Ольгу Богомаз ви вже могли читати раніше. Її дебютний роман «Весілля Настусі» (2023) свого часу став доволі помітним і пунктирно окреслив жанровий вектор на перетині соціально-побутової та психологічної прози. Персонажі постають як такий собі неповний пазл: їхня мотивація часто неочевидна і не аж так зрозуміла, але ми розуміємо причини такої незрозумілості. Текст наполегливо змушує відчути, що за всією недосказаністю щось стоїть, і це щось ми поступово віднаходимо в ньому, наче останню деталь пазла. Нова ж книга авторки — «Тимчасові труднощі» — продовжує рух за накресленим вектором, але тепер пунктир уже наведений суцільним контуром стильової насиченості, ще більшого психологізму і навіть алегоричності.
«Тимчасові труднощі» — це збірка із 24 оповідань, тематично поділених на три частини. Перша — «Intro. Наша освіта» — здебільшого оповідає про дитинство і школу, але це аж ніяк не young adult. Друга — «Відділ підтримки» — вже про дорослість і «дорослі» проблеми, багато з-поміж яких зав’язані у робочі простори, зокрема офіси. Третя ж — «Outro. Вулиця початку тисячоліття» — найбільш ретроспективна, оскільки містить історії про старість і старших людей, які часто пускаються в рефлексії власного минулого. Дитинство, зрілість, старість — композиційна алюзія на повний цикл трудного життя загалом зрозуміла і не потребує додаткового коментування. Натомість важливо не проґавити те, що циклічність тут принципово повсюдна; це один із ключових мотивів книги.
Візьмімо, до прикладу, перше оповідання збірки, «Ікла». Саме ці зуби стирчать у дванадцятирічного головного персонажа і, за наполяганням мами, їх треба рівняти. Так починається тривала (аж до старших класів) історія візитів до стоматолога і саботування його порад, а заразом і маминих рішень. Стоматолога, до речі, звуть Олександр — так само, як і найкращого друга героя. Герой вважає, що це добрий знак, хоча, звісно ж, усе якраз навпаки. Саня (друг) поступово віддаляється від головного героя, але останній все одно приходить чекати Саню біля стовпа у його дворі. Одного разу таки дочікується, але під час розмови до них доєднується батько Сані (якого теж звуть Саня) і необережно нагадує, що батько головного героя розбився саме об цей стовп. На тому кінчаються і дружба із Санею-молодшим, і дитинство головного героя, і його обсесивна прив’язаність до власних ікол, котрі, як він казав, були генетичним спадком від батька (хоча мати заперечувала наявність у батька таких зубів, тож це радше фіктивний спогад, у який головний герой сам себе змусив повірити).
Так працює проза травми: подія, внаслідок якої й відбулася травматизація, мусить бути символічно пережита знову, щоб травма була подолана, — тільки в такий спосіб цикл закривається і розривається. Тому-то проза травми часто оперує рефренами: сюжет у таких текстах безліч разів римується, одні й ті самі події стаються повторно, аж доки не буде виконано повний цикл. Оповідання «Тимчасових труднощів» працюють за схожим патерном, але при тому на них накладається умовність короткої прози. Саме травмування майже завжди лишатиметься тільки у фабулі, поза нашим безпосереднім фокусом уваги; у сюжеті ж ми свідчимо вже кульмінаційний момент цілющої (хоча й далеко не завжди) ретравматизації. Так і в «Іклах»: аж до фінального діалогу із Санею ми достеменно не знаємо про долю батька головного героя. Але ось момент втрати ліпшого друга витісняє момент втрати батька (ще й на тому самому місці), це водномить вимикає механізм самозахисту (тобто прив’язаність до власних зубів як атрибуту батька, що його герой доти не був готовий відпустити) — і тепер ми бачимо всю історію повністю, з усіма причинами та наслідками.
Це повторювана формула в «Тимчасових труднощах»; книзі загалом притаманна поетика відсутності. У персонажів часто відчувається некомпенсована втрата (причому ця втрата може ще навіть не відбутися, але до неї вже намагаються звикнути, як-от в оповіданні «АСМР»). Оминання ж порожнечі, яка внаслідок цієї втрати виникає, перетворюється на рутину (наприклад, офісно-робочу, як в оповіданнях «Відділ підтримки» чи «Грудень»). Але варто бодай трохи оступитися — і порожнеча починає засмоктувати в себе, запускаючи процес пригадування. Це момент, коли минуле (або майбутнє) наздоганяє, а фабульне тло торкається переднього плану сюжету. «Тимчасові труднощі» — ціла колекція таких-от дражливих станів загроженості перед витісненими травмами.
У цьому сенсі, звісно, деякі тексти збірки просідають, особливо з останньої частини книги. Наприклад, оповідання «Географія» аж надто послідовно розкриває історію життя баби Орини від її дитинства і до смерті. А «Травень ІІ» написаний у формі листів головного героя до його давнього втраченого кохання — такий собі ревізійний флешбек на смертному ложі. Суцільна лінійність нарації, ніякого тобі доторку фабули до сюжету — фабула тут і є сюжетом. Так основний принцип книги дає збій, накладаючи на неї трохи зайвого пафосу й кон’юктурності. Та це радше винятки.
