Тиждень.ua: Якими є завдання військового капелана в зоні АТО?
Основне завдання військового капелана в зоні бойових дій – це задоволення духовних потреб особового складу. Під духовними потребами можемо розуміти цілий спектр певних внутрішніх запитів бійців. Хтось потребує глибшого розуміння, чому він там, що відбувається в суспільстві, яка його роль. Віруючі бійці доволі часто звертаються із проханням приступити до сповіді чи до інших таїнств, які виконує церква. Деколи йдеться про певну бесіду, адже в контексті надзвичайних стресів, у людини дуже часто відбувається переосмислення важливих життєвих цінностей. Один молодий офіцер розповідав, що їхав на фронт переконаним атеїстом, але однієї ночі в оточенні він почав молитися вперше у своєму житті. Це інший світ, інша дійсність. Людям із нашої дійсності складно собі уявити, як вона виглядає там. А там деколи відбуваються серйозні зрушення в людській свідомості, тоді людина починає шукати розуміння свого життя та усього, що в ньому відбувається. Військовослужбовцям доводиться переживати відчуття розлуки, тому що найрідніші залишаються десь далеко, або відчуття втрати, коли гинуть друзі, із якими ще вчора вечеряв. Отже, всі ці дуже серйозні життєві виклики в особливий спосіб присутні у зоні бойових дій, тож люди шукають допомоги, шукають чийогось плеча, шукають якоїсь методології інтерпретувати усе те, що з ними відбувається. В такому випадку релігійні погляди, або духовна підтримка стають дуже у пригоді.
Для зони бойових дій характерна певна деструкція звиклого для людей у нашому побуті простору і часу. Вони там зникають, розчиняються. Час, до якого ми звикли, день і ніч, раптом абсолютно зникає за таким поділом. Існує час, коли стріляють і час, коли не стріляють. Або час, коли заступаєш на бойове завдання і час, коли можеш відпочити. Вони не завжди співпадають з астрономічним днем і ніччю. Час за інтенсивних обстрілів відчувається зовсім по-іншому, ніж тоді, коли ти можеш мати хвильку вільного часу і думати про всіх тих, хто тебе чекає десь вдома.
Подібні трансформації відбуваються і з простором. Якщо люди перебувають під постійними обстрілами з «Градів», то, як правило, радять ходити по певних траєкторіях, де є можливість укритися від обстрілів. Це вже змінює наш звичайний ритм. Якщо б за звичайних умов, я пішов по прямій, то в даному випадку треба звикати ходити по траєкторіях.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Храм батальйону
Простір також може бути позначений жорстокістю, адже це простір, де втратили друзів, де пролита кров, простір, де розриваються снаряди, отже це насилля над людською свідомістю. Людина в зоні АТО переживає дуже велику кількість насилля. В першу чергу, від того, що руйнується основа її особистості, коли змінюється перцепція простору і часу. Вони стають дуже жорстокими. І тут людина також потребує чиєїсь підтримки чи просто когось здатного вислухати і почути – це теж одна із функцій військового капелана.
Тиждень.ua: Скільки разів ви вже були у зоні АТО?
Тричі. Вперше в зону АТО я вирушив ще наприкінці червня. У той час лінія фронту проходила під Слов’янськом. Я був першим капеланом при штабі АТО. Друга поїздка була в Краматорськ, теж при штабі АТО, а третя – це вже у Піски, під Донецьким аеропортом та зрештою Дебальцеве. Слід зауважити, що протягом всіх цих поїздок були певні специфічні моменти, кожна з них мала особливі риси. Перша поїздка у червні-липні — це період певних перемог, визволення Слов’янська, просування української армії углиб території захопленої бойовиками. Другий період був сконцентрований довкола подій під час і після Іловайського котла – це дуже важкий період історії АТО і третій період – це я не лінії вогню, коли загострюється ситуація у Донецькому аеропорту і Дебальцевому. Це був початок січня 2015 року, виникають серйозні бої по всій лінії фронту.
Тиждень.ua: І за всі ці поїздки, що Вас, як священнослужителя, найбільше вразило?
