Остання барикада

Економіка
9 Липня 2020, 09:05

Це було менш ніж 15 років тому, невдовзі після Помаранчевої революції. Постреволюційна ейфорія ще не вивітрилася, але чвари між Ющенком і Тимошенко вже стали «надбанням громадськості». Тоді здавалося, що помаранчева команда повела країну іншим шляхом, із яким усі пов’язували чималі надії. Думалося, що досить буде перевальцем пройтися цією дорогою хоча б один президентський термін — і країна вже ніколи не повернеться до того болота, у якому жила раніше. Однак Янукович довів протилежне: ще і як повернеться. Треба тільки добре постаратися…

Після Революції гідності країна почала рухатися тим шляхом, на який українці сподівалися ще у 2004-му. Ступала ним повільно, але впевнено. Тож за кілька років вдалося зробити чимало. Однак такого відчуття, як у 2000-х, наче неможливо відмотати все назад, уже не виникало. Гріла душу єдина маленька думка: такої концентрації й мобілізації влади, як при Януковичі, організувати більше не вдасться. Тому хоч країна й не уникне деградації, але не скотиться критично низько…
Минув більш ніж рік президентської каденції Зеленського, і картина стала значно чіткішою. Виявилося, що «все не настільки безнадійно, а набагато гірше». В Україні одна за одною відбуваються події, що ідеально складаються в логічний ланцюжок деградації. Мабуть, відставка Якова Смолія з посади голови НБУ — одна з ключових.

 

Ефективні інституції

Трохи передісторії. За останні кілька років реформатори різного калібру не втомлювалися повторювати, що Украї­ні вкрай важливо організувати ефективну роботу державних інституцій. Про що йдеться? Добротні інституції — це люди, нормативні акти (закони тощо) і неписані, неформальні правила їх конструктивного виконання.

 

Читайте також: Гривня в облозі ризиків

 

По-перше, інституції мають бути функціональними, тобто працездатними, і на ділі, а не на папері виконувати важливу роботу. Без людей, націлених на результат, тут ніяк. У державних органах України завжди було багато чиновників, які просто протирали штани й відбували номер. Після Революції гідності їхня концентрація відчутно зменшилася завдяки появі тих, хто мав на меті змінювати країну й державу на краще. Так з’явився перший необхідний атрибут ефективних інституцій. Звісно, ідеться не про 100% кадрової потреби державних органів, але й цього немало.
По-друге, ці люди повинні мати чіткі інструкції, що і як робити. Такі оптимальні механізми роботи слід спочатку винайти або ж перейняти, скажімо, з досвіду європейських країн, а відтак чітко прописати в нормативних актах, щоб вони легко переживали зміну кадрів і прихід нових поколінь чиновників. Після Революції гідності багато механізмів було розроблено з нуля і прописано у відповідних документах. Потім їх шліфували на практиці та вносили зміни до нормативних актів. І так у деяких випадках по кілька ітерацій. Як наслідок, у багатьох державних органах з’явився виплеканий нормативний «скелет»: друга необхідна умова ефективної інституції.

Однак цього мало. Бо в Україні закон як дишло: як повернув, так і вийшло. Тобто нормативний акт, що регулює роботу певної державної установи, може бути ідеальним і містити якісні й чудово виписані механізми її роботи. Але якщо на державну службу приходить ментально гнилий чиновник, який має на меті не працювати на благо суспільства, а стрибати через вимоги законодавства, щоб заробляти хабарництвом, то жодні закони його не стримають. Тому вкрай важливо було прищепити державним органам оці напівматеріальні практики, традиції, неписані правила, дух конструктивного застосування законів. Усе це часто неможливо виміряти, а можна відчути лише інтуїтивно, кінчиками пальців. Оцей дух і є найбільш тонким, чутливим і важливим місцем українських інституцій. Бо поміняйте в них людей на невігласів чи нечистих на руку — і якщо державний орган немає достатнього досвіду якісної роботи на благо суспільства, такої собі інституційної інерції, то його інституційна ефективність усохне, як роса на сонці. Кажучи мовою ботаніки, дух конструктивної роботи в державних інституціях — це своєрідний шар камбію, із якого виростає деревина: усе те матеріальне, у чому проявляється міцність органу влади. Із часом вона може затвердівати до незламності й непохитності. Але поки цього не відбулося, вона неймовірно м’яка й тендітна.

