Троє знаних професорів Єльського університету – історики Тімоті Снайдер і Марсі Шор, а також філософ Джейсон Стенлі – оголосили, що з осені 2025 року розпочнуть викладання в Університеті Торонто. Про це 27 березня 2025 року повідомив новинний сайт Yale Daily News. Вони залишають не лише одну з найпрестижніших академічних інституцій США, а й країну, яку дедалі більше охоплює політична тривога.
Причиною переїзду, за словами самих науковців, є загрози академічній свободі та політичний тиск з боку адміністрації Дональда Трампа.
Особливим сигналом для Стенлі стала реакція Колумбійського університету, який, зіткнувшись із погрозами депортацій, відкликанням фінансування та прямими вимогами з боку уряду, погодився на зовнішній контроль і перегляд політики щодо протестів. Для нього, як і для його колег, це стало свідченням того, що університети більше не готові відстоювати свою автономію відкрито, обираючи натомість «тиху лояльність» як форму самозбереження.
Та ця новина – не лише про зміну місця праці чи особисті обставини. Вона є симптомом глибшої хвороби – втрати віри у здатність інституцій бути простором моральної відповідальності. Бо університет – це не фабрика дипломів і не просто осередок наукових досліджень,
Бо університет – це більше, ніж освітній сервіс чи наукова інституція; це місце, де народжується здатність суспільства рефлексувати і утверджуватися у цінностях, це місце, де формується публічна совість суспільства. Коли ж ті, хто уособлював цю совість, змушені залишити країну, аби зберегти внутрішню цілісність, це вже не про індивідуальний вибір – це про втрату для культури в цілому.
Ці імена добре відомі в Україні. Тімоті Снайдер – один із перших західних інтелектуалів, хто дав мову для того, аби світ міг зрозуміти трагедію й гідність української історії. Його книги «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним» (2010) і «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» (2018), публічні виступи, інтерв’ю, відеоблоги стали моральною опорою для багатьох у часи, коли Європа ще не мала однозначності у своїй позиції. Він не лише писав про Україну – він слухав українців і допомагав почути їх іншим.
Марсі Шор – історикиня, дослідниця історії Східної Європи, професорка інтелектуальної історії, уважна до екзистенційного виміру подій. У книзі «Українська ніч. Історія революції зблизька» (2018) вона показала Майдан не як кризу, а як момент пробудження людської свободи, момент істини. В її текстах багато болю, але ще більше поваги до тієї внутрішньої трансформації, яку переживає суспільство, що вирішило більше не жити в брехні. Разом зі Снайдером вони створили простір, де українська історія стала частиною глобальної розмови про свободу, пам’ять і відповідальність.
Стенлі, автор проникливої книги «Як діє фашизм» (2018), не лише аналізує механізми авторитаризму, а й демонструє, як філософія може бути зброєю в боротьбі за демократію. У 2024 році він викладав у Києві, підтримуючи інтелектуальний фронт українців. Під час свого перебування в Україні Стенлі також дав інтерв’ю проєкту «Ukraїner», де розповів про свої дослідження зв’язків між колоніалізмом і фашизмом, а також про роботу над новою книгою «Стираючи історію», в якій центральне місце відведено Україні та Росії. Він підкреслив, що його досвід викладання в Україні та спілкування з українськими інтелектуалами суттєво вплинули на формування ідей для цієї книги. Крім академічної діяльності, Стенлі активно підтримував Україну під час російської агресії. Зокрема, він перерахував 20 000 доларів Фонду компетентної допомоги армії «Повернись живим», демонструючи солідарність з українським народом у боротьбі за свободу та незалежність.
Цей тріумвірат інтелектуалів був у Єлі не просто носіями знання, а голосами морального супротиву. І коли вони вирішили піти, це прозвучало як вирок тій системі, яка більше не гарантує захисту для вільного мислення. Особливо тривожним є мовчання інших університетів, їхня готовність «не потрапити під удар», погоджуючись на компроміси з владою.
Як зазначив Стенлі, це стратегія поразки. Він критикував реакцію Колумбійського університету на політичний тиск, зазначаючи, що їхня капітуляція та спроби «працювати за лаштунками», аби уникнути стати мішенню, є хибною стратегією. Він наголосив, що університети повинні об’єднатися, оскільки «атака на один університет – це атака на всі університети».
Для нас, українців, їхній від’їзд з Єлю, одного з провідних університетів Ліги плюща, – це втрата союзників в американському інтелектуальному середовищі. Бо саме такими союзниками вони і були. У Сполучених Штатах знання про Україну досі залишається фрагментарним, поверховим або ж зведеним до ширших категорій «пострадянського простору» чи «російської сфери впливу». Українські студії в американських університетах рідко існують як окрема дисциплінарна галузь; сама Україна часто трактується як другорядна тема в контексті російських або східноєвропейських досліджень. І саме тому внесок Снайдера, Шор і Стенлі був таким винятковим: вони не лише включали Україну у свій академічний і публічний дискурс – вони робили це із розумінням складності, з етичною чутливістю і без звичної геополітичної поблажливості. Їхня праця допомогла вивести українську тематику з інтелектуальної тіні, зробити її помітною для студентів, науковців і широкої публіки.
Втім ця новина – не лише про американські університети чи про інтелектуалів, які змінюють країну проживання. Вона порушує фундаментальні питання про стан демократії як такої. Адже йдеться не лише про окремі акти цензури чи політичного втручання – йдеться про поступове згортання простору для вільної думки, про страх, який починає визначати межі допустимого в університетському середовищі. Для нас, українців, це надто знайома динаміка. Ми знаємо, як швидко можуть опинитися під загрозою речі, які ще вчора здавалися незаперечними – свобода, гідність, право говорити правду. Тому ми не можемо дозволити собі дивитися на ці процеси зверхньо, як на суто внутрішню американську драму. Навпаки, це тривожний сигнал для всіх, хто ще вірить, що освіта має бути не лише інструментом передавання знань, а простором формування моральної відваги й солідарності.
Порівняння з Німеччиною 1930-х років завжди викликає тривогу й вимагає обережності. Проте уникнути його важко, коли спостерігаєш, як університети – ті самі інституції, які мали би бути простором критичної думки та морального опору, – під тиском починають відступати, вдаючись до самоцензури й обережних компромісів. У Третьому рейху більшість академічних установ також обрали мовчання. Це мовчання не було нейтральним – воно фактично перетворювалося на форму легітимації режиму. Історія не повторюється буквально, але її ритми впізнавані.
Ми повинні пам’ятати цю історію. І не лише тому, що її глибоко й проникливо досліджують Снайдер і Шор. А тому, що сьогодні вона знову набуває тривожної актуальності – по обидва боки океану.