Щороку сотні тисяч українських абітурієнтів при виборі вишу мовби опиняються на місці Нео з «Матриці», культового sci-fi 1990-х: від цих рішень залежить не лише розвиток подій наступних чотирьох–шести років їхнього життя, а і зміни в межах внутрішньодержавних процесів. Як підтвердження цього на думку спадає нарада РНБО України щодо стану системи вищої освіти в контексті національної безпеки, яка відбулася 8 серпня цього року. На ній активно обговорювали питання необхідності переглянути підходи до формування державного замовлення, зважаючи на економічну державну стратегію, можливості працевлаштування випускників та інші актуальні питання, що вже кілька років хвилюють українське суспільство.
Про системну кризу в сфері освіти експерти, політики й інші фахівці полемізують із часу здобуття незалежності України. Диспропорції серед закладів вищої та професійної освіти, значний розрив між системою освіти й запитами ринку праці, технологічно застаріла орієнтація навчання, корупція — це все лише пів біди. Поки в міністерствах ідеться про глибоке реформування системи освіти, молоді фахівці, виховані освітньою кризою, і далі переповнюють ринок праці, а їхні адепти наступають на ті самі навчальні граблі.
Всеукраїнське опитування «Молодь України 2017», здійснене Центром «Нова Європа» та Фондом імені Фрідріха Еберта разом із соціологічною компанією GfK Ukraine, чи не вперше спробувало всеохопно зрозуміти й оцінити настрої української молоді в різних сферах її життєдіяльності, зокрема в освіті. Станом на 2017 рік менш ніж половина молодих українців були задоволені якістю освіти в Україні. Основними проблемами, що спричиняли невдоволення, учасники фокус-групи називали корупцію, відсутність належної практики й інновацій у навчанні, а також перевантаженість навчальної програми зайвими предметами, ніяк не пов’язаними зі спеціальністю.
Пастка престижу
Знецінення освіти через ці пункти також підтверджує аналітичний звіт Робочої групи ООН у справах молоді 2019 року. У ньому зазначено, що більш ніж половина респондентів уважає, що хабарництво в українських ЗВО наявне. Важливим кроком для протидії корупції у вишах стало запровадження ЗНО як обов’язкової умови вступу у 2008 році. Щорічне тестування знань абітурієнтів не лише зрівняло їхні шанси при вступі, а й дало можливість моніторити ринок освітніх послуг.
Читайте також: Як перехід в онлайн-формат впливає на навчання, виховання й культурне життя
Якщо порівняти першу п’ятірку спеціальностей, які обирали вступники 2017 та 2020 років, то можна побачити цікаві кореляції: філологія, право, менеджмент і комп’ютерні науки досі залишаються найпопулярнішими. Такий «збіг» насправді є сталим результатом вступних кампаній останніх чотирьох років — комбінація з цих спеціальностей залишається в рейтингах іще з 2016-го. Причини, які насамперед впливають на абітурієнта під час вибору спеціальності, більше пов’язані з його вподобаннями, ніж із наміром вдало працевлаштуватися після випуску. За даними дослідження «Соціально-економічний портрет студентів» (2016) аналітичного центру CEDOS, більшість студентів обрала спеціальність, якою цікавиться. Майже вдвічі менше студентів при виборі зважали на престиж професії та потенційне працевлаштування. Однак на вибір 16% студентів впливали певні зовнішні обставини: поради батьків, знайомих, ціни чи місця на бюджеті. А якщо батьки були ініціаторами рішення здобувати вищу освіту, то вибір спеціальності був пов’язаний із зовнішніми причинами майже в половині випадків.
Як зазначає пресслужба МОН, більшість цьогорічних вступників отримали рекомендації на омріяні спеціальності — ті, які вони визначили як найпріоритетніші. Та чи будуть майбутні випускники цьогорічного набору задоволені своїм вибором після закінчення навчання — на це запитання поки що немає однозначної відповіді. Дані соціального моніторингу «U-report» 2016 року свідчать: 45% респондентів віком 20–24 роки стверджують, що знань, отриманих у процесі навчання, недостатньо для виконання їхньої роботи, до того ж 81% опитаних використовують можливості здобути неформальну освіту для усунення цього недоліку.
Як стверджує заступник міністра освіти (2019–2020) Єгор Стадний, такий стабільний набір найпопулярніших спеціальностей (див. «Вступники обирають стабільність») серед вступників пов’язаний із хибними асоціаціями про успіх, які побутують у нашому суспільстві: «Побутують стереотипні уявлення про якісь успіхи, пов’язані з різними спеціальностями. Вони можуть тягнутися й від успіху певних спеціальностей, наприклад, у 1990-х, коли сфера послуг тільки зароджувалася і скрізь були потрібні менеджери, яких справді не було. У Радянському Союзі не було клієнтоорієнтованого менеджменту, сервісменеджменту, продактменеджменту тощо. Були лише керівники, від малого до великого. Тому на такі спеціальності був бум. Із правознавством — також бум. Але такі речі накладаються на різні структурні проблеми, і популярність цих спеціальностей зумовила велику кількість фахівців (або не фахівців), які мають дипломи з правознавства, але не мають достатньо роботи. Тобто хибне уявлення про успіх накладається на хибне уявлення про неуспіх».
