«Ми дійдемо до кінця дороги, от побачиш»
«Ми помремо?
Колись — так. Але не зараз»
«Розкажи, куди подівся світ»
У 2025 році у видавництві «Видавництво» вийшов мальопис «Дорога» авторства Ману Ларсене за мотивами роману американського письменника Кормака Маккарті в перекладі з французького (оригінал 2024 року) Максима Нестелєєва. Хто читав роман Маккарті, переклад якого (також здійснений Максимом Нестелєєвим) вийшов у видавництві «Темпора» в 2022 році, той міг зануритися в постапокаліптичний світ, переживаючи, і співчуваючи батькові та сину, які мандрують небезпечною дорогою, після того як невідомий читачеві «катаклізм» знищив земну цивілізацію. Роман, що вийшов 2006 року отримав Пулітцерівську премію в 2007-му і був перенесений на великий екран режисером Джоном Гілкоутом у 2009 році.
В інтерв’ю Опрі Вінфрі Кормак Маккарті зазначив, що ідея написати роман з’явилася під час його подорожі в Ель-Пасо (Техас) із сином Джоном Френсісом, якому він і присвятив книгу. Той, хто познайомився з коміксом Ларсене, має змогу зануритися у візуал цього тексту і відчути весь «холод» і «темряву» світу, в якому не залишилося людяності. Ну, майже не залишилося. Ну добре, зовсім трохи. «Човгали чорною землею, вкритою попелом, і в металевому світлі дня кожен був цілим світом для другого».
«Тату… є й інші, хороші люди. Ти сам казав.
Так.
І де ж вони?
Ховаються.
Від кого?
Одне від одного.
А ти з хороших?
Ну, так
І як я можу бути певен?
Ніяк, маєш мені довіритися».
У романі батько захищає сина, а той покладається на батькову турботу. «Мій обов’язок — оберігати тебе. Бог мене для цього призначив. І я вб’ю кожного, хто тебе торкнеться». З іншого боку, батько попереджає сина такими словами: «Якщо ти бачиш сни про світ, якого не було чи ніколи не буде, і знову щасливий, це означає, що ти здасися». Хай там як, попри весь морок, у книзі присутня надія. «Сподіваюсь, що буде світліше. Знаючи тільки те, що світ щодня стає темнішим». Надія виражена ось цими рядками:
«Він вдивлявся в небо. Згори просіялася самотня сніжинка. Він спіймав її і споглядав, як вона маліє в нього в долоні, неначе останні сили християнського світу».
Що ж до теми темряви («довгі сутінки та довгі сірі світанки»), то роман починається словами: «Ночі були темніші від самої темряви, а кожен день — сіріший за попередній». Якщо вслухатися в таку темряву, пише Маккарті, — «починають боліти вуха». У візуальному наративі Ларсене, як зауважує перекладач Нестелєєв, узагалі немає вогню. Хоча в романі він є і є слова: «Не дай йому згаснути».
«Тату, у нас же все буде добре?
Так. Усе буде добре.
І нічого поганого не станеться?
Не станеться.
Бо ми несемо вогонь. Так. Бо ми несемо вогонь».
Для мене «Дорога» — це розповідь про світ «без Бога», бо реальність у романі доволі кепська («Зникло щось, чого вже не повернути»). Це світ, де не лишилося жодного пророка, якого шанували б. «Скажи йому, що Бога нема, і ми пророки його». Але це і роман про світ, де лишилися люди і людяність. Коли не вдавалося говорити з Богом, хлопчик міг спілкуватися з батьком. Хтось може побачити в цьому натяки на Бога Отця і Бога Сина, але, як правильно зазначив Максим Нестелєєв у своїй статті «Кормак Маккарті: Дорога до добра»: «Дорога» — найпостмодерніший роман письменника, бо надається до нескінченного пошуку нових інтерпретацій, майже всі з яких є надінтерпретаціями».
Якщо описати однією фразою комікс Ларсене, то найкращим описом буде цитата з роману: «Похмурні мінливі вітри носять у порожнечі порох померлого світу. Несуть, розсипають і несуть далі. Все втратило підпори. Безопорне в попелястому повітрі». Або ось ця: «На цій дорозі немає богомовних людей. Вони відійшли, а я лишився, і світ вони забрали з собою». Смерть стала дуже близькою. Мораль у світі після апокаліпсису відсутня. Люди, які лишилися, або просто вбивають, або з’їдають одне одного. «Ми колись розмовляли про смерть… І більше не говоримо. Чому? Не знаю. Бо вона (смерть) тут. Немає про що говорити». Земля померла, «не лишивши заповіту». Скрізь невблаганна темрява. «Біганина сліпих псів сонця. Нищівний чорний вакуум Всесвіту. Позичений час, позичений світ і позичені очі, щоб сумувати». Люди завжди готувалися до завтрашнього дня, але проблема полягала в тому, що це «завтра» не було готове до людей. «Завтра» навіть не знає нічого про їхнє існування. «Коли люди не здатні вижити, справи богів не кращі». Лише коли всі люди згинуть, справи богів поліпшаться. Максим Нестелєєв наводить одну з ранніх версій останніх слів роману, які звучать так: «Світ старіший за людину. Дихає таємницею. Те, що настало, містить усе, що було. І зараз його вже нема».
«Мені так страшно, тату
Я знаю.
Можна тебе дещо спитати?
Так. Звісно.
Ми помремо?
Колись — так… Але не зараз.
Що ти робитимеш, якщо я помру?
Якщо ти помреш, я теж захочу померти.
Аби бути зі мною?
Ммг».
Дорога тут постає алегорією людського життя. «Ти довго в дорозі? Завжди. Не можна лишатися на одному місці». Іншого життя після кінця цивілізації просто не існує. Треба зціпити зуби й іти нею, долаючи все, що трапляється на шляху, — навіть коли ти остання людина на землі. Навіть коли світ навколо зруйнований дощенту, на запитання сина: «Який твій найсміливіший вчинок?» батько відповідає: «Те, що я встав сьогодні вранці».
«Просто пам’ятай: усе, що вкладаєш собі в голову, лишається там назавжди.
Але ж дещо забувається?
Так…Забувається те, що хочеш пам’ятати, і пам’ятається те, що хочеш забути».