Оповідання «Тимчасових труднощів», незалежно від фокалізації, розгортаються зсередини свідомості персонажів. Читачі блукають тими ж лабіринтами думок і рутини, що й самі герої, аж доки не наштовхнуться на триґер, котрий відкриє панорамнішу картину цих блукань — як-от діалог із батьком Сані в «Іклах». Тому-то й форми самих оповідань подекуди кардинально різняться: то це листи в нікуди (уже згаданий «Травень ІІ»), то стенограма, чи радше щоденниковий запис у форматі інтерв’ю («Табір “Світанок”»), то взагалі поезія в прозі, а то й повноцінна поема («Наша освіта») — різні бекґраунди й переживання спричиняються до різних рефлексій цих-таки бекґраундів і переживань. У книзі саме інтенсивність емоції визначає форму, а не навпаки; афективність, ба навіть сугестивність тексту — ось точка його відліку. Варто визнати, стиль тут справді неймовірний. Страшенно красива книга. А моментами — страшенно страшна.
У оповіданні «Відділ підтримки» ідеться про жінку, яка працює, власне, у службі підтримки меблевої компанії — відповідає на дзвінки клієнтів й уточнює статус їхніх замовлень. Компанія тріщить по швах: замовлення затримуються, клієнти незадоволені, вимагають усе на вчора й кричать на жінку, яка і вдіяти-то нічого не може — вона відчуває безпрецедентний тиск і несправедливість, але мусить терпіти. Стрес вона заїдає солодким, от тільки на нервах вагу все одно втрачає. І клопотів усе ще купа, жінці навіть доводиться виходити на роботу в День Конституції. А паралельно за вікном щодня проносяться швидкі. Жінка питає в колеги, чи про це нічого не пишуть у новинах. Колега, чий батько атовець, відповідає: «А що їм казати? <…> Вони називають це замороженим конфліктом».
Зрозуміло, що йдеться тут не про конкретну жінку з відділу підтримки; це радше зручний образ для персоніфікації чогось глобальнішого. Знаєте інтерпретацію, за якою кількість пальців Колма плюс його будинок з фільму «Банші Інішерина» відповідає кількості регіонів Ірландії, які не увійшли до складу країни під час здобуття незалежності? Здається, компульсивне схуднення героїні «Відділу підтримки» з того ж розряду: втрата витісняє втрату. І це лиш одна з численних алегорій у книзі. Інша, доволі очевидна, міститься в оповіданні «Вози»: тут двох сестер, які доглядають за матір’ю в літах напередодні її смерті, звуть Віра (старша) і Люба (молодша). Адже ясно, якого імені тут бракує і чому: це і є та сама недосказаність, той самий пропуск у пазлі, біла пляма життя, яка муляє і приховує неявний сюжет — і на яку ще доведеться наштовхнутися знову.
«Тимчасові труднощі» загалом тяжіють до подібної алегоричності (за винятком уже згаданої останньої частини — там усе переважно прямолінійніше). Ледь не кожне оповідання працює за принципом палімпсеста (так, Стус у книзі теж буде): це історія поверх іншої, імпліцитної історії, обриси якої ще можна розгледіти між рядків. І хай вас не вводить в оману малий обсяг книги зокрема і позірна простота короткої прози загалом — ці оповідання потребують ретельного вчитування в порожнечу своїх персонажів.
А ці порожнечі, поза тим, наповнені здебільшого страхом, хай навіть його не називають тут прямо. Цей страх вкрай болісний і некомфортний — причому інколи некомфортно навіть просто бути його свідком, бо ж усі персонажі перебувають тут у моменті своєї найбільшої вразливості. Пара, що переживає розрив стосунків; жінка, що вперше розказує про полон свого чоловіка; колеги, які застали самогубство шефа; чоловіки, що копають могилу собаці; люди, які мусять евакуюватися з домівок під аранжування артилерії. Направду межові досвіди, сказати б, екстремуми життєвих ліній як не у фізичному, то в глибоко психологічному вимірі. Тож не дивно, що пазли-персонажі постають тут неповними, а часто ще й воліють не вертатися до відсутньої деталі — просто бо це нестерпно боляче. Оминання травми — це не примха, а базова копінг-стратегія, що вмикається просто на автоматі.
Ось тільки копінг-стратегії не працюють вічно. У мить символічної й буквальної ретравматизації всі оминання прірв стають безглуздими, й ігнорувати слонів у кімнатах уже не випадає. Оповідання «Тимчасових труднощів» показують, що остання деталь неповного пазла зазвичай лежить на найпомітнішому місці. Просто її треба помітити. А це вимагає неабиякої сміливості — передусім аби стати віч-на-віч із самим собою. Персонажам Ольги Богомаз, попри всі їхні тимчасово-вічні труднощі, це таки вдається.