Читайте також: Навчання на власний розсуд
На думку Єгора Стадного, значно перспективнішими зараз є фахівці зі сфери прикладних наук і технічні фахівці, аніж випускники правознавства, фінансів чи менеджменту. Проте майбутній успіх не додає популярності цим спеціальностям, але про це не комунікують на рівні держави:
«У багатьох природничі науки й технічні спеціальності асоціюються з неуспішністю. А це криється в ментальній травмі, пов’язаній з деіндустріалізацією, яка відбувалася в 1990-х. Ні в кого з покоління народжених у 1990-х і 2000-х немає перед очима успішного інженера, винахідника чи конструктора, який або яка може стати прикладом для наслідування. Бо деіндустріалізація й закриття виробництв не закарбували в головах дітей якоїсь чіткої асоціації з успіхом. А ми говоримо про те, що реальних даних, реальної інформації немає, тобто уряд її не надає: що затребуване, а що ні. Тому ми оперуємо лише побутовими уявленнями самого населення».
Здолати диспропорції
У 2016 році показник державного фінансування освіти становив 5,4% ВВП із передбачених Законом України «Про освіту» 7%. Попри поступове збільшення у структурі зведеного бюджету України видатків на освіту й високий рівень забезпеченості освітніми послугами, у країні досі наявне суттєве відставання за рівнем ВВП на душу населення. Така нерівномірність свідчить про низьку макроекономічну ефективність освіти й наявність дисбалансу між освітою та економічним розвитком. Ще в 2014 році дослідники Інституту економіки та прогнозування НАН України зазначали, що збільшення витрат на освіту позитивно й суттєво впливає і на реальну динаміку ВВП, і на індекс людського розвитку. Проте це не змінило економічної неефективності зазначених державних витрат: високий освітній рівень населення (понад 80%) не впливає на розвиток інноваційних процесів в економіці України. Нещодавно Кабінет Міністрів вніс до Верховної Ради проєкт державного бюджету на 2021 рік, у якому прогнозований показник державного фінансування освіти значно нижчий, ніж у попередні роки: 3,9% ВВП. Інна Совсун, народна депутатка ВРУ дев’ятого скликання та членкиня комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій, так прокоментувала ситуацію зі зниженням відсотка ВВП на освіту: «Видатки на освіту у 2021 році заплановано в обсязі 21,9 млрд грн із загального фонду та 12,8 млрд грн із спецфонду. Порівняно з минулими роками, фінансування в абсолютних числах зростає. Проте фінансування освіти розподілено неефективно: велика кількість бюджету йде на адмінперсонал, покращення технічних параметрів будівель освітніх закладів тощо. Донедавна Україна витрачала на освіту більшу частку ВВП, аніж розвинені країни, але ці кошти використовували неефективно. Нині є три рушії, які можуть покращити ситуацію: формульний розподіл фінансування освіти, автоматизований перерозподіл держзамовлення та відповідний рівень академічної підготовки викладачів. Формульне фінансування освіти стимулює ефективність використання бюджетних коштів і заохочує заклади підвищувати результативність своєї діяльності: ми маємо платити за якість освіти, а не за кількість. Зараз до активного обговорення постало питання академічної доброчесності викладачів. І при розв’язанні цієї проблеми не має бути компромісів — плагіаторів слід позбавляти наукових ступенів».
Читайте також: Освіта: уникнути фальстарту
Високі показники держфінансування в освіті не покращують ситуації новоспечених випускників при працевлаштуванні. За даними Держстату, станом на 2020 рік в Україні налічується 72,3% працевлаштованих осіб віком 25–29 років і 26,3% — віком 15–24 роки. І хоча більшість молодіжного населення має часткову чи постійну зайнятість, це не зменшує їхніх проблем при пошуку роботи за спеціальністю (див. «Більшість української молоді — працевлаштована»). Навчальні програми, які дають відповідну професійну базу, передбачають постійний глибинний моніторинг ринку праці й розробку кар’єрної мапи за спеціальностями випускників. Згідно з опитуванням (GfK Ukraine, 2017), більшість молодих українців уважають, що ключовими для пошуку роботи є спеціальні знання й досвід, майже стільки само вважають, що важливими є знайомства та зв’язки, а також рівень освіти й успіх. Проаналізувавши найпопулярніші спеціальності (філологія, право, менеджмент і комп’ютерні науки) на ринку праці, можна виявити цікаву закономірність: професії саме цих сфер мають постійний значний дефіцит вакансій. До прикладу, за даними Центру зайнятості на позицію «юрист» станом на жовтень дефіцит становить 1347 вакансій. Перевантаження ринку такими фахівцями аж ніяк не покращує економічного становища країни, а навпаки пригальмовує можливі зміни.
