Остання столиця маврів

А на обрії спопеляюче марево вже калькує жаданий, прохолодний, сяючий міріадами крапельок вранішньої роси Едем. Оаза – ніжно-зелена, радісна й благословенна чаклунка-Гранада – бере тебе, як дитинча, на руки й тихенько заколисує дзюрчанням кришталевих струмочків, пахощами тархуну, гіркого мигдалю, кориці, лаванди, кави… Якоїсь миті починаєш розуміти, чому араби називали цю столицю «Перлина світу», «Скалок Небесного Єрусалима», «Втіха Магомета». Гранада – розчахнутий гранат, повний червоної п’янкої вологи. Саме гранатом, сакральним фруктом мусульман, увижалося середньовічним маврам місто, оточене гострими засніженими хребтами Сьєрра-Невади. Звідси й назва, й малюнок на гербі.

 

 

 

 

Провінційне й колись занедбане містечко Кордовського халіфату, Гранада, у 1238-му зненацька стало одним із могутніх центрів арабської Іспанії: занепала династія Омейядів, і до Гранади, рятуючись від християнської Реконкісти, ринули євреї та маври.

 

Вченість, гроші й толерантність – ось важелі розквіту міста. 250 років наполегливої впертої праці: іригація навколишніх земель, закладання садів, виноградників, оливкових і помаранчевих плантацій, що безкінечними терасами й досі окільцьовують місцевість, будівництво палаців, мечетей і синагог. Найславетніші споруди: палац-фортеця Альгамбра та літня резиденція султанів Хенераліфе – водночас і тріумф, і лебедина пісня мавританської культури. Можливо, розуміючи приреченість свого перебування на Піренеях, араби поспішали втілили свою мрію, своє уявлення про Едем. «Червона фортеця» – так перекладається Альгамбра – найтонше мереживо з рожево-червоного каменю, гаптоване арабською в’яззю, наповнене спогадами минулої величі. Цей майже невагомий комплекс споруд не ширяє, він летить над містом. Різьблені меблі, коштовні килими, безліч вишитих шовкових подушок із довгими китицями… Прохолода, напівтемрява, тиша…

 

Скарби Альгамбри незчисленні: Дворик левів, які швидше скидаються на поважних котів; Дворик мирт, прикрашений кольоровими алебастровими сталактитами; Зала двох сестер із химерною стелею у вигляді бджолиних стільників; багатоярусні квітучі сади Партал; вигадлива Зала послів із височенною кедровою банею… Єдине бажання – загубитися тут назавжди. Між іншим, саме так і вчинили свого часу Вашингтон Ірвінг, Ричард Форд, Джордж Борроу, які найкраще за всіх зуміли розповісти про Гранаду. Неподалік Альгамбри, швидше над нею й над усім містом, височить літня резиденція султанів – Хенераліфе (Сади спокою та спочинку). Патіо тихих струмочків, Алея любовних зітхань, Каскад переливчастих усмішок – самі назви промовляють солодкою знемогою й застиглим часом.

 

Остання мавританська столиця впала перед іспанцями в 1492-му – в рік, коли Колумб відкрив Америку. Гранадські євреї й араби, залишаючи місто, брали з собою ключі від домівок, бо вірили, що колись знову відкриють свої двері. Легенда розповідає, що останній султан Гранади Бобділ не зміг стримати сліз, коли востаннє дивився на Альгамбру.

 

Ми не плакали, бо знаємо, що обов’язково повернемося сюди знову й знову.

 

 

 

Околиці Гранади – район традиційно сільськогосподарський. Городи, сади, плантації. А ще – це один із центрів, де виробляють хамон. Цю сиров’ялену шинку можна побачити в будь-якому барі, ресторані, супермаркеті, сільській крамничці, duty free аеропортів, на кухні друзів. Разом з коридою, хересом, фламенко, Дон Кіхотом і Кармен хамон для іноземців – уособлення Іспанії. Величезні, підвішені прямо до стелі свинячі окости слугують традиційною окрасою приміщень і водночас миттєво можуть стати неперевершеною гастрономічною принадою найвишуканішого банкету. Для цього майже в кожній оселі, не кажучи вже про заклади громадського харчу вання, існують хитромудрі станки – jamonera, на яких величезні шматки сиров’яленої шинки спочатку закріплюють, а потім, повільно обертаючи, ненаситним оком відшукують ласу частину, щоби гострою навахою хвацько відкраяти прозору, кольору стиглої вишні, стрічку.

