Останній сталінський удар

На фото: Поки Ксаверій Рудницький (ліворуч) воював за червоних, його маму судили за «зраду»

 

 Друга світова війна, окрім величезних жертв на вівтар перемоги, принесла для сталінського СРСР небезпеку роз’їдання зсередини через обсяг отриманої за межами країни інформації. Інформації різної – об’єктивної і не дуже. Однак головне – непідконтрольної радянському агітпропу, котрий уже третє десятиріччя дбав про «єдино правильне» трактування всього і вся.

 

Вивезена з донбаського містечка Чистяково на примусові роботи до Німеччини Валентина Корчагіна повернутися на батьківщину дуже хотіла. Фабрика, де працювала Валентина, розташовувалася на території, котра згодом стала називатися Західною Німеччиною. Познайомила­­ся з американським офіцером, який переконував її залишитись. У радянській зоні окупації вийшла заміж за молодого лейтенанта Григорія Качана й поїхала після війни за місцем його роботи на Львівщину, у село Дитятичі. Там і була заарештована. Слідчий Трусов бив її, вагітну, головою об піч, лінійкою по пальцях, які згодом підписували зізнання в зраді. Причиною арешту стало те, що вона та кілька дівчат із табору, де вони жили, працюючи на фаянсовій фабриці, погодилися прийняти німецьке громадянство – як їм пояснювали, по війні так легше їздитиметься додому, до батьків. Лишень треба було дочекатися кінця цієї війни, а тоді вже й вимріяне повернення.

 

Валентині Качан-Корчагіній довелося відрікатися й від «шпигунства» на користь США: «Происходя из рабоче-шахтерской семьи, воспитанная Советской Страной, я прекрасно понимаю, что только Страна Социализма может быть моей страной и никакие другие страны меня не прельщают. Никогда и ни при каких обстоятельствах не собиралась изменить Родине», – написано її рукою у 1952-му, під час відбування 25-річного терміну в Мордві. Лише після смерті Сталіна її звільнили.

 

Прийняла німецьке громадянство й Маргарита Рудницька з Чорнобиля, котра виїхала бо Берліна побачитися з братом Миколою. Марго походила з німецької родини Шмідт, троє її братів виїхали на історичну батьківщину ще під час революції. Поїхати поїхала, а повернутися їй не дозволили. Більше того, мусила викликати також чоловіка, безногого інваліда. За свідченням знайомих, із братами Маргарита спілкувалася російською – це при тому, що один із них був офіцером вермахту. Її син Ксаверій воював по інший бік – у Червоній Армії. Після війни Марго, не підозрюючи нічого злого, влаштувалася на роботу на кухню однієї з червоноармійських частин у Східній Німеччині, а згодом «конторщицею» (машиністкою) – в представництво Мінавтопрому, де її й заарештували за зміну громадянства. Хоча шанс на порятунок у неї був. Зі слідства випливало, що деякий час жінка перебувала в американській зоні окупації. Американці переважно не видавали більшовикам їх колишніх підданих.

 

«Перебували на окупованій території»

Тепер уже відомо про існування плану виселення всіх українців, які жили під фашистською окупацією, до Сибіру. Причому таке виселення було б найлегшим покаранням – ще три категорії громадян мали зазнати інших видів репресій, аж до розстрілу. Тож по поверненню Червоної Армії вишукування «ворогів народу» в певний час нагадало чорні 1937–1938 роки. Лише на Донеччині, за даними В. Нікольського та І. Головатюка, засуджено як «німецьких спільників» 1791 особу, 339 поліцаїв, 81 жандарма, 711 «агентів» німецької розвідки, 90 – військової розвідки, 20 – італійської розвідки. Роману Мазанову не допомогли ані військові нагороди, ані роки в Червоній Армії. Під час війни загубив дружину, яка опинилась у Дніпропетровську, а він – у Херсоні. В пошуках звертався по допомогу до білоемігранта О. Дукова. В результаті – звинувачення в шпигунстві для розвідки «Абвершталле Півдня України», термін – вісім років.

