У час, коли сучасна політична верхівка вкотре намагається відкараскатитися від чергових корупційних огріхів, знецінюючи прагнення українців, доводиться розуміти, що конструктиву така влада не несе. А що ж? Фактор, якого маємо остерігатися не менше, ніж чуми чи московитів, — наслідок згубної боротьби за владу, який у літературі та політичній думці охрестили «руїною». Про цю політичну хворобу писало багато науковців та мислителів, але чи не найвлучніше її схарактеризував Олег Ольжич, якого ми часто і несправедливо зараховуємо лише до літераторів. Так само часто Руїну привʼязуємо лише до XVII–XVIII століть. Говоримо про неї лише як про назву періоду, тоді як це явище переслідує українців крізь віки.
Олег Ольжич: не лише поезією і наукою
Син відомого поета Олександра Кандиби (Олеся) спочатку обрав шлях науковця — займався дослідженням археологічних памʼяток і плідно співпрацював із науковими школами Чехії, Німеччини та Австрії. Був учасником багатьох археологічних експедицій по Європі та навіть спробував відкрити Український науковий інститут в Америці. Водночас він продовжив родинну поетичну традицію, хоч писав значно різкіше та радикальніше за батька.
Спілкування з Євгеном Коновальцем привело Олега Кандибу (Ольжича) до ОУН, і з того часу він став активним борцем за свободу українців. Напередодні Другої світової очолив важливий напрям діяльності націоналістів — культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН), а за відсутності Андрія Мельника виконував обовʼязки Голови ПУН. За роки війни займався просвітницькою і політичною працею в час боротьби за Карпатську Україну у Львові та в окупованому нацистами Києві. У столиці Олег Ольжич стає головним організатором Української національної ради — органу, що мав відновити культурне, наукове і мистецьке життя міста. Саме від цього органу надійшла ініціатива відновити діяльність Спілки письменників, яку очолила Олена Теліга. Удвох із поеткою вони стали сумнозвісним символами нацистських репресій проти українців: Олену Телігу вбили у Бабиному Яру, а Голову ПУН було закатовано у концтаборі.
У своїй активній роботі Олег Ольжич неодноразово стикався із розбратом серед українців. Найдошкульнішим у його час був поділ націоналістичних сил на «мельниківців» і «бандерівців». Ольжич спостерігав не лише словесні чвари, а й підступи та замахи українців одне на одного. Вочевидь він добре усвідомлював, який потенціал було втрачено через безпідставні міжусобиці. І, найголовніше, — дуже добре збагнув, хто виграв від боротьби українців проти українців — ворог.
Історія України: змагання державників із руїнниками
Олег Ольжич написав працю «Дух руїни. По сторінках історії» у 1940 році, де проаналізував фактор руїнницьких дій українців у різні періоди. Він зазначає, що «вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному пожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною». Князі Русі, прагнучи влади у Києві, зверталися до допомоги чужинців, що, всупереч тимчасовій вигоді, призводило тільки до спустошення і ще більшого розбрату. У Галицько-Волинському князівстві сила бояр, яка часто змушувала князя включатися в міжусобну збройну боротьбу, також не сприяла консолідації. Натомість вона вела до того, що внутрішній мир був тільки тимчасовим явищем, поки одна зі сторін не набереться сил для нової війни або ж не закличе зовнішнє військо собі на допомогу. Тож, коли зʼявляється татарська навала — її просто нікому зупинити.
«Зруйнована бунтами і усобицями, розбита на поодинокі князівства, Україна вже не може поставити їй міцного опору. Азія відтепер заливає українські степи і пустошить щораз більше українську територію. Українська сила вже не може підвестись. Народи, що виросли за плечима України — Литва і Польща, — підводять голову і накладають руку на українські землі», — писав Олег Ольжич.
Козацьку добу він також характеризує низкою внутрішніх протистоянь: гетьмана зі старшиною, черні й запорожців — із центральною владою. Вже після Хмельницького саме Виговський став обʼєктом руїнницьких дій козацької спільності. «Подивляла старшина політичний сприт нововибраного гетьмана, але полковникам не подобався надто розумний володар з їх власного середовища, що знав їх кожного зблизька… Волелюбна радикальна чернь кричала за рівноправність, бо освічена меншість, що хотіла забезпечити краю права і вольності вимагала порядку і дисципліни».
За всіма цими незадоволеннями почалися доноси до Москви з проханням встановити її владу і порядок. Так, зайняті внутрішніми усобицями, козаки своїми ж руками запросили нове чужинецьке ярмо, що не забарилося поділити Україну та позбавити її прав. Кожен наступний гетьман-державник, що висловлював соборні та конструктивні погляди, мав по кілька опонентів, що робили ставку на Москву і часто закінчували свій життєвий шлях наглою смертю за сприяння своїх — або у Сибіру, як Демʼян Многогрішний.
