Коли відлітаєш із Куби, необхідно сплатити спеціальне виїзне мито – $25 з носа. Чесно кажучи, я вперше зіткнувся з тим, що треба платити ще й за виїзд (кубинські візи не з дешевих), але в той момент наш гурт мав іншу проблему. В аеропорту Гавани стоять застарілі рентгенівські апарати, і якби наша кіноплівка потрапила до них, то засвітилася б і «Танок на майдані Конго» не зміг би реалізувати свою давню мрію – відзняти кліп «Фідель» на батьківщині героя. Він, між іншим, нам і допоміг – оператор Ярослав Пілунський купив в аеропорту листівку зі старою чорно-білою фотографією Кастро, який пробивається крізь джунглі до своєї мрії. Поки прикордонник її роздивлявся, Пілунський тихенько посунув пакета з кіноплівкою далі, повз апарат, і ми були врятовані. Можна було нарешті заспокоїтися й підбити підсумки.
Отже, чому саме Куба? Ідея пісні в тому, що, доки Фідель живий, наше покоління залишається дітьми, бо він був дідусем із бородою ще тоді, коли нас приймали в жовтенята і на кожній політінформації обов’язково йшлося про далекий Острів Свободи, що бореться з клятим Дядьком Семом. Відтоді майже все змінилося, але уявлення про той острів лишилося, і ми вирішили реалізувати давню ідею. Врешті-решт, де ж нам знімати дитячі фантазії, ну не в Північній Кореї ж?
Читайте також: Закономірний кінець кубинського комунізму
Ми в жодному разі не хотіли фільмувати класичне пляжне відео з дівчатами, хоча й не змогли відмовитися від зйомок у старовинному американському кабріолеті. ТНМК цікавив не туристичний постер, а справжня Куба, останній острів романтиків, які вірили, що можна ощасливити всіх і відразу. Хтось їде туди, щоб забутися, хтось – щоб пригадатися, ми ж їхали по натуру, що поступово зникає, адже країна змінюється, а нам хотілося зафіксувати утопію дитинства: Фідель, Че, Гемінґвей, сигари й революція, сонце і радість. ТНМК дуже пощастило з екскурсоводом – Цезар Гомер Чакон колись навчався у Львові, потім був військовим журналістом, перекладачем і письменником, знає про Кубу все й охоче включається в роботу. Він був із нами зі світанку до ночі, шукав акторів і локації, перериваючись лише для того, щоб піти на партійні збори. Так, реформи Рауля Кастро ґрунтуються на новій доктрині правлячої партії, у них перед очима приклад змін у Піднебесній. Усе це нагадує перебудову Ґорбачова, так само як і сьогоднішня Куба трохи вдає ейфорію першої хвилі кримського кооперативного руху, коли здавалося, що можна відпустити ринок, усе запрацює само по собі й цього вистачить на всіх.
Куба – сонячний спосіб зрозуміти, що не треба багато причин для щастя. Кубинцям живеться так само важко, як і українцям кінця 1980-х – початку 1990-х, але вони купують хліб за талонами й радіють життю. У них до всього ставляться легко, навіть класичні туристичні магнітики відпадають від холодильника – так мало на них магніту.
Куба – це зайвий спосіб пересвідчитися, що Україна все ж таки впізнається на карті світу, – не раз зустрічні люди, дізнавшись про наше походження, одразу починали співати українських пісень. І як же ж було приємно чути «Ти ж мене підманула» та «Червону руту» за десять тисяч кілометрів від дому. Звісно, то були ті, хто свого часу навчався в нашій країні. Як з’ясувалося згодом, багато знайомих українців у дитинстві після Чорнобиля відпочивали й лікувалися на Кубі, але зараз інша ситуація, і в центрі на пляжі Тарара скупчилися молоді китайці – тут у них база, де вони вчать іспанську, а потім роз’їжджаються по країнах Латинської Америки.
Куба – це хороший спосіб перевірити вашу залежність від інтернету. Донедавна глобальна мережа була тут під забороною, тепер ніби трохи можна, але швидкість місцевого діалапу повертає нас у 1990-ті. Кажуть, що тягнуть новий кабель із Венесуели й незабаром з інтернетом буде простіше. Кубинці взагалі покладають на Венесуелу багато надій. Хоч як дивно, для них це зараз приклад заможної, успішної країни й найбільшого друга, який щороку надає $10 млрд допомоги. Саме тому вони сумують за Чавесом, сподіваючись, що новий водій нафтобуса не змінить дружнього курсу.
І ще Куба – це вельми неочікуваний спосіб пересвідчитися в силі української театральної школи. Я не жартую – у пошуках акторів ми потрапляємо на «Попелюшку» дитячого театру La Colmenita («Маленький Вулик»). Дітлаки наживо співають пісні The Beatles, а ми шаленіємо, бо це прекрасно, як океан. З’ясовується, що режисер Карлос Кремата теж навчався у Львові, й навіть такий жахливий театрал, як я, радить вам принагідно побачити його вистави, адже це справжнє диво.