Про те, що задекларовані можливості поки що є номінальними для юних українців зізналась на представлені в Кабміні змін до закону про освіту міністр Лілія Гриневич. І закликала підтримати їх, щоб нарешті рух змін в українській школі почав відбуватися не лише на папері: неузгодженість деяких принципів у законі півтори роки фактично унеможливлював втілення нововведень.
Уряд ухвалив зміни та передав документ Верховній раді, а освітня територія знов забурлила: батьки, вчителі й діти сперечаються про наслідки задекларованої вільності. Бо, як не дивно, саме навколо отримання та утискання свободи точаться освітні війни. Одні продовжують вважати, що обов’язковість державної мови навчання — пряме утискання прав нацменшин. Хоча в запропонованих трьох варіантах, на мій погляд, навіть занадто обережної поступовості, а проценти викладання предметів українською, які повинні нарощуватися з класу в клас у школах з іншою мовою викладання — катастрофічно низькі. Особливо, якщо казати про той варіант, що стосується шкіл з навчанням мовою однієї мовної групи, як толерантно названі в законі російськомовні навчальні заклади. Бо жодних проблем в навчанні українською для дітей, які в побуті користуються російською, не існує. Тут всі, починаючи з віку дитячих садочків, розуміють українську! Це, до речі, демонструють щорічні результати ЗНО з української мови та літератури, на яких випускники сходу та півдня України зовсім не пасуть задніх. Зробити навчальні курси для педагогів теж не може бути проблемою: люди з вищою освітою мають бути спроможні на опановування нових знань та навичок. Тому толерувати бажання “зберегти рідну мову” в цьому випадку, дійсно, ближче до популізму, ніж до об’єктивної реальності. Тому впевнена, що можливість отримати якісну освіту мовою, якою ти повинен вільно користуватися для активної соціалізації в суспільстві, побудови кар’єри, успішної реалізації— це все ж про свободу, а не про її утискання.
Читайте також: Дорослішають на війні
Не менш гарячі дискусії стосуються демократизації самого процесу навчання. Армія прихильників суворої дисципліни, які перевіряють домашні завдання та рівень успішності своєї дитини навіть в університетах, волають про нечувану диверсію. Мовляв, як можна дозволити дітям самим обирати важливі для себе предмети, а інші вивчати на рівні мінімальних загальних знань? Це ж вони всі масово оберуть фізкультуру та майбутнє їхнє буде темним та безперспективним! Але, панове, чи не більш песимістично виглядає майбутнє тих старшокласників, які за роки навчання опанували тільки навички ухилятися від будь-чого, що існує без примусу? А перевантажені олімпіадами з усіх можливих предметів, додатковими курсами та репетиторами ледь живі відмінники — не викликають жалю? Чому ж так багато людей, які геть не довіряють дітям формувати їхнє власне майбутнє, попри зовсім не поодинокі приклади молодих дослідників, художників, музикантів, соціально активних та спрямованих школярів? Бо багато вже дорослих людей самі відчувають безпорадність через те, що ніколи так і не отримали відповідальність за самих себе: вони шукають аналоги того примусу, “сильної руки”, ідеального політика, що зробить правильно та корисно для всіх. Звісно, противників вільного формування, наприклад, міжкласових груп однієї паралелі для навчання обраним предметам багато й серед самих освітян: елементарно, набагато простіше сформувати загальний розклад на семестр, де все зрозуміло та чітко. Але, сподіваюсь, цей конформізм все ж буде переможеним, коли педагоги побачать різницю між колективом, який свідомо прийшов навчатися, й тими, хто на останній парті не вилазить з Інстаграму.
Читайте також: Діти Донбасу
В те, що українська школа почала реально реформуватися, я повірю не тільки тоді, коли зміни до закону ще раз офіційно затвердять на наступному рівні, а для НУШ купуватимуть Лего чи нові парти, а коли почнуть впроваджувати, як норму, а не виключення, різноманітні варіанти здобування освіти. Коли прийнятним буде як екстернат, так і інклюзія — в залежності від освітньої проблеми конкретного учня. Бо зараз на батьків, які вчать свою дитину вдома, забезпечуючи її соціалізацію в інших дитячих колективах за інтересами, дивляться як на диваків. А ще – коли талановитий юний музикант не буде змушений сидіти на обов’язкових уроках музики для “загального розвитку”, КМС з легкої атлетики здавати шкільні нормативи, а унікальний поліглот — вивчати для оцінки монолітні тексти про Лондон, які фізично не можливо пристосувати для спілкування. Коли на уроках природознавчого чи економічного циклу діти почнуть займатися проектами, наближеними до життя, а не конспектуванням підручників. Коли вчителів-новаторів з власними програмами будуть сприймати не як кар’єристів, яким “більш за всіх треба” та придумувати купу перепон для впровадження в конкретній школі, а вважати прикладом для наслідування та підвищення якості освіти.
Але це, звичайно, залежить не тільки від законів та навіть змін до них. В більшості, це залежить від бажання суспільства цих змін. Поки що, дивлячись на гострі дискусії щодо нових законів, воно не дуже встигає навіть за цими дітьми, яким так страшно дати більш вільностей та свобод. А реальність вже каже – пора! Бо десь дітей, що вийшли на екологічні протести, номінують на Нобелівську премію. А десь вони стають політичними сміливцями серед дорослого болота тоталітаризму. Десь — виборюють свої права не бути залежними від батьків- антипрививочників. Тому навряд чи освітні вільності повинні лякати, якщо в наших планах розвиток, а не стагнація.