 

Хамон для іспанця – це що сало для українця. Той самий пієтет, та сама зосередженість у виборі, та сама широка фольклорна складова. Однак є і різниця. Ми лише годинами блукаємо на базарі, вишукуючи саме те сало, а от іспанці чекають на замовлений і вже оплачений хамон роками. Звісно, можна піти до найближчої крамниці й купити шмат окосту. Але вищий пілотаж – замовити в найкращих виробників майбутній хамон зі свинок, які ще випасаються чи навіть не народилися. Після чого терпляче чекати півтора року на відгодівлю та ще два – на приготування цього делікатесу: він має добре просолитися в ропі морської солі та визріти й висушитися в спеціальних підвалах із природною вентиляцією.

 

Друзі повезли нас за двадцять кілометрів на схід від Гранади в невеличке господарство, яке належить їхнім родичам. Це вже передгір’я Сьєрра-Невади, тож спека поволі відступає, випалені сонцем пагорби змінюються дубовими лісами, де на сонячних галявинах і гасають ті самі свинки. Вони мають дещо загадковий вигляд: 30-сантиметрові вуха спадають на очі, а довгі кінцівки з чорними ратичками роблять їх схожими на здоровенних безшерстих собак. І носяться вони хутко, підстрибуючи, мов веселі песики. Тільки що не гарчать, але й не рохкають.

 

Пасовиська сплановані так, щоб звірятка постійно були в русі: бігали на водопій і у пошуках їжі. При такому способі життя жир із загривка поступово просочується донизу. Дієта в них теж особлива: дикі ароматні трави та до 10 кг жолудів щоденно – найкращий хамон дають свинки, що ласують плодами пробкового дуба. Тваринки вельми гурманисті: жолуді їдять, як люди насіння – тільки серцевину. Коли йдеш таким лісом, від сухих шкаралупок під ногами зчиняється справжня стрілянина. Свинок майже не видно: на кожну припадає півгектара вільного пасовиська.

 

Може тому, що ми їх до ладу й не роздивилися, ніяких докорів сумління, коли почалася вечеря, ми не відчули. Суп із кісток хамону, тушкований хамон із морепродуктами та грибами й, нарешті, перлина іспанської кухні – диня з хамоном. Всю цю розкіш власноруч приготувала 80-річна сеньйора Росіта, маленька, худорлява, зі зворушливими букольками на потилиці. Господар, веселий товстун сеньйор Артуро, старший за дружину на дев’ять років. Він марно намагався навчити нас пити світлий херес Fino, що так пасує до хамону, зі спеціальної скляної посудини – парону. Тримаючи цю штукенцію на витягнутій руці, він, не проливши жодної краплини, вправно направляв тоненьку цівку точно до рота. Що вийшло в нас – здогадайтеся самі, та парон у подарунок ми все ж отримали. Мабуть, за відчайдушність. Старі вже давно не працюють у господарстві, наймають робітників. Діти – п’ятеро синів – роз’їхалися: хто в Мадриді, хто в Барселоні, а молодший – Анхеліто – соліст балету паризької Гранд Опера.

 

 

 

 

Та все ж околиці Гранади – це не розкіш садів, не світлі дубові гаї. Це могутній масив спаленої сонцем кам’янистої землі, й тільки тут можна відчути подих безжалісного та загадкового демона Іспанії. Він чатує, зазвичай завмерши у затінку скель, а то раптом зірветься у височинь і ширяє насолоджуючись своєю владою та безкарністю. Ім’я йому – Дуенде.

 

Трагічне фламенко (див. Тиждень № 14) та ритуал поєдинку людини й бика, що зветься коридою, незрозуміла іноземцям пристрасть іспанців до культу смерті й узагалі все іспанське мистецтво, просякнуте присмаком загибелі, – то його діти. Той, кого Дуенде поцілує в лоба, приречений на вічні смертні муки творчості і лише, якщо шалено поталанить, дістанеться втаємниченому миттєвість земного щастя. Тисячоліттями мовчали про нього мешканці Іберійського півострова. Корилися й мовчали.