Коли президентом був Петро Порошенко, в органи влади почали заходити адекватні люди. Ні, вони не заповнили державну машину на 100%, але багато де їх набиралася критична маса на опорних точках. Це до невпізнання змінювало роботу відповідної держустанови. Той-таки НБУ став не тільки передовим органом влади, а й одним із найкращих центробанків у Європі та світі. Так, там залишалося багато некомпетентних працівників і паразитів-дармоїдів, але ключові місця зайняли дієві люди, яким здебільшого кадровий баласт, успадкований від Арбузова та його попередників, працювати не заважав. Як наслідок, цей орган запрацював по-новому, до того ж напрочуд ефективно, як для України. І тим засвідчив, що невелика кількість якісної свіжої кадрової крові може змусити працювати наскільки завгодно великий організм, інтоксикований духом совка та його носіями. Можна дискутувати про результати роботи НБУ за п’ятирічку після Євромайдану, але якщо оцінювати за критерієм кількості зробленого (абстрагуючись від якості й суб’єктивних критеріїв її аналізу), то продуктивність була безпрецедентною.

Через низку об’єктивних і суб’єктивних причин в інші органи влади нових людей прийшло менше, можливості щось змінити були скромнішими, критичність таких змін виявилася не такою гострою, а допомоги від іноземних союзників було значно менше. Тому в підсумку деінде, окрім НБУ, результативність у проведенні дієвих перетворень зазвичай була нижчою.

 

Читайте також: Зменшення облікової ставки: покаянне пом’якшення

 

Нові люди в органах влади відпрацьовували оптимальні механізми роботи, змінювали закони і практикували їх адекватне трактування й застосування. І так напрацьовували потужний послужний список нормальної роботи державних органів — оцей м’якуш організаційної основи ефективної інституції. Часто для кристалізації ефективних інституцій нічого більше не було потрібно, окрім продовження такої роботи ще кілька (десятків) років.

 

Зміна курсу

Але тут неждано-негадано президентом став Зеленський. Багато українців покладали на нього чималі сподівання. Натомість адекватні люди зрештою почали поступово йти з державної роботи. Хто не звільнився сам, тому допомогли. Відставка Смолія — це не перший гучний випадок. Візьмімо хоча б відносно нещодавнє звільнення досить відомих Нефьодова й Верланова, які намагалися реформувати митницю та податкову, чи вже призабуту відставку Данилюка, який мав низку досягнень і прогресивних ініціатив на посту міністра фінансів у часи Порошенка. На звільнені місця приходять або невігласи, або повністю маніпульовані кар’єристи, або дармоїди, які п’ять років сиділи тишком-нишком, щоб їх, бува, ніхто не вичистив разом з іншими рештками неефективності. Ось вам підрив першого стовпа ефективної інституції. А далі справа техніки: парламент ухвалює якісь незрозумілі правки до законів, а навіть якщо й не ухвалює, то досвідчені державні службовці чудово знають, як працювати так, щоб нічого не робити. Органи влади знову скочуються до функціонального рівня ні риби ні м’яса.

У силових структурах невичищені за Порошенка цінні кадри на чолі з Аваковим піднімають голови, зводяться на повен зріст і починають качати права й на камеру нагло та безкарно хамити нашим громадянам, хоча в час реформи поліції їх навчали зовсім іншого. Тепер вони, по суті, затіяли власну політичну гру й докорінно змінюють внутрішній баланс сил у країні. Звісно, в негативний бік.

Адепти режиму Януковича повертаються в Україну, а головне — відновлюють свою напівзлочинну й дуже потужну мережу, глибоко вкорінену в органах влади, та, переосмисливши й оптимізувавши свої тіньові схеми (а часу на це в них було вдосталь), намагаються всіма правдами й неправдами повернути їх до життя. Усе це прикривається абсолютно маніпульованим інформаційним простором, у якому після кожного провалу державної влади виринають сенсаційні новини. Людей годують інформаційним морфієм, через сп’яніння від якого вони швидко забувають про ті критичні провали, що недвозначно засвідчують деградацію держави. Так державна машина летить під укіс.
Відставка Смолія
Тепер руки дійшли до НБУ. Він тримався найдовше, бо з усіх молодих деревець державних інституцій за ці роки виріс найміцнішим. Утім, не достатньо міцним, щоб не боятися сокири цілеспрямованого державного руйнування чи сліпої стихії влади невігласів. Коли «зелена» хвиля почала топити одну за одною державні інституції (а це видно з якості рішень держустанов і кількості скандалів, що зашкалює при нинішній владі), Нацбанку вдавалося не втрачати адекватності. Так, не без помилок. Але не помиляється той, хто нічого не робить, а саме в бездіяльності НБУ звинувачувати неможливо. Тепер центробанк постав перед тими самими загрозами, що поступово реалізувалися щодо інших державних інституцій.

