разом із купкою молодих осіб благословив Мирослав-Іван Любачівський, коли мені був лише 31 рік.
Священникам, педагогам часто не доводиться бачити результати своєї праці. Вони можуть працювати як сівачі, але жнива приходять пізніше, — за життя можна й не побачити плодів праці. Але в мене унікальне, щасливе покликання, бо зараз вже видно рясний плід. Наші перші студенти вже стали викладачами УКУ. Вони повертаються до Університету, хоч продовжували навчання — хто в Оксфорді, хто у Штатах чи Європі, у різних світових столицях. Якби ці люди зробили вирішили лишитися за межами України, вони, очевидно, заробляли б значно більше. Але вони повертаються, напевно, щоб прищепити іншим любов до України. Бо любов ця передається, і як ми і вони отримали це щеплення, так само вони можуть передати її іншим.