Острів свободи та безладу

Іздрика називають культовим письменником, одним із креаторів станіславівського феномену. Для молоді він гуру. Вважають, що саме Іздрик став «духовним батьком» письменників Ірени Карпи, Любка Дереша, Світлани Поваляєвої, бо їхні імена вперше зазвучали на сторінках заснованого й редагованого ним «часопису текстів і візії» «Четвер». Автор легендарного «Трактату про мудаків» (у романі «Воццек») зажив слави мізантропа. Втім, із появою книжки «Таке» дехто став говорити про нього як про «християнського письменника».

Іздрик нікого не намагається грати – ані вельми обізнаного в сучасному літературному процесі, ані одного з творців цього самого літературного процесу. Багато речей робить не тому, що вони «важливі для України» (важко знайти більш НЕпафосного письменника, ніж Іздрик), а тому, що йому це просто подобається. Питання, на які найчастіше змушений відповідати: «Які перспективи мережевої літератури в Україні?» (Іздрик – затятий ЖЖ-юзер; книжку «Та­­ке» писав практично он-лайн) і «Яке ваше ставлення до літературних премій?» (торік «Таке» стала Книж­­кою року – Бі-Бі-Сі). Тиждень цікавило дещо інше.

У. Т.: Зараз молодь переважно говорить про ваші фотосесії – з проекту БОМЖ, у стилі ню, – ніж про тексти. Ким ви хотіли б залишитися в українській культурі: письменником, художником, музикантом, засновником і редактором часопису «Четвер» чи перекладачем?

– Доречніше говорити не про те, ким я хотів би залишитися в українській культурі, а про те, ким залишусь. А залишуся, вочевидь, автором кількох вчасних і, сподіваюся, влучних меседжів. Тільки тут є певне застереження: свої послання я скеровую не до нації чи якогось покоління, а до конкретних людей. Позаяк ці меседжі були видані у формі книжок, то дістали доступ до ширшої аудиторії. Оце, мабуть, і називається залишанням у культурі. Незалежно від моїх намірів і планів досить багато людей зреагували на згадані послання адекватно, і це не минеться для них безслідно. Можу самовпевнено сказати, що я справді втрутився в життя принаймні кількох десятків людей. Чи повинен я просити в них за це вибачення – не певен.

У. Т.: Але тріада «Іздрик-письменник – Іздрик-художник – Іздрик-музикант» монолітна чи хтось постійно перетягує на себе ковдру?

– Ці троє постійно мають проблеми зі спільною ковдрою. Часом хочеться малювати, і я можу ночами сидіти й замальовувати значну площу найтоншим фломастером. Іноді бажанішою здається музика. Раніше я багато грав на фортепіано, але тепер через проблеми із суглобами цей спосіб самореалізації відпав. Натомість з’я­­ви­­лася мож­­ливість грати на ком­­п’ю­­тері, й це теж цікаво – компонувати музику не з нот, гармоній, мелодій, а з усього доступного звукового арсеналу (здається, це дуже логічне повернення до архаїчного розуміння музики як організованої звукової стихії). А всі ці бої за ковдру цілком зрозумілі. Адже є речі – настрій, емоція, атмо­­сфера, передати які словами складно, а музика не просто відтворює, а й створює їх. Те саме і з малюванням – ідіографія часом дієвіша від ідіоматики. І все ж під ковдрою найчастіше гріється Іздрик-письменник – мабуть, він найкрутіший із цієї трійці.

Український логоцентризм

У. Т.: Ви не провадите активного літературного життя за кордоном, як, наприклад, ваші колеги Андрухович, Жадан? Вас не цікавить європейське визнання чи причиною є банальні лінощі?

– Ну лінивство – це окрема тема. Я можу безкінечно розводитися про лінощі як одну з найбільших чеснот. Але про це – іншим разом. А за кордон я справді вже близько двох років не виїжджаю, відхиляючи всі запрошення. Мені просто в лом туди їхати! По-перше, вкрай обтяжливими й принизливими видаються візово-митні процедури, перетини кордонів, не надто надихає і перспектива виснажливих багатоденних поїздок. По-друге, немає достатньої мотивації для цих подорожей. Схиль-­­
ний припустити, що можу бути цікавий за кордоном кільком особам. Однак для мене важливіше спілкуватися з тими, кому я цікавий тут, а таких, на щастя, набагато більше, то навіщо кудись їхати? Мені здається, що ті іноземці, яких справді цікавить щось українське, можуть без особливих напрягів приїхати сюди й побачити все на власні очі.

