20 січня у визначного англійського письменника, лауреата Букерівської премії Джуліана Барнза вийшов останній роман. Й «останній» — це його слово, бо йому якраз виповнилося 80 років, і він вирішив більше не писати великих художніх текстів, після 26 уже написаних. Зрештою, досить і того, що його друкували останні сорок чотири роки. Втім, у самому романі (який насправді художній лише частково) Барнз пригадує, що років десять чи більше тому він дав своїм друзям і дослідникам Ванессі Ґіньєрі та Раяну Робертсу так зване «Останнє інтерв’ю», бо тоді надумав їх більше не давати. Однак за шість місяців потому вийшов його черговий роман, і він почав давати нові інтерв’ю, забувши про свою обітницю мовчання. Тому, зазначає Джуліан Барнз, не так давно Ґіньєрі та Робертс знову до нього звернулися, запропонувавши записати «Передостаннє інтерв’ю» або «Однозначно останнє інтерв’ю». Такі вони митці: часом їхнє бажання говорити й писати сильніше за всі обітниці.
Назва останнього роману — символічна і доволі непроста для перекладу — «Departure(s)». «Відхід» у множині, а також — кончина чи смерть. Та сам зміст не настільки песимістичний, радше — сумно-іронічний. І ці два настрої, по суті, і визначають жанр роману — два твори в одному.
Читайте також: Якою є утопія інтелектуалів Джуліана Барнза?
Барнз ледь не одразу ж це обіцяє: тут буде сюжет в сюжеті, але без середини, лише початок і фінал. Згодом з’ясовується, що такою буде історія про його друзів — Стівена і Джин. Барнз (чи оповідач — межа в романі дуже тонка) познайомив їх ще у студентські роки, але тоді у них нічого не склалося, і тепер, через багато років, він знову вирішує їх «познайомити», і цього разу все вже закінчується шлюбом. Тож це історія з неповною композицією, але натомість у ній є пес Джиммі і невеселе прозріння, що часом кохання буває забагато.
Та загалом головний герой «Departure(s)» — пам’ять, а точніше — «мимовільна автобіографічна пам’ять», що англійською («involuntary autobiographical memory») утворює цікаву абревіатуру IAM, схожу на фразу «Я є» (I am). І на цьому Джуліан Барнз вибудовує багато своїх розмислів. І, звісно, коли йдеться про пам’ять, не може обійтися без Марселя Пруста з його мадленками (класичний приклад IAM), однак Барнз із ним частіше полемізує. Хоча і погоджується з його висловом: «Спогади, які двоє людей зберігають одне про одного, навіть у коханні, не однакові» (втім, пропонує змінити слово «навіть» на «особливо»).
Інший автобіографічний аспект роману те, що у Джуліана Барнза виявили рак (він принагідно зазначає, що в Англії на нього хворіє кожен другий), і лікарка, яка його діагностувала, сказала фразу, яка для нього прозвучала як чудовий опис життя: «Це невиліковно, але контрольовано». І саме про те, як жити разом із хворобою, коли хвороба стає частиною життя, — багато в романі. Зокрема, Барнз описує, як дехто, щоб призвичаїтися, персоніфікує цю постійну, але контрольовану присутність смерті в собі: «Деякі хворі на рак роблять це, називаючи свою пухлину на честь когось, кого вони найбільше ненавидять або зневажають – Бориса, Тетчер, Путіна чи когось іншого. Я розумію, в чому тут спокуса: назвати ворога, якому ви рішуче налаштовані не піддатися. Та, як ми знаємо, це ментальна тактика, яка не впливає на результат».
І, крім усього цього, це також книга про вік і старіння. Так письменник наводить два влучних спостереження на цю тему:
- «Від моєї дружини Пет, яка була на шість років старша за мене: «З віком ти загартовуєшся у своїх найменш прийнятних рисах».
- «Від моєї партнерки Р., яка на вісімнадцять років молодша за мене: «Тобі дозволено бути старим, але тобі не дозволено поводитися як стара людина».
Читайте також: Джуліан Барнз «Змінити свою думку»: вдумливі есеї незмінного класика
Тож «Departure(s)» — це навіть більше есеїстичні мемуари, аніж художній текст як такий. Остання розмова автора з самим собою. І не лише про мимовільну, а і про високорозвинуту автобіографічну пам’ять, та й загалом про ті 74 гігабайти, які, подейкують, ми оброблюємо щодня. А це десь сімдесят тисяч думок. Звісно, думки середньостатистичної людини і Букерівського лауреата — це дещо різні думки, але з віком вочевидь у них стає дедалі більше спільного. І містер Романіст (як його називає Джин) — не обов’язково мудріший за звичайного смертного, але точно — начитаніший. Й останній роман Джуліана Барнза і про це теж: про життя, побачене крізь призму літератури. І водночас — крізь страх повторитися і помилитися, розповівши про щось вдруге чи помилившись із цитатою. Пам’ять людська — крихка, і у романістів є перевага в тому, що їхня пам’ять частково увічнена в книгах, навіть попри те, що не всі реальні прототипи їхніх вигаданих персонажів хотіли б опинитися в тексті, як протестують проти цього і Стівен, і Джин. І Барнз спочатку клянеться їм ніколи про них не писати, але, як бачимо, цю клятву порушує. Бо ж такі вони всі митці: часом художня доцільність важливіша за всі обіцянки дійсності, й останнє легко може стати передостаннім і так далі. Зрештою, думаю, саме на це і натякає літера «s» в дужках у назві останнього роману Джуліана Барнза.