 

За антирадянську агітацію й пропаганду за часів війни в Донецькій області засуджено 4500 осіб. На Черкащині під таке звинувачення потрапив Іван Чепура, батько кількох офіцерів Червоної Армії. Після вивезення до Бугульми в Башкирії помер в ув’язненні. Його землячка Настя Соса зазнала лиха через чоловіка, котрого в 1941 році розстріляли за «намір зради». Її з кількома малолітніми дітьми виселили після війни в Талди-Курганську область Казахстану на підставі розпорядження Ставки від 16 серпня 1941 року: «…Тих, хто зриває під час бою знаки розрізнення й здається в полон, вважати злісними дезертирами, їхні сім’ї арештовувати як сім’ї порушників присяги і зрадників Батьківщини, розстрілювати на місці таких дезертирів»; «нехай знають, що їхні сім’ї будуть вимушені випити найгіркішу чашу».

 

«Ошибка, которую допустила Лена, ею будет исправлена», – сказав матері Олени Іванової (походженням із відомої родини Корибут-Данилевичів) службіст Ульянов, котрий сам же її на цю «помилку» й штовхнув. Річ у тім, що рідне Олені місто Красноармійськ на Донбасі тимчасово звільнили, а згодом знову вимушено віддали німцям. Після невдалого штурму було чимало поранених полонених червоноармійців, яких зносили до госпіталю. Підпільник Ульянов попросив Олену влаштуватися на біржу праці, щоб видавати фальшиві документи пораненим і випроваджувати таким чином із госпіталю. Вона погодилась. Та після вій­­ни за пособництво отримала 15 років каторжних робіт у «Воркутлагу» та 5 років позбавлення прав. Вийшла на волю в 1953-му, але до рідного міста вже не повернулася. Подібну долю міг пройти й Станіслав Кур’ята з Житомирщини. Він за намовою партизанів працював у поліції. Пізніше від більшовицької розправи врятувало те, що під час кожної передачі інформації брав від підпільників розписки, які після визволення поклав на стіл у МҐБ.

 

 

Народжений на Кубані Август Вір­лич потрапив на етап у радянському фільтраційному таборі в Раві-Русь­кій. Як сам визнає, поплатився за власне ім’я – Август Ернестович. Хоч відсидів із матір’ю у німців за те, що родина переховувала євреїв, свого угорського походження по батькові гебешникам довести не зміг – поїхав до «білих ведмедів» просто з концтабору як «фольксдойч». Жительку Нової Маячки на Херсонщині В. Масаковську вивезли до Німеччини, де вона працювала на текстильній фабриці, зокрема перекладачем. Повернулася додому в жовтні 1945-го, а в грудні її заарештували. Отримала 10 років таборів. Її земляк О. Кравченко опинився в Німеччині вже в 17-річному віці. Після повернення його звинуватили як агента гестапо. На першому ж допиті побили до втрати свідомості, а «зізнання» підписав після кількох відвідин «боксу» – приміщення 1х1,5 м, де можна було перебувати, лише стоячи на колінах. Реабілітацію Кравченко й Масаковська отримали вже за «перебудови».

 

Окремий аспект післявоєнної «репатріації» – видача західними союзниками (головним чином британцями) Сталіну тих, хто не хотів повертатися й здогадувався, що чекає їх на батьківщині. Передусім це стосується представників козацьких дивізій із Кубані й Кавказу, що були сформовані німцями. Козаки втікали за вермахтом зі своїми сім’ями й жили цілими таборами, переважно в Австрії. 1 червня 1945 року було «розформовано» табір неподалік Лінца. З цього приводу польський публіцист на еміграції Юзеф Мацкевич у статті «Злочин над рікою Дравою» написав: «Як би ми не відмежовувалися від т. зв. «східної психіки», ми легко зрозуміємо, що могло добити дві тисячі офіцерів: донців, кубанців, терців, грузинів, осетинів, карачаївців тощо – це, поза сумнівом, «стиль» виконання (репатріації – Тиждень)». Про що йдеться? «Аби я хотів зіронізувати, – читаємо далі у Мацкевича, – то відповів би так: видача «азіатів» до рук європейського марксизму». Лише по дорозі до Відня розстріляли 120 офіцерів, у Відні – ще 1030. До СРСР вивезли 983 козаків.