У. Т.: А як ви ставитеся до української літератури, що пишеться на західні гранти? Адже утворюється замкнене коло: письменники, які нібито репрезентують Україну за кордоном, живлячись за рахунок іноземного замовника, зрештою видають досить кон’юнктурні речі…

– Коли письменник сидить на грантах, це нормально, це повсюдна практика. На чому ж іще сидіти людині, яка не пише белетристики або й узагалі займається комерційно і кармічно збитковою поезією. Шкода, звіс­­­­но, що гранти ці переважно іноземні, хоча й у цьому є позитивний аспект – літератори на стипендіях знайомляться між собою, зустрічаються з перекладачами й літературознавцями, українська література потроху починає знаходити західного читача тощо. Однак уся ця м’яка, софтова, ліберальна модель підживлення культури, – мовляв, бери свій грант, іди роби, що хочеш, лишень не маяч поперед очима, – насправ­­ді налаштовує на специфічну кон’юнктуру: це і «трендова» тематика, і певною мірою уніфікована форма вислову, і «форматний» стиль. Крім того, знаю по собі: коли довго сидиш за кордоном, публікуєшся там, працюєш із перекладачами, мимоволі, підсвідомо починаєш писати так, щоб полегшити їм роботу. Точніше, щоб позбавити себе потреби потім розтлумачувати перекладачеві сенс тієї чи іншої ідіоми, сленгового виразу чи діалектизму. Це дуже підступний вірус пристосуванства, який непомітно може відібрати в письменника суттєву частку його творчої свободи. А в результаті найчастіше отримуємо утилітарну пріс­­ну центральноєвропейську літературу, якою завалені всі філологічні кафедри Європи, всі часописи, що репрезентують
ку­­ль­­турницькі тренди.

У. Т.: Що дає вам підстави стверджувати, що література в Україні – модна річ?

– Звичайна статистика. У Польщі, приміром, на літературних вечорах я не зустрічав стільки охочих подивитися-послухати. У Німеччині письменник щасливий, якщо до нього на літературний вечір прийдуть 30 осіб. Інша річ – як у нас працюють видавництва і яка ситуація на книжковому ринку, однак це лише частина айсберга. Аншлаги на поетичних фестивалях та літературних вечорах, інтернет, переповнений літературним і довколалітературним шумовинням, загрозливого розміру хмара тег, пов’язаних із літературою, неймовірні зусилля, яких докладають дебютанти, щоб видати власну книжку, – все це в Україні, сказати б, майже буяє. Захід, особливо заокеанський, віддає перевагу візуальним джерелам інформації, а в нас середньостатистична людина все ще залишається логоцентричною, і це обнадіює.
 
У. Т.: Що, на вашу думку, заважає письменникові, зокрема письменникові українському, найбільше?

– Погане знання мови, небажання виписуватись і вчитися. Себто недбалість, неосвіченість і пофігізм. Себто весь букет особливостей національної ментальності.

У. Т.: Як ви вважаєте, письменник має якісь обов’язки перед суспільством?

– Кожен письменник сам вирішує, має чи ні. Це питання його письменницької ідентичності. Ко­­жен по-своєму розуміє, що означає бути українським літератором. Можна розуміти це як місію в системі національних вартостей. Це прекрасно, так живе багато людей, чому ні? Можна писати в шухляду, вважати себе невизнаним генієм і теж у такий спосіб виконувати свою місію. Можна вважати себе українським письменником, якому начхати на літературний процес і так зване суспільне очікування, – є і таке право, і безліч інших прав. Щодо мене, то я справді страшенно збайдужів до всього цього літпроцесу, несуттєво – йдеться про українську літературу чи про іноземну; мене зовсім не хвилює, коли, наприклад, я закінчу нову книжку чи коли вона вийде друком, зате хвилює вона сама, тобто сам процес писання, малювання і весь «секс», із цим пов’язаний.

У. Т.: Як ви думаєте, з погляду вічності українському письменникові важливіше бути в топі чи заповнювати певні ніші, творити традицію, тобто бути гумусом?