Яків Смолій подав у відставку. Що це означає? У своїй заяві він акцентував на тому, що на Нацбанк «здійснюється систематичний політичний тиск». Якщо тиснуть на інституцію, яка загалом іде правильним шляхом і запровадила багато якісних змін, то це означає, що ті, хто тисне, не бажають, щоб НБУ так діяв. Ба більше, на прес-конференції після звільнення Смолій сказав, що за кілька днів до цього кроку зустрічався із Зеленським і саме той попросив його написати заяву на звільнення. Тобто нинішній президент особисто очолює противників стратегічного курсу, який обрав Нацбанк. Ось у цьому й заховано головний ризик нинішньої відставки. Бо як повинен діяти Нацбанк, на думку ініціаторів відставки Смолія? Є кілька можливих відповідей на це питання, жодна з яких не вселяє оптимізму.

 

Читайте також: Невиправданний оптмізм

По-перше, є сценарій Коломойського, якого, відповідно до чуток, нібито сам Смолій називає головним бенефіціаром своєї відставки. Олігарх хоче повернути собі ПриватБанк, а також не проти поласувати й іншими державними активами. Із ухваленням «антиколомойського» законопроекту на виконання вимог МВФ це буде зробити значно важче. Але згадуємо про часи Януковича й робимо висновок, що немає нічого неможливого. Головне — добре постаратися. Бо чого, а старанності Коломойському не  бракує. До того ж він неодноразово заявляв, що Україні треба відмовитися від співпраці з МВФ та оголосити дефолт за суверенним боргом. Такі заяви можуть мати кілька цілей, починаючи від штучного провокування кризи, щоб скупити активи за низькими цінами, і закінчуючи розворотом від Заходу та рухом у бік Кремля. Так чи інак, ручний Нацбанк — це вагомий крок уперед у реалізації такого сценарію.

По-друге, є сценарій Офісу президента. Його суть полягає в тому, щоб залити всі епічні провали нинішньої влади свіжонадрукованими грошима, тобто ввімкнути друкарський верстат, який контролює саме НБУ. Це неможливо, поки центробанк незалежний. Але коли голова Нацбанку стане ручним, проблему буде розв’язано. Наявність такого сценарію підтверджують принаймні два факти. Поінформовані джерела стверджують, що останніми місяцями на всі пропозиції регулятора щодо виходу з економічної кризи в Офісі президента відповідають однаково: мовляв, не розказуйте нам що робити, а краще дайте грошей. І друге: за кілька днів до написання Смолієм заяви про відставку у Facebook з’явилося відео, на якому депутатка від «Слуги народу» Людмила Буймістер розповідає, чому Україна повинна вдатися до друкування (емісії) грошей. Привертає увагу те, що ця особа нібито має диплом Лондонської бізнес-школи й досвід управління Гданською суднобудівною верф’ю, однак меле такі дурниці з погляду економіки, що інакше як заказухою та цілеспрямованим вкидом їх не назвеш. Схожі відеоряди з’являються для того, щоб підготувати суспільну думку до радикальних кроків. Така підготовка цілком узгоджується зі зростанням тиску на Смолія та його відставкою.

Якщо абстрагуватися від самого факту відставки і проаналізувати декорації, то стає очевидно, що нічого доброго ця подія Україні не принесе. Багато хто сподівався, що на місце Смолія прийде авторитетний банкір — наприклад, Володимир Лавренчук, колишній голова правління Райффайзен Банку Аваль, і що все буде добре. Але хіба може адекватна людина з хорошою репутацією в банківському секторі, яка до того ж її цінує, лізти в цю м’ясорубку, наповнену постійними зазіханнями на свободу ухвалення рішень і названими сценаріями розвитку подій? У своїй заяві Смолій ясно сказав, що політичний тиск на нього «унеможливлює … взаємодію з іншими державними органами». Тобто якщо НБУ дотримуватиметься обраного курсу адекватності й реформ, то стане білою вороною, між якою й іншими органами державної влади буде ментальна прірва, що блокуватиме будь-яку конструктивну співпрацю. А якщо Нацбанк зрадить своїм принципам і стане таким, як усі, то чи зможе ним керувати адекватний банкір і чи годитиметься такий менеджер нинішній владі для керівництва регулятором за наявних умов? Питання риторичне.

