Острів Пасхи

Восени виповнюється 300 років із днів батуринської трагедії. 1708-го російське військо з князем Мєншиковим на чолі зруйнувало мазепинську столицю Батурин, вчинивши різанину, під час якої загинуло тільки мирного населення близько 20 тис. осіб. Формальний привід для таких жахіть – запрошення Мазепою шведського короля Карла ХІІ із вояками на зимівлю до Батурина. Реальний – майже такий самий, як сьогоднішні істерики наших північних сусідів з приводу НАТО та Євросоюзу: Україна мала бути чим завгодно – частиною «цілого», житницею та здравницею, лише не рівною серед країн Європи.

 

 Відлуння тодішньої російсько-шведської війни чується й досі. Звісно, про цей момент історії ніколи не забували, але зацементувати його як один із ключових у справі об’єднання нації, української спільноти стало можливим лише після набуття державою незалежності.

 

 

 

Звісно, Батурин бачив не лише вій- ськові лихоліття. Наприкінці 1990-х сюди ледве не винесли органи зако- нодавчої влади й державного управ- ління. «Корки» в столиці лише натя- калися, але фахівці вже тоді попере- джали, що коли з центру Києва не прибрати Верховну Раду, Секрета- ріат Президента, Кабмін і всі мініс- терства, рано чи пізно місцевим жи- телям стане непереливки. А в Бату- рині й символічно буде, й проблем із транспортом жодних, хіба дороги та відповідну інфраструктуру створити. Поговорили, посміялися та й за- були. А ось із історико-культурним комплексом «Гетьманська столиця» вийшло не так кумедно. Він повільно і з перервами будується протягом 15-ти років, поступово перетворюю- чись на ментальний «довгобуд», не- мов би зводиться не для себе, а для чужого дядька. Лише кругла дата змусила піднятися й заворушитися: до жовтня мають комплекс довести до ладу, бучно відкрити, відбути уро- чистості й нарешті, на що ми всі спо- діваємося, чесно й без вагань ска- зати, що ми думаємо про цю давню сумну подію.

 

Та реставрацією палаців і вста- новленням величного монумента загиблим справа не обмежується. Цьогоріч у Батурині зблиснули на- віть лелітки сучасного художнього мислення.

 

 

Аби зробити тутешній комплекс не лише патріотичним, а й красивим, із 20 травня до 1 липня в смт Седнів (це теж Чернігівщина, кілометрів 100 від гетьманської столиці) прохо- дить міжнародний скульптурний симпозіум «Батурин-2008». Умов для проведення масштабних мис- тецьких акцій у самому містечку не- має, тому метри творять у Седневі, на базі Будинку творчості Спілки художників України, який існує в цих розкішних ландшафтах на бе- резі річки Снов з 1964 року. Свого часу всі витвори мають перевезти до Батурина, де й буде закладено парк сучасної скульптури.

 

Творчі пленери давно не дивина, а умова нормального існування ху- дожнього середовища, яка криста- лізувалася по тому, як у спробі змі- нити напрям творчого мислення митці вийшли з майстерень «на по- вітря», тобто на пленер. Будь-який пленер нині – не просто збіго- висько майстрів у певній географіч- ній точці з обов’язковим підживлен- ням фантазії й творчої потенції трунками високого градуса. Симпо- зіумом він називається насамперед тому, що має вирішувати художні завдання та виявляти мистецькі критерії на заздалегідь визначену тему. В цьому випадку всі роботи, звичайно ж, присвячено осмис- ленню історії, формуванню нації й пошуку сучасних форм візуалізації таких складних матерій.

 

 

Ось у цьому пункті – тематичній конкретизації – завжди заковика. Коли йдеться про історію, нашим скульпторам,особливо тим, хто ще пам’ятають художні ради, найчастіше ввижаються скорботні матері та похнюплені козаченьки з сумними кониками над «братськими» могилками. До того ж монументальна скульптура лишається найбільш консервативним видом мистецтва, й запропонувати інновації в її межах надзвичайно складно. Оглядаючи результати симпозіуму, знайомим до болю óбразам, що більш пасували б багатим надгробкам, ніж модерній скульптурі, вже й не дивуєшся. Єдине, що рятує цей, сподіваюся, зникаючий жанр, так це віртуозне виконання. Українські майстри старшого покоління, попри власну консервативність, технікою володіють бездоганно.

 

Та загалом седнівським митцям вдалося взяти напрямок саме на сучасне розуміння скульптурного комплексу. Молодші колеги, особливо ті, які поїздили світом і попрацювали в принципово інших ландшафтах, виявилися розкутішими. Тривимірну скульптуру, яка за визначенням є «фігурою», вони здатні елегантно вивести з тенет реалізму на шлях чистої асоціативності. Частина молоді пішла шляхом стилізації – від козацьких хрестів і орнаментальних рельєфів до сповнених напругою композицій: закутих трагічних постатей, вібруючих фактур поверхонь каменю, ламаних форм, які кожного разу, залежно від освітлення, набувають іншого емоційного забарвлення.

 

Складалися й багатофігурні композиції, котрі якнайліпше відповідають концепції парку скульптур – наприклад, кілька постатей, що ведуть майже чутний діалог, утворюючи замкнене енергетичне поле. Чи масштабний проект із хрестом як смисловим центром, жартома названий авторами «годинник». Грубі фігури, які поступово видозмінюються в своїх рисах – від давньої скіфської баби через ніби лубочного козака Мамая до, можливо, нашого сучасника. Кожен побачить у цьому своє.

 

 

Працюючи пліч-о-пліч на невеликому майданчику, художники мимоволі втягуються в те, що називається колективною творчістю. А колективне підсвідоме ще ніхто не скасовував. Так чи інакше, на очах із цілком різних робіт виростає цілісність, а монологи обертаються на діалог зі своїм братом-митцем і глядачем. Враження єдності задуму підсилюється ще й спільними матеріалами – сліпучо-білим на яскравому сонці інкерманським вапняком та ямпільським пісковиком.

 

Ложкою дьогтю в солодкій бочці стирчить невизначеність із терміном облаштування нашого Острова Пасхи посткозацької доби. Батуринські урочистості на носі, а парк сучасної скульптури завис у повітрі. Й досі невідомо, коли будуть усю цю красу перевозити на визначене для неї місце і де в Батурині постане той парк. Здається, немає ще навіть архітектурного плану. Подейкують, що скульптури можуть залишитися на зимівлю в Седневі. А потім ми дивуємося, чому, куди не кинь, – у нас суцільні трагедії. І де той грім, після якого всі починають чухатися, мов навіжені?