Допомога в орієнтації
Підвищення економічної ефективності освіти потребує створення якісного конкурентоспроможного середовища. У 2006 році низка вчених на чолі з Вандебушем вивчали частку студентів ЗВО, школярів і студентів коледжів у країнах із різним рівнем економічного розвитку. Результати їхнього дослідження засвідчили, що для розвинених країн у пріоритеті розвиток вищої освіти, оскільки вона є запорукою інноваційного розвитку в усіх сферах економіки. Країни, що розвиваються, мають пріоритетними інвестиції в середню освіту — це важливо для імплементації технологій у сферу виробництва. Середня школа в Україні є важливим фактором зростання.
Започаткування реформи шкільництва Міністерства освіти та науки у 2016 році мало на меті розв’язати низку проблемних питань середньої освіти, а також виховати «інноваторів і громадян, які вміють ухвалювати відповідальні рішення». Павло Хобзей, директор Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти та заступник міністра освіти (2015–2019) був у команді розробників реформи Нової української школи. Він зазначає, що перший випуск НУШ мав би бути в 2030 році, проте за умови прийняття стандарту освіти для старшої школи впровадження реформи можна буде розпочати не раніше, ніж із 2027 року. За міністерства Ганни Новосад фокус був на дошкільній освіті і старшій школі — тоді реалізація впровадження НУШ для старших класів уже з 2024‑го була цілком реальною. Зараз, за словами експерта, ситуація менш оптимістична: у нинішньому міністерстві т.в.о. міністра Сергій Шкарлет заявляє, що немає сенсу у 12-річному навчанні дітей. Павло Хобзей наголошує на важливості впливу реформи шкільництва на зміни у вищій освіті:
«НУШ передбачає, що старша школа за реформою має бути профільною. Вона повинна подолати безглуздя з багатопредметністю, яке спонукає дітей до недоброчесності. Ця профільність мала би бути для університетів доволі корисною, бо на виході випускники НУШ — це вмотивовані особи, які вже знали б, чого хочуть і в якому напрямі працюватимуть. Міністерство Гриневич не виключало того, що якщо буде 12-річне навчання, то, ймовірно, можна було би скоротити бакалаврські програми з чотирьох до трьох років, щоби збільшити термін магістерських програм. Термін навчання в університеті залишався би п’ятирічним, але ми розглядали таку можливість, щоб певні профільні курси можна було брати вже у старшій школі. Це покращило би підготовку абітурієнта при вступі до університету й удосконалило б рівень навчальних дисциплін уже в самих закладах вищої освіти».
Сьогодні Україна перебуває на 38-й сходинці рейтингу найкращих країн для навчання (Best Countries for Education) від медіакомпанії «U.S. News & World Report», хоча в 2019 році вона займала 46-ту позицію. В Україні дійсно твориться конкурентоспроможне середовище серед зразкових вищих навчальних закладів (Києво-Могилянська академія, Український Католицький Університет, Київський національний університет імені Тараса Шевченка та інші). Про це свідчить підвищення середньозваженого балу ЗНО при вступі, фіксація університетів у поважних тематичних рейтингах (DOU) та поява альтернативної освіти. Українська академія лідерства — один із найцікавіших незалежних освітніх проєктів, які існують нині в Україні.
Заснована у вересні 2015 року в Києві за підтримки інвестиційного фонду Western NIS Enterprise Fund, академія схожа на ізраїльські «мехіни»: спеціалізовані навчальні заклади ціннісної неформальної освіти та довійськової підготовки в Ізраїлі. Ідея платформи для неформальної освіти в Україні виникла в засновника академії Романа Тичківського після його активної участі на Майдані, Відкритому університеті Майдану та акції «НЕ ЗЛИй Майдан». Шляхетна мета УАЛ — виховувати нове покоління українських лідерів — суспільство сприйняло позитивно, також її підтримали і державні структури, і відомі персоналії (Ярослав Джонсон, Андрій Зелінський, Наталя Попович, Святослав Вакарчук, Борис Ґудзяк, Іван Малкович, Ярослав Рущишин, Ярослав Грицак, Влад Троїцький та інші). Українська академія лідерства відкрила вікно можливостей для багатьох випускників з усіх куточків України і швидко стала популярною альтернативою gap year — року академічної перерви між школою й закладом вищої освіти, задля формування думки про значущість вищої освіти.
Щороку дедалі більше молодих людей підходять до вибору вищої освіти усвідомленіше й претензійніше. Освіта переживає важку трансформацію від «корочки» швидкого приготування до long-term education — навчання впродовж усього життя. Такі поведінкові зміни не можуть не вплинути на якість освітніх послуг в Україні, а ключовим завданням молоді, освітян та активістів є стимуляція цього незворотного процесу.