 

Для Зеленського й Коломойського було вкрай важливо, щоб Україна отримала гроші від МВФ та інших донорів. Інакше криза була б настільки глибокою, що навіть від 73% рейтингу залишилися б лише сльози. Тож заради цих коштів вони погодилися, зокрема, й на голосування «антиколомойського» законопроекту. Однак суть не у грошах. Кризи виникають через брак мізків, а не грошей. І виводити країну з рецесії треба розумом, а не фінансами. Тому хоч би скільки мільярдів отримала Україна від зовнішніх донорів, в умовах провального управління державою раніше чи пізніше казна спорожніє без жодного полегшення для економіки й фінансів країни. Можливо, в Офісі президента вже усвідомили, що грошей МФВ надовго не вистачить, тож почали стратегічний рух у напрямі грошової емісії. А на цьому шляху без відставки Смолія обійтися було неможливо.

 

Туманні перспективи

Наслідки відставки Смолія загалом прогнозовані й водночас дуже плачевні. Імовірно, його наступник стане маріонеткою, яка не заблокує жодної дикої ініціативи Офісу президента. У цьому контексті особистість Смолія не така важлива. Бо він був лише фасадом, передусім політичного колективу, сформованого ще при Гонтаревій, який ініціював і здійснив левову частку реформ у банківській системі України. З відходом Смолія з посади цю команду почнуть цілеспрямовано розбирати, цеглинка за цеглинкою. Зважаючи на особисту неприязнь Коломойського до певних заступників голови НБУ, цей процес може відбуватися дуже стрімко.

Не буде команди — зупиняться реформи. Так, більшість доведено до логічного завершення, але це ще далеко від усього, що слід зробити. Без адекватних людей на ключових посадах у НБУ почнуться процеси деградації. Бо хоч би якими були успіхи центробанку України, дух ефективної інституції в ньому ще повністю не закріпився, адже залишилося ще багато кадрів, які добре пам’ятають часи Арбузова та Януковича й не проти повернутися назад років на 6–8. Якщо процеси деградації стануть керованими, бажаними й інспірованими новим керівництвом, то залишається тільки гадати, скільки часу потрібно для того, щоб Нацбанк повернувся до доби Арбузова.

Ця загроза особливо гостра в такому контексті. Від початку липня НБУ отримав повноваження мегарегулятора, який тепер відповідає ще й за ринок небанківських фінансових посередників. Механізми роботи на цьому ринку не відпрацьовані, не вкорінені у практиках і неписаних правилах. Це означає, що в роботі з небанківськими фінансовими установами дуже легко можуть з’явитися вже призабуті схеми, коли кожен учасник ринку знає, скільки й кому в Нацбанку треба занести за розв’язання певного питання. У роботі з банківським сектором до таких ганебних практик повернутися важко, бо тут уже напрацьовано певну культуру взаємодії між регулятором і комерційними банками (хоча й тут можуть спробувати — на це вказуватиме заміна ключових посадовців НБУ, відповідальних за банківський нагляд). А от щодо небанківських фінустанов є величезні питання й побоювання.

Після Революції гідності Нацбанк неухильно переманював із ринку найкращих знавців своєї справи в Україні. Їх приваблював конкурентний рівень зарплат і широкий простір для діяльності. Чи збережеться ця тенденція в установі, яка може стати схильною до деградації? Чи не відбудеться масового вимивання кадрового потенціалу центробанку? Наразі жодних гарантій щодо цього ніхто дати не може. Але ризики величезні. Якщо у НБУ не буде кому досягати результатів, то як Україна виходитиме із кризи?

Багато хто цікавиться долею валютного курсу після відставки Смолія. Питання не в цьому. Нацбанк має достатньо золотовалютних резервів, щоб за кілька днів спинити валютну паніку. Тому не це важливо. Але відставка Смолія — це один із пазлів у картині впевненої деградації Української держави й державної економічної політики. Можливо, це ключова подія, а може й ні. Незалежно від цього, деградація держуправління завжди означає розбалансування економіки та йде пліч-о-пліч із ним. А за таких обставин і економічна криза затягнеться, і долар не буде схильним дешевшати.

Після Революції гідності Януковичу закидали, що він свідомо розвалював армію, нищив освіту й інші критично важливі галузі функціонування держави. Але у країні без ефективних інституцій це було непросто усвідомити, виявити й довести. За п’ять післяреволюційних років рівень інституційної ефективності в органах державної влади України значно зріс, хоча й недостатньо зміцнів і закріпився. На цьому тлі деградацію видно значно чіткіше. Тож згодом Зеленському можуть інкримінувати вже не фрагментарний, а системний розвал державних інституцій. Чи робить він це з невігластва, чи цілеспрямовано — питання для дискусій. Натомість те, що відставка Смолія — упевнений крок до початку деградації НБУ, падіння чергової барикади на захисті адекватності й інституційної ефективності органів влади, сумнівів майже не викликає.