Останні зваричі

Це досягнення, напевно, не зафіксоване у вітчизняній Книзі рекордів, але Дрогобицька солеварня (нині АТ «Галка-Дрогобич») безперервно працює ще з часів Га­ли­ць­ко-Волинського князівства. Зображення дев’яти діжок із сіллю і сьогодні прикрашає міський герб, бо солеваріння здавна було основою добробуту міста. Соляні промисли відобразилися і в топоніміці Дрогобича. Вулиці тут мають назви, якимось чином пов’язані з сіллю: Солоний Ставок, Зварицька, Жупна (жупа – архаїчна назва солеварні, а зваричі – ті, хто добуває сіль).

 

 

 

 

«Наше підприємство має паспорт, у якому датою його заснування зазначений 1250 рік, – каже інженер Микола Юрчик. – Але ще у Києво-Печерському патерику згадується про те, що «не бисть солі по руській землі» після того, як у 1097-му її перестали підвозити з Галичини.

 

Пан Микола, окрім свого основ­ного фаху зварича, має виданий мі­ським Товариством охорони пам’яток диплом екскурсовода по солеварні. Клопоту це додає небагато, хоча сказати, що солеварня не притягує ­по­ціновувачів усілякого технічного «ін­дастріалу», також не можна. Ми спілкуємося в робочому кабінеті, за­­громадженому великою кількістю різноманітних колб, аптекарських терезів зі старим помаранчевим плакатом «Так!» на стіні. Колись, пояснює він, подумки занурюючись у геологічні епохи, на місці цього офісу плескалося море… Ні, океан, а навколо майбутньої Говерли плавали велетенські акули. Потім піднялися Карпати, а океан, відрізаний від великого моря, перетворився на велику калюжу. Отже, вона пересихала, але підземні соленосні породи розчинялися прісними водами, що просочувалися з поверхні. Ось цей розсіл і викачують дрогобицькі солевари.

 

Кожна історична доба, ніби річні кільця на дереві, залишила свій слід у солеварінні. У 1339 році Дрогобич відійшов до Польської корони, і сіль стала власністю королів, які, своєю чергою, віддавали жупу в оренду багатим італійським купцям, а ті вже розвозили продукт по Європі.

 

У 1491-му тут брали ропу Ідив. словничокІ з двох криниць: одна з них належала баронові Гартенбергу, друга – королю Казимиру IV і мала відповідну польську назву szub Krolewski. Нині це просто «шурф №1», що вже понад 500 років живить підземними розсолами солеварню. Саме над цією криницею завглибшки 40 м стоїмо з моїм гідом. Соляний розсіл піднімає на поверхню качалка, приблизно така сама, як на нафтових промислах. Вона повільно рухається вгору-вниз, і маленькі фонтанчики рідини з кожним таким рухом вихлюпуються з труб. Я куштую ропу й одразу ж випльовую. Це абсолютно не схоже на морську воду: здається, солі тут набагато більше.

 

 

«Мінералізація 290 грамів солі на літр, – уточнює пан Микола. – Відкрили ще родовище кам’яних солей на 25 млн тонн, воно могло б експлуатуватися 50 років, але зараз на його освоєння просто немає коштів.

 

З шахти солона вода йде до розсолозбірника, потім подається на черені – великі металеві ємності, що підігріваються знизу газовими печами. Тут, майже як у лазні, пара і сіль. Вона осідає на стінах кристалами. Зі сходів звисають сталактити. Помітно, що у випаровувальному цеху залізо взялося корозією: метал не витримує. На відміну від зваричів-соле­варів, які виглядають нівроку. Зараз їхня професія називається дещо ­буденно: «майстер-випарувальник». Вони чимось схожі на металургів: на них грубі спецівки, в руках довгі металеві пробої, у цеху пашить розжарене повітря. Тільки що перед ними не метал кипить-парує, а ємності з розсолом. Тут навіть даху немає як такого: у стелі встановлені спеціальні паровитяжки – такі собі квадратні дірки. Тай й самі зваричі буквально бігають по вогню, адже під їхніми ногами палають газові топки, температура в яких сягає тисячі градусів. Це вам не чайник за­ки­п’я­тити, хоча принцип роботи солеварні практично такий самий. Солеварам регулярно доводиться зупиняти виробництво, щоб ломами і відбійними молотками збивати з їхніх стін соляний накип. Але й він іде в хід: із нього готують камені-«лизунці» для тваринництва.

