Останній шанс Януковича

Про Віктора Януковича написано і розказано чимало. Важке дитинство, босяцька юність, два терміни ув’язнення, несподівана карколомна кар’єра у владі. Дотепер залишається загадкою, як Віктору Федоровичу із його кримінальним минулим вдалося зійти на політичний олімп. Розповіді про вирішальну роль космонавта Георгія Берегового, який начебто змусив радянську систему по-іншому поглянути на двічі засудженого Януковича, видаються непереконливими. У СРСР людину, яка відбувала покарання, не брали навіть до армії – боялися давати їй до рук зброю. А у владні ешелони й поготів. І жоден космонавт допомогти у цьому не міг.

 

Хай там як, а Віктор Янукович все ж зумів реабілітуватися перед радянською системою, а за новітньої України розпочати кар’єрне сходження. Реперною точкою для нього стало крісло глави уряду, яке за активної підтримки донецької фі­нан­сово-промислової групи він отримав від Леоніда Кучми у листопаді 2002 року. Вже за два роки – 24 листопада 2004-го – ЦВК оголосив Віктора Федоровича обраним главою держави. Щоправда, у цій ролі він побув недовго: результати другого туру президентських виборів було оскаржено в суді.

Потім були Помаранчева революція, третій тур виборів, обрання президентом Віктора Ющенка і майже піврічне мовчання Віктора Януковича. До активної політичної діяльності він повернувся наприкінці 2005 року. 2006-го Партія регіонів перемогла на парламентських виборах. Далі були: розпад помаранчевої коаліції, друге прем’єрство Віктора Федоровича, підписання із Віктором Ющенком Універсалу єдності. Друге пришестя Януковича у прем’єрське крісло чимось особливим не запам’яталося: практично ті самі обличчя в уряді, що й у 2002 році, та сама риторика, ті самі методи керування.

 

Після дострокових парламентських виборів 2007 року та обрання прем’єр-міністром Юлії Тимошенко Янукович знову зник із телеефірів і шпальт газет. Якби не перманентні сварки Юлії Тимошенко з Віктором Ющенком та загострення фінансової кризи, про нього, можливо, швидко забули б.

 

Ініціатива зі створення у державі єдиного антикризового центру, з якою Віктор Федорович виступив у серпні цього року, просто запізнилася в часі. Точніше, нагадує звичайний передвиборчий піар.

 

 

Останнім часом Янукович рідко бере участь у політичних дебатах, уникаючи публічності. Кажуть, більшу частину свого вільного часу Віктор Федорович насолоджується життям, займаючись тенісом і гольфом. Проте він і далі має стабільно високу популярність поміж майже третини співгромадян, причому як на Сході, так і на Заході України. Частково цей феномен можна пояснити невиправданими надіями, які покладали на Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко, а також сподіванням на «залізну руку». Але лише частково.

Віктор Янукович опинився в потрібний час (у листопаді 2002-го) в потрібному місці – у прем’єрському кріслі. Значною мірою голова Донецької обл­держ­адміністрації завдячує цим Леонідові Кучмі, який, по-перше, не забув, що в другому турі президентських виборів 1999-го Донеччина віддала перевагу йому (52,9% голосів), а не Петру Симоненку (41,23%). По-друге, Кучмі, з огляду на дану ним на початку його другої каденції обіцянку стати «новим» президентом, вочевидь, на прем’єрській посаді був потрібний не політик, а господарник, до того ж бажано дистанційований від Печерських пагорбів.

 

Утім, говорити, що на Януковича просто «впала доля» (саме так колись схарактеризував своє обрання на посаду спікера Верховної Ради комуніст Олександр Ткаченко), було б спрощенням. Вікторові Федоровичу не можна відмовити в певній харизмі, здатності підкоряти людей своєму впливу, яку він уповні проявив згодом, очоливши Партію регіонів.

Це сталося на V з’їзді ПР у квітні 2003-го, через три роки після того, як п’ять політичних сил об’єдналися в одну, що згодом скоротила свою першу назву «Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України» до місткої «Партія регіонів». ПР завжди прагнула бути партією якщо не влади, то максимально наближеною до влади. У 2001 році її очолював Микола Азаров – на той час голова Державної податкової адміністрації України. Азаров передав естафету Володимирові Семиноженку, на той час віце-прем’єр-міністру. Нічого дивного, що наступним лідером ПР став тодішній прем’єр-міністр Янукович, тим більше, як і співзасновники партії Володимир Рибак та Валентин Ландик, – свій, донецький!