Для мене зона АТО – це зона автентичності, це справжні люди, які стоять за справжні цінності і стоять за них теж по-справжньому, бо платять найдорожчим – власним життям. Йдеться про людей, які відстоюють саме життя, свою землю, своє право жити у своїй країні, відстоюють життя тих, хто залишається в тилу. Отже, йдеться про щось надзвичайно природнє, щось, що вписано в ментальну геному людської свідомості і це вражає. Якщо ми деколи у повсякденному побуті губимо сліди цих цінностей у процесі боротьби за власну значимість, за якісь обумовлені людським досвідом цінності, вибудовуємо собі певні пріоритети, то там все стає на свої місця. Там, ти розумієш, що на першому місці саме людське життя, глибше розумієш вартість людини, зокрема, в такому контексті, цінність дружби, розумієш цінність твоєї сім’ї, яка очікує на тебе десь в тилу. Це така радикальна у таких випадках зміна цінностей. Але те, що заслуговує на особливу увагу в зоні АТО – це як на мене наші військовослужбовці, які на початку бойових дій за мінімальної підтримки держави, відстоюють те, що найбільш справжнє, найбільш цінне у людини. Теж дуже важливо пам’ятати також, що національна безпека у час бойових дій базується на одному простому факторі, а саме бажанні солдата вижити. Поки у солдата є це бажання та цілеспрямованість вижити, можемо спати спокійно, тому що, виживаючи сам, він дозволяє збройним силам знайти в собі ресурс, аби протистояти нападам і таким чином захищає безпеку цілої країни.
Тиждень.ua: Ви зауважили, що коли були біля Слов’янська, то були першим капеланом при штабі АТО. А скільки зараз налічується священнослужителів при штабі?
Священнослужителі відвідували наші військові частини у час їх розташування ще у Херсонській чи Сумській області і ще до активної фази бойових дій. Священики виїжджали на вихідні, або з якоюсь допомогою, яку збирали їхні віряни. Вже коли розпочалася активна фаза бойових дій у кінці травня-червні 2014 року і коли був сформований штаб АТО (у той час у селі Довгеньке), то після погодження з генеральним штабом, у мене було два прохання (оскільки у військовому капеланстві я вже більше як дев’ять років і починав своє служіння ще із Академії сухопутних військ у Львові, то велика кількість молодих офіцерів стали моїми друзями) – це мали бути Збройні сили України і це мала бути зона бойових дій, десь на передовій. Для мене природно було бути десь там, поруч із ними. У той час вирішили і запропонували штаб АТО. На сьогодні важко сказати точну кількість священнослужителів, які постійно перебувають в зоні АТО, а тим більше важко сказати точну кількість священнослужителів, які приїжджають туди на певний термін, аби певним чином надавати духовну підтримку військовослужбовцям. Стосовно УГКЦ, у нас, як правило переважно 13-15 священників перебувають постійно у всій зоні АТО, включно із військовими шпиталями у районах бойових дій і відповідно з тими, котрі постійно перебувають десь з військовослужбовцями у бойових підрозділах. Я також зустрічався із священнослужителями інших традиційних конфесій.
Читайте аткож: Кіборг Бізон: «Після Майдану йти на війну було простіше»
Утім, я також знаю з вуст моїх друзів-офіцерів ЗСУ, що священики у рясах і зі зброєю в руках по них стріляли з іншого боку.
Тиждень.ua: І як їм було на таке реагувати?
От один подзвонив мені і запитав. Каже: я розумію, що там теж люди і вони потребують капеланів, священиків, але навіщо ті по нас стріляють. Відповідно хлопці мають право і обов’язок захищати себе і таким чином збройні сили захищають народ від таких, можливо, спотворених способів дій священнослужителя.
Тиждень.ua: Останнє перебування в зоні АТО (в Пісках та Дебальцеве) було для Вас найважчим?
Воно було зовсім іншим, тому що це 30 днів під постійними обстрілами. За всі 30 днів, я пригадую лише два дні, коли по мені чимось не стріляли. Піски мали свою специфіку, там обстріли не припинялися ніколи. Деколи було дуже смішно прочитати раз у тиждень, що десь обстріляли Піски, але ти розумієш, що обстріли не припинялися і ти на самій лінії вогню і стріляють по твоїй позиції. Найбільш зворушливі моменти – це коли мені довелося вирушити, бо хлопці просили про сповідь і мені довелося йти разом із кулями. Обстріли недалеко, але кулі свистять у тебе біля вуха. У таких випадках, як правило,військові кажуть треба присідати або лягати, але йдеш, бо треба дійти. Це найщасливіші моменти мого священства, коли ти виконуєш свій прямий обов’язок добровільно і свідомо попри те, що довкола тебе свистять кулі; коли ти слухаєш сповідь на горищі, над яким розриваються міни – не десь, а от прямо над тобою; коли ти перебігаєш з іншими військовими ділянки, які обстрілюють снайпери і отже з дистанцією 8 м один за одним треба бігти. Потім пробираєшся поміж будівель, бо там теж розташовані снайпери, аби вислухати сповідь і уділити святе причастя. Були моменти, коли я перебував на одному місці – пив чай і відійшов звідти на десять хвилин, поспілкуватися з кимось. За той час поки мене не було снаряд АГС влучив в те місце, де я сидів і від нього нічого не залишилося. Йшлося про п’ять – десять хвилин часу. Коли був Святий вечір, день перед Різдвом, я розносив просфори по наших позиціях в Пісках і за 200 м переді мною міна влучає в одну із позицій і розпочинається бій і обстріли з трьох сторін.