– Якби я говорив, як, приміром, культуролог, то мав би сказати, що кожен повинен виконати свою функцію, щоб нивка національної літератури була угноєна, добрим зерном засіяна і на ній уже почало щось виростати. Проте у випадку з українською літературою ми все-таки ще на стадії обробки ґрунту, а не на стадії вирощування дивних екзотичних рослин. Що тут казати, коли навіть символові нашої національної ідеї й отцю всієї української літератури Тарасові Григоровичу Шевченку ще не виповнилося 200 років. Та львівське пиво «1715» позиціонує себе старшим від Кобзаря на 100 років! Така ось агротехнологія. Тут можна й гумусом побути, як-то кажуть, не в лом. Якщо тобі подобається писати, то пиши собі на здоров’я! Навіть якщо тобі подобається писати, бо цим заробляєш (припустімо, комусь вдалося стати українським комерційним письмен­­­­ником – трап-­­
ляються ж дива), то пиши в кайф і коси лавандос, why not? Не конче робити мистецтво – добрий майстер також цінується. Але й нині на нашій нивці вже заквітло: є сильні, яскраві, талановиті особистості, які виростають хто де: хто на асфальті зросійщених вулиць, хто на чорноземі родової архаїки. Українська література вже на нинішньому етапі має зразки сучасної літератури хрестоматійного рівня якості. Це теж своєрідний гумус.

Головне – воздати милості

У. Т.: Ви не цікавитеся політикою?

– Однозначно не цікавлюся. Тільки ж вона пролазить навіть у побут, зазирає в гаманець, диктує щоразу нові правила поведінки в соціумі – це ж усе політика! Хоча насправді ніякої політики в Україні взагалі немає – є розбалансована, криміналізова­­на економіка зразка відомої американської золотої лихоман­­ки. Тому, коли моя дружина дивиться політичні новини, я вдягаю навушники, вмикаю блек-метал, бо це все-таки світліше від сміттєзвалища телевізійного ефіру. Я не розумію, чому обмежені, малоосвічені, духовно убогі люди, єдиним бажанням яких є влада, гроші й маніпулювання інши­­ми людь­­ми, мають визначати стиль і правила нашого життя. Й це нерозуміння радше свідчить про мою нехіть до політики, аніж про те, що я нею не цікавлюся. Річ у тім, що політикою переважно займають­­ся люди такого психотипу, який здається мені непривабливим ні в приватному, ні в суспільному житті. 

Цей світ, як на мене, цілком добре влаштований: гарно придуманий і вдало реалізований – Творець, поза сумнівом, був рулезним чуваком. А все те неподобство, яке ми спостерігаємо довкола, пов’язане з одним: більшість людей замість того щоб воздавати одне одному милості (для чого й заварювалася вся ця каша з Творінням), зайняті тим, що впарюють одне одному лайно (у всіх сенсах: матеріальному, духовному, енергетичному). Змінити такий стан речей, мабуть, ніхто не спроможний, бо навіть мрії про це називають ідеалізмом, але особисто я волію перебувати поміж тих людей, які воздають одне одному милості, які можуть воздавати їх мені та які вміють отримувати милості від мене (бо немає нічого сумнішого, ніж спроби поділитися з людиною, яка просто не вміє взяти).

У. Т.: І все-таки ви, мабуть, єдиний письменник, який не скаржиться на життя в нашій країні. Вас усе влаштовує?

– Звісно, ні, але найосновніше – так. Мене влаштовує баланс свободи і безладу, які тут є.

У. Т.: Чеслав Мілош у «Родинній Європі» наводить одну з дефініцій свободи: це можливість пити горілку в необмежених кількостях. Яке ваше визначення свободи?

– Якщо раніше я думав, що свобода – це можливість робити те, що хочеш, то зараз для мене свобода – можливість не робити того, чого не хочу. Мені комфортно в моєму просторі. Може, є ще якісь території, де так само комфортно, але їх потрібно шукати. А для мене одне з найбільших задоволень – прокидатися вдома, у своєму ліжку о пів на дев’яту, а то й пізніше… Кайф, коли нікуди не треба їхати, можна просто собі сидіти за комп’ю­­тером, ліпити якісь дурнуваті вірші, колажі, придумувати музику – хіба це не чудесно?[1872]