 

Напевне, методи управління, які Віктор Янукович застосовував, керуючи наприкінці 1970-х автопідприємством у Єнакієвому, стали йому в нагоді і в політиці. Він зумів стати обличчям Партії регіонів, її уособленням, спромігся переконати спонсорів ПР (насамперед Ріната Ахметова) у своїй незамінності. Джерела в ПР розповідають, що нинішній лідер навіть привласнив лаври «батька-засновника» партії, причому розповідає про своє подвижництво так переконливо, що, схоже, змусив повірити у це навіть справжніх засновників ПР.

 

Можливо, саме завдяки вмінню Януковича переконувати у своїй безальтернативності на президентських виборах 2004 року Кучма призначив своїм наступником саме його, а не, приміром, Сергія Тігіпка (тоді розглядався і такий варіант). Хтозна, чим закінчилися б вибори-2004 і чи відбувся б узагалі Майдан, якби тодішня влада зробила ставку на молодого фінансиста, а не на людину з темним минулим…

 

Утім, стабільно високий рейтинг – це заслуга не тільки Януковича та політтехнологів. Його, як і Партію регіонів, на Донбасі, в їхньому основному електоральному полі, вже тривалий час асоціюють із Рінатом Ахметовим. Де-факто він є не тільки головним спонсором партії, а й її лідером. На Сході України олігарха звели до рангу святого, для багатьох донеччан він є еталоном успішності – така собі американська мрія по-донецьки. Тому допоки Ахметов залишатиметься в Україні олігархом №1, а для донеччан – «своїм у дошку», 25–30% голосів Партії регіонів і її лідерові (хай там ким він був) гарантовані.

 

Але саме через «чинник Ахметова» Партія регіонів не є партією одного лідера, на відміну від того самого БЮТ, який без Тимошенко неможливий апріорі. ПР знищують внутрішні протиріччя та конфлікти між представниками різних груп впливу. «Група Фірташа» (Сергій Льовочкін, Юрій Бойко) воює з Борисом Колесниковим та Сергієм і Андрієм Клюєвими. Представники донецького крила ПР – з луганськими регіоналами. Борис Колесников дозволяє собі неделікатні публічні висловлювання на адресу Дмитра Табачника, а Нестор Шуфрич б’є в обличчя Сергія Льовочкіна, особливо наближеного до Януковича. Сьогодні, коли всі групи націлені на спільний результат, суперечності між ними не є прямою загрозою. Виборчі перегони змушують сторони, що ворогують, стримувати емоції. Проте можлива перемога на виборах-2010 навряд чи тонізує ситуацію всередині ПР, адже конфлікти вже давно вийшли за межі внутрішньопартійної дискусії. Завершення президентських виборів, вочевидь, поставить крапку в цьому протистоянні: донецьке крило не звикло поступатися і зрештою покаже іншим партійним «течіям», хто в домі господар. Відтак уже найближчим часом можлива поява наступника Януковича: програш Віктора Федоровича на президентських виборах пришвидшить пошук спадкоємця.

 

 

Головна конкурентна перевага Віктора Януковича на нинішніх перегонах – велика ­команда досвідчених фахівців, яка в разі його перемоги здатна дуже швидко взяти під контроль всю владну вертикаль.

 

Микола Азаров, Андрій Клюєв, Василь Джарти, Нестор Шуфрич, Віктор Слаута, Дмитро Табачник, Анатолій Толстоухов, Святослав Піскун, Юрій Бойко, Анатолій Кінах, Олександр Лавринович, Олександр Кузьмук, Сергій Головатий, Володимир Рибак. Це аж ніяк не весь список тих, хто має великий досвід роботи у виконавчій владі. Більшість із них працювали з Віктором Федоровичем спершу на Донеччині, а потім у двох його урядах. Звісно, щодо кваліфікації чи моральних якостей згаданих членів команди Януковича можна сперечатися. Втім, очевидно, що ні Юлія Тимошенко, ні Арсеній Яценюк, ні Сергій Тігіпко не можуть похвалитися довгою кадровою лавою основних і запасних гравців.

