«Я буду балотуватися на пост президента, — заявила Юлія Тимошенко напередодні Покрови. — Ми будемо перемагати заради того, щоб поставити країну на ноги. Я більше нікому не довірю цю справу». Лідерка «Батьківщини» оголосила про реванш усім своїм колишнім політичним союзникам, а нині головним конкурентам на прийдешніх виборах. І дала сигнал своїм адептам: пророцтва екстрасенсів, ясновидців та інших відьмаків про те, що тільки жінка-президент зможе врятувати Україну (яка саме, зрозуміло без пояснень), можуть таки справдитися.
Чи є план
Що насправді спонукало Юлію Володимирівну вдатися до такої гучної заяви, важко зрозуміти. На експромт не дуже скидається, хоча й можна списати на прорив підсвідомого за Фройдом. Ще донедавна все вказувало на те, що про крісло президента вона вже майже перестала мріяти, адекватно оцінюючи свої реальні шанси. Це, звісно, зовсім не означало, що її політичні амбіції кудись пропали чи звузилися. Усе якраз навпаки. Зрозумівши, де саме ховається реальна влада, лідерка «Батьківщини», кажуть, почала всерйоз виношувати ідею про чергове здобуття прем’єрського крісла. Звісно, не такого, яким воно є нині. Нібито в неї був дуже чіткий план, як через зміну Конституції наділити голову уряду майже необмеженою владою, послабивши водночас роль президента. Останній стає таким собі весільним генералом, реальну владу отримує прем’єр-міністр, якого обирає більшість парламенту, і всі щасливі.
Звісно, щоб стати прем’єром, Юлії Володимирівні ще треба отримати контроль над Радою або хоча б зуміти з кимось домовитися. От, власне, із цим проблемним моментом могли бути справжні клопоти. Домовлятися з Тимошенко доволі ризиковано. Це аксіома. Як зізнаються ті, хто мав необережність брати в таких союзах участь, нічим добрим це ще ніколи не закінчилося, «бо Юля любить кидати». Може, це більше схоже на наклеп, ніж на правду. До того ж наклеп тих, хто сам колись кинув Юлію Володимирівну й тепер кусає собі лікті. У будь-якому разі над реалізацією цього грандіозного плану та розробкою згаданих змін до Конституції начебто працює ціла робоча група, і все дуже серйозно.
Читайте також: Що топ-політики обіцяють і як за це (не) голосують
Не факт, звісно, що сценарій запропонує саме «Батьківщина», адже можна організувати багатоходівку. Це зроблять, наприклад, інші зацікавлені особи. Але ідея витає в повітрі вже багато років. Її спробували втілити ще в славні часи правління помаранчевої команди, коли поза спиною президента Віктора Ющенка тодішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко вела переговори про створення коаліції з Віктором Януковичем. Йшлося про внесення змін до Конституції, які передбачали перегляд статусу президента та прем’єра. Як розповідав згодом Ющенко, згідно з домовленостями, президента планувалося обирати в парламенті, а його повноваження урізати (Янукович був не проти), натомість позиції прем’єра суттєво посилювалися, а час перебування на посаді не обмежувався. Звісно, прем’єром тоді планувала стати Юлія Володимирівна, тільки не склалося. Ющенку вдалося переграти Тимошенко й переконати Януковича, що вірити Юлії Володимирівні не варто, бо дуже болітиме. Янукович подумав і таки не повірив, план «ширки» зірвався, але, здається, нікуди не подівся. Нині не лише Тимошенко й далі виношує його й усе ще мріє втілити. Як твердять у «Народному фронті», Арсеній Яценюк із колегою Арсеном Аваковим теж не проти спробувати збалансувати систему таким чином, щоб не дозволити президентові сконцентрувати у своїх руках найбільше влади. І тут модель «слабкий президент і сильний прем’єр» якраз доречна. Врешті, Арсеній Петрович вже озвучував саме таку пропозицію, але Петрові Олексійовичу вона не сподобалася.
