Ось живу я нині в Охтирці Сумської області, буваю в навколишніх селах, райцентрах і містах, спілкуюся з усіма: з фермерами, їхніми робітниками, учителями, лікарями, інженерами, з пенсіонерами й молоддю, з різним начальством. Є і газетярі, письменники й, звичайно, поети (куди ж без них!), науковці.
Чи можу я назвати хоча б одну людину, яка заговорила б сама або підтримала б не загальними словами розмову про те, що в Україні: 1) занадто великий відсоток державної власності, 2) занадто високі державні витрати, 4) занадто скуте підприємництво?
Ні, жодної такої людини назвати не можу. Що кажуть всі в один голос — це узагальнення, для якого не треба мати жодного знання, не треба особливо цікавитися ходом справ — достатньо бути з відповідним настроєм. Це два слова: «бардак» і «крадуть». Точніше три: «бардак», «крадуть», «гади!».
Яке сьогодні співвідношення державних і загальних витрат, державної і приватної власності, які податкові порядки, які зовнішній і внутрішній борги, який ВВП взагалі, а як порівняти його хоча б з ближчими сусідами… Ніхто не сказав ще жодного слова, по якому можна було б здогадатися, що людина чимось таким цікавиться.
Усі вважають себе трудівниками, яких світ не бачив, оспіваними до того ж, і дивуються, коли чують, що Україна в рейтингу ВВП на душу населення на 141-му місці з 221 країни світу. 110-те — в Йорданії… Польща — на 64-му, Литва — на 39-му. Найбільше лають своє начальство (кого ж ще!) за такий низький показник литовці.
Читайте також: Що залишається
Не зустрів ще жодного, хто мав би уявлення, яку економічну політику пропонує / обіцяє Україні Захід і яка, власне, політика самого Заходу в себе. Дивуються знову ж таки, коли чують, що участь західного капіталу й бюрократії щось дасть, але значно менше, ніж можна сподіватися.
Для яких же партій є щось подібне до того, що називають електоральною базою? Які ідеології та програми могли б розраховувати на певний відгук у населенні? Це, звичайно, національна партія, українська, хоча відсоток здобутих нею голосів не був би разючим. Значно успішнішою була б партія, яка обіцяла б щось на зразок соціалізму, але без цього слова, щось ніби проти багатіїв і чиновників-крадіїв, що на ділі пішло б, як то й буває, хіба що на шкоду бідним. Можна, звичайно, мріяти про когось на зразок Маргарет Тетчер, але уявити появу такого лідера важко й зовсім вже не можливо, що він міг би знайти достатню кількість помічників для своєї політики.
Це значить, що населення без особливого спротиву може сприйняти і рятівний економічний курс майбутньої влади, і більш руйнівний, ніж навіть нинішній. Йому, населенню, байдуже, а такий стан схильний відгукуватися хіба що на обіцяння неприємностей заможним. Потім дивуватимуться, як же вийшло, що влади чиновництва не поменшало, а побільшало.
І кожен, кому це все скажеш, ставить запитання: чим можна пояснити такий стан мізків? Та тим, кажу, і можна пояснити, що ви про це запитуєте тільки тоді, коли випадково почуєте якусь цифру, яка не сподобається. На рівні свідомих громадян люди навколо мене не цікавляться політикою — ніякою: ні зовнішньою, ні внутрішньою, ні економічною. Останньою — особливо. Часто навіть хизуються: «Я політикою не інтересуюсь». Вони поки що задовольняються й навіть насолоджуються інтересом до політичних особистостей — напрочуд живим, треба визнати, істинно дитячим інтересом. Вони не тупі, не забиті, видаються дуже впевненими в собі, розкутими — дійсно як вільні діти.
І так уже 30 років. Ось чому таке безглуздя, як, наприклад, те, що тільки нині оголосили про початок приватизації Охтирського невеличкого, не дуже, звичайно, вдалого хлібозаводу, — це нормальна річ. Уже 30 років без радянської влади, а він як був державним, так і залишався державним, та нікого це не дивувало, не бентежило, ніхто цим не переймався…
…І нуль голосів отримала б «Партія демократичного капіталізму». Один редактор-американець якось сказав мені, що я даремно вживаю вислів «демократичний капіталізм» у своїх текстах, особливо коли згадую США. «У нас слова “капіталізм” у загальному вжитку нема». Він здивувався, коли я йому не тільки назвав, а й показав книжку під назвою «Дух демократичного капіталізму» американського ж таки католицького богослова Майкла Новака 1982 року. Для кількох десятків його земляків вона зразу стала одною з біблій, а майже всі тогочасні поважні католицькі й протестантські мислителі оголосили його єретиком. Отже, зауваження того редактора, яке я почув років 15 по тому, не було таким уже безпідставним…