 

 

Майбутнє Віктора Федоровича, хоч ким він стане після виборів – президентом, прем’єр-міністром чи лідером опозиції, буде тісно пов’язане з Юлією Тимошенко. Якщо Юлія Володимирівна програє вибори, Віктор Федорович зіткнеться з дуже дієвою і жорсткою опозиційною силою на чолі з Тимошенко. Навіть прем’єрське крісло (як показує досвід із президентом Ющенком) не зможе задовольнити її владних амбіцій. А це означає, що в разі перемоги на виборах-2010 Януковича наступні п’ять років Україна проживе у перманентних сварках тепер уже Віктора Федоровича та Юлії Володимирівни. Попередні спроби БЮТ і ПР знайти точки дотику і зіграти у монополію зазнали фіаско. Лідер Партії регіонів завжди підозрював, що Юлія Володимирівна хоче його «кинути». А Тимошенко переконувала всіх, що їхнім домовленостям заважали зовнішні сили: то президент Ющенко, то Віктор Балога, то засновник RosUkr­Energo Дмитро Фірташ зі своєю групою у фракції ПР. Тандем Янукович – Тимошенко можливий лише у випадку, якщо олігархи з обох таборів одного чудового дня дійдуть згоди, що в країні ділити вже нічого, відтак олігархічне змагання втрачає сенс. Але чи можна уявити Ахметова, який раптом вирішить «злити» всі матчі «Шахтаря» на користь «Дніпра» Коломойського, «Ворскли» Жеваго чи «Металіста» Ярославського? Або навпаки?

 

 

 

Якщо Віктор Янукович стане президентом, в країні, найімовірніше, мало що зміниться. Обидва пришестя Януковича на посаду глави уряду не запам’яталися рішучими реформаторськими діями, окрім хіба що скромних підвищень соціальних виплат напередодні виборів і стабільної економіки. Щоправда, до зростання ВВП і промислового виробництва в 2002–2004, 2006, 2007 роках уряд Януковича не має жодного стосунку. Вітчизняну економіку тоді рухали зовнішні ринки з їхнім високим попитом на українську сировину і метал, а також споживацький бум, який підігрівали «лояльні» кредитні програми банків.

 

Регіоналам не потрібні будь-які зміни, тим більше кардинальні, – головне, щоб ніщо не заважало їхньому бізнесу. Принаймні реформ не буде, доки економічним блоком опікуватиметься Микола Азаров. Він славиться своїм консерватизмом, який Валерій Хорошковський колись назвав «азаровщиною». За президента Януковича Микола Янович може бути одним із реальних претендентів на крісло прем’єр-міністра. За таких умов українську економіку очікує період жорсткого держрегулювання, посилення податкового тиску, преференцій для окремих підприємств etc. У своїй заяві про відставку з посади голови Держкомітету з питань підприємництва у 2004 році Інна Богословська дала ще кілька визначень «азаровщини»: «Розпорядження бюджетними грішми, як своїми власними. Варто лише пригадати «палаци» податкових адміністрацій й «хатинки» центрів соціальної допомоги, 30% податкових надходжень, які витрачалися за вказівкою Азарова «на розвиток податкової системи». Подвійні стандарти. З одного боку, жорсткі вимоги сплати податків, з іншого – порушення закону й неповернення мільярдів оборотних коштів підприємств у вигляді ПДВ. З одного боку, декларування власної святості, з іншого – повсякденні відкати при поверненні ПДВ».

 

Одним із головних гасел Партії регіонів загалом і її лідера зокрема починаючи з 2004 року було декларування наміру надати російській мові статус другої державної. «…Ми категорично проти використання державних інститутів для насильницької українізації і витіснення інших мов, насамперед російської, зі сфер офіційного спілкування, засобів масової інформації, науки, освіти і культури, – записано в партійній програмі. – …Виходячи з культурних реалій ми домагатимемося для російської мови статусу другої державної при законодавчому закріпленні права регіонів вводити на їхній території додаткову офіційну мову, що матиме рівні з державною мовою права. Ми – послідовні прихильники гасла «Дві мови – один народ!» ПР особливо наполягає на закріпленні за регіонами права визначати мовні пріоритети для державної (!) підтримки. Держава ж має, йдеться в програмі, фінансувати програми розвитку регіональних мов (читай – російської?) нарівні з розвитком державної. Нагадаємо, три роки тому Україною вже прокотилася хвиля мовного сепаратизму: місцеві ради Донецької, Запорі­зької, Харківської, Миколаївської, Луганської областей, а також Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька й Луганська прийняли рішення про надання на своїх територіях російській мові статусу регіональної, які потім суди визнавали протиправними. Вочевидь, заклики ПР можуть призвести до рецидиву.