 

Скорився, але не промовчав тільки один із найкращих поетів ХХ ст. Федеріко Гарсіа Лорка. Саме він у 1933 році вголос назвав рушія іспанської ментальності. Це була пристрасна доповідь «Теорія і гра Дуенде», в якій поет доводив, що лише той, кому пощастить відчути цього демона, зможе зрозуміти душу Іспанії.

 

Ми приїхали в селище Фуенте-Вакерос, що в сімнадцяти кілометрах від Гранади, невчасно. Музей Лорки зачинили на наших очах, удалося тільки ззовні побачити невеликий будиночок, де народився поет. Засмучені, ми поспішили до хутора Уерта-де-Сан-Вісенте, де на старій фермі розмістився ще один музейчик – Лорка написав там декілька творів. Теж замкнено. Лишався тільки Меморіальний парк «Віснар» на околиці Гранади. Це місце страти Федеріко.

 

Він ніколи не приховував ані своїх політичних уподобань, ані своєї нетрадиційної орієнтації. Це був стандарт іспанської Громадянської війни: коли якесь містечко захоплювали республіканці, то зазвичай розстрілювали священиків, аристократів, місцеву владу й просто заможних людей. Коли приходили фалангісти, то пускали в розхід вчителів, гомосексуалістів та політичних опонентів. Лорку розстріляли разом зі старим вчителем і двома циганами, яких нібито бачили з червоним прапором…

 

Дорогою ми вирішили, що коли й там буде зачинено, переліземо через огорожу, знайдемо якісь кущі й тихенько пом’янемо Поета. Виявилося, що парк відкритий завжди. Відвідувачів майже не було, тож просто на лаві розмістили портрет, запалили церковні свічки, які спеціально привезли з Києва, розлили терпке червоне Oloroso. А потім, перебиваючи один одного, читали рядки з «Циганського романсеро»…

 

 

 

 

Ми й не помітили, як до нас наблизилася стара пані. Донья Марі-Хосе Альварес – представилася вона, вибачившись, що гайнує наш час. Портрет, свічки, чужа мова – її це вразило та навіть розчулило. Про Україну знає, бо двічі на тиждень до неї приходить допомагати Галя з Одеси.

 

Ми запросили її до нашого скромного столу. Слухали, як звучить іспанською Лорка. Й раптом… Невибаглива та наївна історія дівчиська, яке закохалося в дорослого сина далеких сусідів.

 

Вона бачила Лорку тричі в житті, та цього їй вистачає досі. Їй байдуже, що його взагалі не цікавили дівчата, їй байдуже, що так і не вийшла заміж. Раніше, коли працювала вчителькою, приходила на місце його страти щодня, тепер, коли стало важко ходити, – тільки двічі: 19 серпня в день смерті й от, як сьогодні, на… день народження. Ми остовпіли: дійсно – п’яте червня! У відпустці якось губляться й числа, й дні. Почали гарячково гортати збірку віршів: він 1898 року, тож виходило, що саме сьогодні йому 110 років! Щоб якось прийти до тями, відкоркували ще одну пляшку. Стара пані не заперечувала. Вона теж вражена: була впевнена, що ми навмисне приїхали до Гранади саме в цей день. Сміється: «А ви розпитували мене про Дуенде. Та це ж його витівки! Це він вам навіяв приїхати саме сьогодні»…

 

Пішки чи на конячці, автівкою чи гвинтокрилом: як би ви не подорожували Гранадою, щоби хоч трохи зрозуміти цю землю, візьміть із собою невеличкий томик Лорки. Й не намагайтеся причарувати Дуенде – марна то справа, та й боятися його не слід. Він полює лише на іспанців

 

Думаєте, солярії влітку стоять порожніми? Зовсім навпаки. Фахівці студій засмаги стверджують: кількість клієнтів починає зростати навесні, у квітні–травні, й улітку сягає піку. Найголовніша причина цього феномену – напружений ритм життя городян не залишає часу на пляжне «вилежування». Більше того, люди традиційно згадують про засмагу саме на початку літа, коли одяг перестає ховати тіло, зблідле та втомлене за зиму від нестачі світла й вітамінів. У когось не викликає ентузіазму стан вітчизняних пляжів, хтось хоче підготувати шкіру до засмагання на «жорстокому» сонці південних курортів. До того ж нинішнє дощове літо теж не сприяє відвідуванню пляжів.