Читайте також: Павло Білоус: «Влада зрозуміла, що люди таки щось вирішують»
Потім було Дебальцеве і там була іншого типу війна. Коли у Пісках у часи так званого перемир’я нас могли півтори години засипати мінами, тобто були мінометні обстріли по наших позиціях, то у Дебальцевомулюди вже більше звикли до обстрілів «Градами», Мені було один раз доволі смішно, коли ми під час одного із обстрілів заховалися у сховку, а хлопці почувши, що це мінометний обстріл кажуть, що міни – це значно страшніше, ніж Град. Я ж «зітхнув з полегшенням», бо це міни, до яких я вже звик у Пісках. Головне, щоб не "Град". Це звучить, як дещо збочений гумор, але відчувалося таке полегшення.
Тиждень.ua: А як Вам, як священнослужителю на фронті? Ви ж без зброї там.
Звичайно. Тут є кілька моментів. По-перше, треба пояснити, що ти священнослужитель і як правило хлопці хочуть, щоб у них були справжні священики. А справжні священики у них не асоціюються із озброєними людьми, навіть на фронті. Як правило, вони це розуміють. Однозначно, священик має бути своїм серед своїх, а отже військовий капелан має бути також поруч. Я пригадую ніч обстрілу, коли стріляють по нас, тож хлопці займають позиції, беруть до рук зброю і відповідають. Я ж, як капелан, маю бути там, де вони, на передовій, а отже стою поруч із ними, озброєний молитвою. Звичайно ж цей час для мене – це час молитви. Були випадки, коли були поранені, то намагався надавати якусь допомогу; були моменти, коли допомагав з логістикою. Але не уявляю собі військового капелана чи священика христового зі зброєю.
Тиждень.ua: Ви священнослужитель УГКЦ, але очевидно, що на фронті безліч військових, які є представниками і інших конфесій. Чи не впливає це на ставлення до Вас?
В зоні АТО я не представляю конфесії, я задовільняю духовні потреби особового складу. Це дуже важливо розуміти, коли говоримо про служіння військового капелана. На сьогодні доступ мають представники усіх церков. Генеральний штаб це реєструє. Я вважаю, що священик повинен 
пройти погодження із Генштабом, а далі має діяти за покладеною на нього місією. У бійців не виникає питання конфесійної приналежності, коли говоримо про зону бойових дій. Там більше йдеться про професійну придатність священика, тобто наскільки він може налагодити стосунки з бійцями, знайти спільну мову, наскільки може стати своїм серед своїх, або наскільки він справді може бути поруч із тими людьми, для того, аби їх вислухати та почути, надати духовну підтримку. Мій особистий досвід каже, що ніяких питань конфесійного плану не виникає.
Тиждень.ua: А часто хлопці із зони АТО Вам телефонують?
У моєму випадку часто, бо йдеться про стосунки, які існували вже роками до нинішніх подій. Багато також нових друзів з’являється у зоні АТО.
Навіть коли сьогодні повертаюся звідти, то роблю щось і тут. Налагоджую матеріальну допомогу військовослужбовцям, які по неї звертаються, часто відвідую військовий шпиталь у Києві. Гадаю, що можна повернутися до Києва, але не можна повертатися з фронту. Лінія фронту у нас не тільки на Донбасі, дуже багато їх проходить нині по цілому нашому суспільстві, по усій нашій суспільній свідомості і ми можемо допомагати хлопцям на передовій, перебуваючи також і у Києві. Військовий капелан повинен шукати різні форми здійснення свого служіння.
Дуже важливо, коли говоримо про місію капелана, навчитися уміти бути по-справжньому поруч із військовослужбовцями, для того щоб допомагати хлопцям, зокрема у часи бойових дій, а отже серйозних викликів. Це потрібно, аби вони не втратили надії та віри у те, що роблять, не забути про те, що тільки любов здатна на перемогу. Завданням військового капелана є аби хлопці повірили, що вони є найкращими у світі захисниками найкращої у світі Вітчизни.