 

З подачі російських, а згодом і американських політтехнологів регіонали вважають, що обіцянка підвищити статус російської допоможе їм здобути прихильність більшості жителів Сходу і Півдня України. Проте за підсумками дострокових парламентських виборів 2007 року ця теза, схоже, була спростована. В інтерв’ю Тижню екс-регіонал Тарас Чорновіл зізнався, що Донецька область, на яку було зорієнтовано питання «другої державної», дала на 130 тисяч голосів менше, ніж на попередніх виборах. «Ми недобрали на Сході України близько півмільйона голосів і цілковито втратили Захід і Центр. Цей дурний принцип фактично позбавив нас шансу самостійно створити більшість у ВР», – вважає Чорновіл.

 

Деякі регіонали не на диктофон зізнаються, що мовне питання у їхній риториці – чистої води популізм. Адже на ділі змінити прописаний у Конституції статус державної мови вкрай складно. Щоб внести зміни до Основного Закону, потрібні дві поспіль сесії Верховної Ради і 300 депутатських голосів (конституційна більшість). Навіть якщо це рішення буде ухвалено, ймовірним є успішне оскарження його в Конституційному Суді.

 

У сфері культурної політики Партія регіонів пропонує також «протидію нав’язуванню моноетнічної формули громадянського і державного розвитку, мовної та культурної уніфікації». Це може означати, що «шароварщина», до якої іноді скочувався у своїх зусиллях відродити в державі українськість Віктор Ющенко, поступиться місцем іншій крайності: ігноруванням усього українського, принаймні того, на чому не можна зробити бізнес або піар. Проекти Ющенка з відродження історичних та архітектурних пам’яток, напевне, буде щонайменше заморожено, можливо, з поясненням «до кращих часів». Мовляв, під час фінансової кризи є важливіші речі…

 

Фішкою президента Януковича може стати реалізація одного з пунктів програми ПР щодо посилення в державі ролі регіонів. Будь-які кроки назустріч місцевій еліті, яка впродовж останніх кількох років була змушена сідати на шпагат між президентом Ющенком та прем’єр-міністром Тимошенко, можуть посилити позиції Віктора Федоровича, оскільки обіцяної помаранчевими децентралізації влади так і не відбулося.

 

Зовнішня політика України у разі перемоги Януковича на президентських виборах 2010 року, попри побоювання проєвропейськи налаштованих політиків, навряд чи зазнає кардинальних змін. Фінансово-промислові групи, які зробили на нього ставку, давно вже зрозуміли: їм треба мати добрі відносини і з Росією, і з Європою, і зі США. Для них західний ринок збуту не менш важливий, ніж російський. Янукович, як і Леонід Кучма у 1994 році, вочевидь, намагатиметься використати в передвиборчій риториці й ідею російської мови як другої державної, і тему тісної інтеграції України з Росією, і антинатовські мотиви. Але більш ніж очевидно: ті самі Рінат Ахметов, Борис Колесников, Андрій та Сергій Клюєви, які підтримують Віктора Януковича, ділитися своїм впливом із росіянами на українську економіку не стануть. Вони давно вже окреслили «свою» територію.

 

Щоправда, останніми днями лідер ПР зробив кілька проросійських заяв, зокрема пообіцяв, що його політична сила відновлюватиме «нормальний гуманітарний простір і історичний зв’язок народів України та Росії». А також спрогнозував підписання нової угоди про перебування Чорноморського флоту Росії в Криму. Як відомо, чинне керівництво України наполягає на виведенні ЧФ Росії з Кримського півострова після 2017 року, коли закінчиться дія угоди про його базування там, а також на поверненні об’єктів, які ЧФ РФ взяли в оренду.

Віктор Янукович і Ко все ж сподіваються на підтримку Москви. Метою ж Кремля, на думку керівника соціологічної служби «Український барометр» Віктора Небоженка, є не провести «свого» президента України, а зробити зі вцілілої частини Партії регіонів монолітну проросійську політичну силу. Якщо ж Янукович все ж стане президентом, він, за прогнозом Небоженка, «зрадить Росію раніше, ніж вона може очікувати»