Чи були спроби поєднати зусилля двох політсил «Батьківщини» і «НФ» для втілення своїх мрій? Зустрічі відбувалися. Але ймовірність такого союзу, хоч і здається можливою, залишається доволі примарною. Уся проблема якраз у довірі. І Яценюк, і Аваков, пройшовши добру школу в «Батьківщині», навряд чи зможуть повірити обіцянкам Тимошенко, навіть якщо договір буде скріплений кров’ю. Врешті, Юлії Володимирівні все-таки легше буде домовитися з іншими силами, безідейними (принаймні дешевше), які потраплять до майбутнього парламенту. Із тим самим Ляшком чи Рабіновичем. Ну а поки до виборів не дійшло, чому б не погратися в кандидатство в президенти? Це не лише додаткове поле для розкрутки, а й збільшення капіталізації політсили й відповідно розширення її бізнес-можливостей. Бо хто сказав, що влада — це єдине, чого повинна прагнути така потужна партія?
Голий бізнес
Кілька місяців тому колишній член політради партії «Батьківщина» у 2005–2007 роках, бізнесмен Михайло Бродський в одному з інтерв’ю відкрито зізнався, що в його часи «прохідне місце в списку («Батьківщини». — Ред.) коштувало від $3 млн до $5 млн» і «зараз практика не надто змінилася». «Система побудована так, що, на жаль, це великий бізнес». Те, що розповів Бродський, насправді ні для кого не новина. Аналогічні історії супроводжують «Батьківщину» від початку її створення, і то на всіх рівнях — від районних рад до парламенту.
«Батьківщина» за свою історію стала своєрідною транзитною зоною для багатьох сумнівних, але заможних політиків. Варто лишень згадати кілька прізвищ. Богдан Губський — член СДПУ(о), соратник Медведчука та яскравий представник так званого київського клану, Євген Сігал, теж член СДПУ(о), багаторічний член її політради, друг сім’ї Кучми Василь Хмельницький. Відомі банкіри, брати Буряки Сергій та Олександр, «автогігант» Таріел Васадзе, олігархи Костянтин Жеваго й Олександр Фельдман. Не бракує в «бойовому літописі» соратників Тимошенко й просто одіозних прізвищ: Андрій Портнов, Валерій Писаренко, Олег Ляшко, Наталя Королевська, Ігор Рибаков, Антон Яценко, Віктор Лозінський, Михайло Бродський і, звісно, Надія Савченко.
Читайте також: Час діяти за 150 грн на добу
Зрозуміло, що без їхніх прямих свідчень довести наявність певних фінансових стосунків із партією неможливо, але, судячи з масштабів і наслідків діяльності, важко заперечити, що бізнес було поставлено на потік. Зі зростанням популярності політсили він тільки посилювався, а якщо раптом з’являлися проблеми, усі випадкові пасажири розбігалися. І зовсім не дивно, що в Раді VI скликання БЮТ став розсадником аж 38 «тушок», а у ВР VII скликання ВО «Батьківщина» подарувало конкурентам 13 перебіжчиків. Як лаконічно охарактеризував цей феномен Бродський, «система така: люди купували місця в списках. Потім зраджували. Вони вважали, що купили право зайти в парламент».
Хтось може сподіватися, що з тих буремних далеких часів «Батьківщина» змінилася, але це не так. Звісно, її покинули знакові постаті, той самий Олександр Турчинов, якому набридло бути тінню Тимошенко, тож він вирішив спробувати себе на перших ролях. Так, партія суттєво омолодилася, вона може похвалитися наявністю випускників Гарварда й Оксфорда. Однак лідер беззмінний, отже, і головні принципи кадрової політики не змінилися. «За нас наша дівчинка все зробить», — сказав якось один із регіональних партійних функціонерів «Батьківщини», коли йому закинули бездіяльність.
Строката обгортка
Юлія Тимошенко, не маючи жодного ідеологічного підґрунтя, вдаючись до звичайної примітивної демагогії, щоб за її допомогою прихилити до себе серце необізнаного виборця, творила чудеса. Дуже ефектна й водночас ефективна в популізмі, вона нанизувала на себе цілий легіон фанів і напівбожевільних бабусь, які навіть не намагалися вникнути в Юлине нутро. «Наша Юля» і все. Стверджувати, що вона брала їх інтелектом чи глибокою мудрістю, не можна. Радше особистою привабливістю.
Засліпленому електорату можна було нав’язувати що завгодно. Від байки про те, що кандидати в народні депутати БЮТ підписали документи про відмову від депутатської недоторканності та квартир, до ахінеї про взяття на озброєння «Батьківщиною» ідеології солідаризму. Хоч би що там хто казав про Тимошенко, але вона гарантовано втримувала популярність на цілком пристойному рівні (що спостерігається й сьогодні), і це не могло не приваблювати потенційних «покупців», охочих отримати депутатський мандат чи то міського й обласного, чи то парламентського рівня. Це такий собі багаторівневий маркетинг для втягування людей, які мають якісь політичні амбіції. Як правило, із бізнесу або з якимось іншим цікавим ресурсом для партії.