 

Старший майстер-ви­ва­рю­валь­ник Василь Стефанишин, молода людина з козацькими вусами та свіжим числом місцевого часопису в кишені, пояснює методу роботи всього агрегату: «В міру випаровування води кристали солі осідають, їх вигрібає скребковий механізм і викидає на стрічку транспортера. Сіль ще волога, тому вона фугуватиметься Ідив. словничокІ у центрифузі».

 

«Вимога міжнародних організацій з охорони здоров’я – поліпшення солі йодоватокислим калієм, – пояснює Микола Юрчик. – Вважається, що таким чином можна проводити профілактику захворювань щитоподібної залози. Деякий час йод ми навіть отримували безплатно як гуманітарну допомогу. Таку сіль краще вживати з їжею. А ось маринади, квасіння я робив би зі звичайної».

 

 

 

Ми йдемо вздовж довгого конвеєра, яким сіль доправляється до сушильного барабана. Тут уже остаточно за температури 300 градусів відбувається перекристалізація солі, її грудки стають дрібнішими. Сушильник Роман Паньків пояснює, що первісно цей барабан був призначений для цукроварні, причому цукор у ньому мав охолоджуватися. Але народна мудрість пристосувала його для діаметрально протилежних потреб: із солодкого – на солоне, з охолодження – на випаровування.

 

Тут багато що потребує переробки і вдосконалення. Корпуси Дрогобицької солеварні дерев’яні, старі, розташовані ж вони у неймовірно мальовничому місці, де історії хоч ложкою їж. Поряд Музей під відкритим небом із шедеврами народної де­рев’яної архітектури, зокрема церквою Святого Юра XVII ст. з одного боку і на сто років старшою церквою Чесного Хреста. Та що там казати, якщо навіть на території сусідньої пожежної частини розміщена середньовічна дерев’яна вежа? Тож не дивно, що свого часу з’явилася ідея об’єднати у єдиному музейному комплексі дерев’яні шедеври з іншими дрогобицькими цікавинками.

 

«Але тільки якщо при цьому підприємство працюватиме! Цехові традиції і є родзинкою дрогобицьких зваричів, – уважає пан Микола Юрчик. – До 2003 року ми були стратегічним підприємством і в такому статусі навіть не підлягали приватизації. А що? Припустімо, стихійне лихо чи війна: промисловість зупиниться, а сіль людям будь-коли потрібна. Жодна війна солеваріння не змогла зупинити».

 

 

Навіть неозброєним оком видно, що солеварне виробництво у Дрогобичі занепадає. З колишніх п’яти черенів залишилися тільки два, порожнім стоїть і потроху розвалюється будинок колишньої, ще австрійської, соляної контори – архітектурний шедевр позаминулого сторіччя. Якихось ремонтів та переоснащення тут не проводилося давно. Причину цього мені пояснюють працівниці пакувального цеху:

 

«Як будете в Києві бачити Тимошенко, – чомусь дуже багато дрогобичан починають розмову з журналістом саме із цієї фрази, – скажіть їй, щоб заборонила завозити у Львівську область донецьку кам’яну сіль. Артемівці просто душать нас нижчою ціною, адже там собівартість видобутку значно менша. До того ж іще постійне зростання витрат на газ. Хоч починай, як у старовину, палити дровами».

 

У радянську добу адміністративно забороняли ввозити на Львівщину дешевший артемівський продукт. Тепер, в епоху СОТ і глобалізації, про таке годі мріяти.

 

Ще зваричі побоюються, що в разі чергового подорожчання газу доведеться продавати тільки розсіл. Для технічних потреб харчової промисловості, зокрема хлібопекарень, він цілком придатний. Однак що ж тоді робити виварювальникам?

 

За минулий рік солеварня дала близько трьох тонн солі – дещиця, це навіть не покриває потреб однієї тільки Львівської області.

 

Зараз на АТ «Галка-Дрогобич» працюють близько 50 солеварів. Але для Дрогобича, що потерпає від масового безробіття, і це вже щось.

 

Так, як у Дрогобичі, сіль, напевно, не виварюють уже ніде. Та й купити дрогобицьку сіль десь за межами міста важкувато. Місцеві запевняють, що за їхньою вивареною сіллю спеціально приїздять навіть зі столиці. Хто ці «чумаки», Тиждень так і не довідався. Зате сама сіль є фірмовим дрогобицьким сувеніром, її пакети прикрашені унікальною печаткою «Традиції з ХІІІ сторіччя» – ну де таке ще побачиш? Хоча, звісно, одні тільки сувеніри підприємство навряд чи піднімуть.