Останній дзвінок

І ось десь у червні 1989 року угорський уряд раптом відкрив кордон між Угорщиною та Австрією, так би мовити, зробив дірку в залізній завісі, й цим швиденько скористалися громадяни НДР. Мешканці Чехословаччини зачудовано дивилися, як спочатку малий потічок, а потім дедалі потужніший потік німецьких пластикових трабантів мчав через країну в напрямку Угорщини. З наметами, рюкзаками, причепами вони всі нібито рвонули відпочивати на Балатон. Та невдовзі ми дізналися, що насправді, не доїжджаючи Балатону, ці «туристи» звертали до кордону з Австрією, а далі – у ФРН.

Я саме тоді відпочивав у маленькому курортному містечку Ахтополь на болгарському узбережжі Чорного моря поблизу кордону з Туреччиною. Поруч у наметах отаборилися східні німці. Ввечері ми разом смажили шашлики, співали пісні під гітару, а вранці бачу: порожні намети. Вони вночі на матрацах попливли до Туреччини. Це був жест відчаю, задля свободи вони ризикували своїм життям і навіть життям своїх дітей.

Коли я повернувся до Праги, це скидалося на справжню навалу: східні німці їхали до чеської столиці, кидали десь на вулицях машини (які потім можна було дешево придбати на штрафмайданчиках) і перелазили паркан посольства ФРН. Їх було так багато, що наша поліція не могла їм протистояти. За два-три дні декілька тисяч людей збилося на подвір’ї німецької амбасади. Всі вони просили політичного притулку. Потім представники ФРН, НДР та Чехословаччини домовилися, й запломбовані спецпотяги відвезли цих біженців до Баварії. В пресі з’явилося багато знімків щасливих людей, котрі об’єдналися зі своїми рідними. Німці прощалися з соціалізмом. І тоді нам стало зрозуміло, що соцтабір почав розпадатися.

У Празі 17 вересня пройшла дозволена владою студентська демонстрація до 50-ї річниці розстрілу німецькими фашистами студентів, які протестували проти закриття вищих навчальних закладів у 1939 році. Молодь поклала вінки до місця розстрілу, а потім усі пішли до Празького Граду, до президента. Вимагали свободи, перебудови. До натовпу студентів приєдналися городяни, але поліція не дала їм пройти: оточили й побили. Потім фото із закривавленими людьми, котрі лежали на бруківці, надрукували в усьому світі, пішов поголос, що є вбиті.

Піднялася вся Чехословаччина. На вулиці Праги, Братислави, обласних міст вийшли тисячі людей. Від стихійних проявів непокори пішли конкретні вимоги про відставку керівництва країни, про зміни в Конституції: люди вимагали, щоб із її тексту вилучили слова про керівну роль Комуністичної партії. Звісно, в нас стояли радянські війська й були побоювання, що кремлівські танки зно­ву посунуть нашими вулицями. Та головна загроза йшла від місцевих керівників, які підняли поліцію й прикордонну службу. Мабуть, кров тоді не пролилася через те, що радянська сторона не підтримала силового рішення.

Невідомо, хто й де першим почав калатати ключами на тих стихійних демонстраціях. Так люди давали зрозуміти владі, що її час минув, що доба несвободи закінчилася, що Москва та Компартія вже не будуть тут керувати. Це стало традицією. Можна сказати, що вся Оксамитова революція пройшла під дзеленчання ключів, усі виступи Вацлава Гавела закінчувалися під той дзенькіт. До того часу його знали хіба лише дисиденти й ті, хто слухав «Радіо Свобода», а тут він став справжнім героєм країни…

Зараз переважна більшість співгромадян задоволена тим, що відбулася Оксамитова революція, яка принесла демократичні зміни, відкрила шлях до ЄС та НАТО. А згадка про калатання ключами ввійшла у фольклор. Коли хтось не задоволений своїм фінансовим чи соціальним становищем, кажуть: «Ти ж бо дзвонив ключами, тож не скаржся!» І справді – треба вперто працювати, смажені фазани з неба не падають.