Лідерка «Батьківщини» вміє маніпулювати й на міжнародній арені. З-під її пера (чи вірного партійного «міністра закордонних справ» Григорія Немирі?) у поважних закордонних виданнях вийшли дві знакові статті: 2007-го про необхідність стримування Росії (написана в найкращих «яструбиних» традиціях), а 2009-го про спільне для Росії та України «європейське покликання». І це непоодинокий дисонанс: у пошуку політичних союзників «Батьківщину» хитало від правої Європейської народної партії до Соцінтерну.
Читайте також: Обіцяти не означає допомогти
Чи вірила колись сама Юлія Володимирівна в те, що казала й що проповідувала? Але загалом для розробки потрібних меседжів і гасел у неї завжди працювала потужна команда, якій можна довіритись, а тому можна не дуже вникати в суть. Ідеологією водночас навіть не пахло. Хоча якщо хтось хотів там її бачити, у тому вселенському вавилонському котлі, то ця опція також входила в пакет послуг. Коли ж команди не було й потрібен був експромт, з’являлися такі відверті ляпи, як хихоньки біля Путіна в часи його цинічного нападу на Грузію. Можна по-різному ставитися до Саакашвілі, але не підтримати Грузію в 2008 році означало стати на бік агресора, який порушує світовий порядок. І це знову-таки не якийсь дуже мудрий політичний розрахунок. Зробила вона так не тому, що є агенткою ФСБ або якось залежна й висить на гачку. Усе простіше: у цьому якраз істинна Юлія Тимошенко, парадокс якої й полягає в тому, наскільки імідж, зліплений професійними піарниками, може відрізнятися від справжньої людини і як легко за його допомогою запудрити свідомість сотням тисяч людей. Змусити повірити їх у те, чого ніколи не було, бо не могло бути, полюбити не людину, а її обгортку. Саме обгортку, бо яка справжня Юля, мабуть, знають лише ті її найближчі, кому вона це дозволяє.
Як приклад варто згадати хоча б її участь у засіданні РНБО на початку війни, коли вона казала про потребу демонструвати миролюбність. Можливо, це їй нарадили. Але порада була саме такою, бо найбільше пасувала характеру Тимошенко, яка, попри імідж залізної леді, насправді виявилася абсолютно не бійцем, не впертою, не принциповою та зовсім не «з Україною в серці»… Так, потім кожній ситуації можна знайти пояснення або взагалі спробувати її заперечити. І в Юлії Володимирівни це чудово виходить. Така собі українська постправда.
Небезпечний момент
Важко сказати, хто зараз найближчий соратник Тимошенко. Після відходу Турчинова його місце нібито посів Олександр Абдуллін, давній соратник і бізнес-партнер зятя Леоніда Кучми Ігоря Бакая, який утік до Росії ще під час Помаранчевої революції. До приходу в «Батьківщину» Абдуллін пробував свої сили в СДПУ(о). І дуже показово, що на знак протесту проти входження його та компаньйонів до складу БЮТ легенда українського парламенту Степан Хмара вийшов із фракції та ВО «Батьківщина», де був заступником голови партії. Він заявив, що вважає неможливим залишатися в одній компанії з одіозним кучмістом та олігархом із політичних і моральних міркувань. Таких людей, як Абдуллін, в оточенні Тимошенко не бракувало ніколи. Були, звісно, і є інші, із цілком позитивним проукраїнським бекграундом, але на бізнес-модель це загалом не впливає.
Нині «Батьківщина» вступає чи не в найскладнішу й водночас найцікавішу фазу свого існування. Час нестримно біжить і дає дедалі менше можливостей на реалізацію мрій. Якщо Юля Володимирівна не зуміє втілити свої плани в найближчому майбутньому, «пролетить», скажімо, у 2019 році на виборах, не стане ні прем’єром, ні президентом, із мріями можна буде розпрощатися. Вона перейде в ранг політичних ветеранів. Щоб цього не сталося, Тимошенко, схоже, готова піти ва-банк, ставки в такій грі очікувано високі.