У часи Визвольних змагань 1917–1921 років Олег Ольжич бачить руїнницькими не лише типові боротьбу за владу та егоїзм окремих діячів, а й «доктринерство» — зацикленість на дореволюційних ідеях. «Запаморочені доктринери не розуміють ваги армії, збудованої на послухові й дисципліні. Їм важливіші ідеологічні суперечки; по партійних локалях та на засіданнях Центральної Ради радяться про дрібниці внутрішньої політики… А ворожа пропаганда тим часом не спить і більшовицька армія просувається».
Назагал невміння і небажання стримати армію у межах держави і фактичну зневагу з боку Української Центральної Ради до неї Олег Ольжич вважає однією з головних проблем поразки Революції. Колишні офіцери використали свої знання та навички проти держави і ставали місцевими отаманами. Деякі просто не визнавали влади Києва над собою, але були й інші, що боролися з центром. Ба навіть ті, хто, як Омелян Волох, який захопив скарбницю УНР, завдавали конструктивній частині народу смертельних ударів. Звісно, їх так чи інакше наздоганяла справедливість: хтось гинув у боротьбі з подібними, когось згодом репресували совєти, як того-таки Волоха, який став «червоним козаком». Але це не виправляло шкоди, якої вони завдали Україні.
Хоч Олег Ольжич і вбачав руїнницькі дії навіть у рішеннях сучасних йому діячів та в ОУН зокрема, він був упевнений, що українці подолають цю хворобу. «У цій вічні боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б не походив й як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».
Чи знав Янукович, до якої традиції належить?
Коли президент незалежної України тікає «під крило» до сусіднього монарха — він продовжує традицію багатьох своїх попередників. Щоправда, він мав би знати, що на нього там, як і на гетьманів доби Руїни чи на інших ренегатів і зрадників, нічого доброго не чекає.
У момент, коли «лихо наших 10-х» — Віктор Янукович — пакував вантажівки нажитого добра і рухався у Ростов, видавалося, що це якийсь сюжет із нашого XVII століття. Як демократично обраний президент незалежної держави може тікати у підданство до сусіднього диктатора? Невже вся його свідомість — це тільки васальна залежність від Москви, і він ніколи не вважав себе рівним президентові РФ?
Янукович виконав усі етапи руїнницьких дій: розʼєднував суспільство, зневажив фундаментальну і переважну візію національного розвитку на користь власних інтересів, запросив собі на підтримку окупанта, а коли не зміг подолати супротиву — втік до свого володаря, аби чекати слушної миті для повернення. Звісно, такі дії та їх наслідки були очевидні ще до приходу Януковича до влади, але він мав шанс усвідомити власну роль та мислити себе державником. Українське ж суспільство мало б добре засвоїти цей урок і ставити безліч запитань новим кандидатам у керманичі, що за своєю суттю мали б зводитися до простого: руїнник чи конструктивна сила (державник)?
Руїна — чи можна запобігти?
Політики, що ведуть до «руїни», — наше найстрашніше лихо. Історія розкриває нам основні риси руїнників: безкомпромісність, сліпа віра у власні ідеали або ж, навпаки, безпринципність, нездоровий егоїзм, навіть нарцисизм. Важко узагальнити вміння запрошувати ворожі зовнішні сили на користь задоволення свого пориву до влади, адже від половців і поляків та до московитів приводи їх «запросити» були різні. Як і ініціатори таких колаборацій видавалися цілком патріотичними, аж доки їх не засуджувала історія.
Сьогодні, спостерігаючи за нашою політичною верхівкою, маємо додавати до руїнницьких аспектів ще різнорідну корупцію. Мова не про хабарі, а про систему взаємопослуг, які породжують кругову поруку. Вона настільки міцна, що представники влади готові йти на самогубні дії врозріз із законом та бажанням народу, аби тільки втримати владу чи убезпечити «свого». Часто ця близькість породжена, зокрема, і взаємним компроматом. Тому не дивуйтеся, коли закони чи дії керманичів виглядають дуже вже самострільними, адже насправді вони вже себе рятують, лише від невидимих для нас загроз.
Кожному свідомому українцеві варто усвідомлювати, що будь-хто з кандидатів на найвищі посади є потенційним руїнником. Хтось за своїми моральними якостями, а хтось — залежно від оточення та обставин.
Як нам побачити потенційного руїнника на виборах? Напевно, він матиме всі перераховані вище риси. Колись розуміння про політика формували його біографія та репутація, але останні тенденції принесли чимало осіб без біографій (нові обличчя), тож варто приглядатися до їхнього оточення і «ведучих». Ті точно мають біографію, і вона часто включає чимало неконструктивних дій щодо України.
Історія також визначає конструктивним керманича, готового добровільно та вчасно відійти від влади. І тут питання навіть не в честолюбності чи вмінні убезпечити себе від компромату, а й у тому, чи буде особі чим зайнятися після політичної діяльності. Митець, науковець, підприємець (не олігарх) матиме в чому реалізуватися надалі. А ось від «професійного політика» у разі невдачі, можемо отримати значно більше неприємностей. Крім того, на етапі перших кроків керманича одразу помітний фактор його конструктивності чи руїнності. У першому випадку з перших днів розбудовуватиметься стала інституція, готова до передачі наступнику, а в другому все завʼязується навколо культу власної особи за принципом «після мене хоч потоп». Або руїна.