Тижню вдалося побувати на процедурі медичного огляду вбивці, на совісті якого щонайменше три життя. Звичайно, жодних імен, точного місця подій і часу ми не можемо вказувати як із етичних міркувань, так і через те, що наразі триває слідство по цій справі.
Проходжу довгим похмурим коридором N-ської обласної психіатричної лікарні. Мене наздоганяє медсестра й накидає на плечі білий халат – загалом сторонні на огляді перебувати не мають права. Нарешті відчиняються важкі двері, заходимо до кімнати. Там сидить кілька людей у білих халатах – це комісія, яка вивчає адекватність злочинця. Невдовзі в супроводі двох дебелих міліціонерів заходить «пацієнт», Сергій М. Це горилоподібний чолов’яга з бровами, що зрослися та гострим кутом нависають над синюшним обличчям. Його саджають на стілець у центрі біля столу й приковують ногу наручниками до нього ж.
Один із лікарів починає зачитувати матеріали справи. «Герой» цієї розповіді одного літнього вечора проходив вулицею невеликого містечка й побачив крізь прочинені хатні двері біленьке дівча, що гралося лялькою біля ніг підстаркуватої бабусі. За мить чоловік уже стискає в руках дрючок та забігає до хати. Розпачливий крик бабці тоне в могутньому ударі, що розносить череп старенької. Наступним рухом Сергій розтрощує голову дідові, котрий тільки-но вибіг на галас із кімнати. Потім підходить до дитини, бере її за ноги та б’є з усієї сили об стіну головою. Після чого вступає у статевий контакт із ще теплим трупом. Він навіть не намагається якось приховати сліди. Вийшовши з будинку, купує пляшку пива в крамниці навпроти та йде додому спати. Там його за кілька годин затримали правоохоронці – сусіди вгледіли здорованя, коли той виходив із садиби загиблих. Бузувір не чинив опору, лише пробурмотів під ніс: «Щось ви швидко, бл*ді!» Невдовзі, просто у відділку, Сергій зізнався ще у двох убивствах – молодої жінки та підлітка. Але їхні трупи на час підготовки репортажу ще не знайшли.
Сиджу як на голках, очікую, коли ж розпочнеться найцікавіше: спілкування з маніяком. Проте психіатри нікуди не поспішають – усе проходить якось буденно та навіть монотонно. Крізь невелике заґратоване віконце проривається тоненький промінь сонця – обличчя вбивці прорізає посмішка. Голова комісії раптом ставить дивне, на перший погляд, запитання: «Сергію, чи вам подобаються тварини?» Той, явно ошелешений, ледь розбірливо бурмоче під ніс: «Та я ось кішок ніколи не любив». Ще годину лікарі випитують щось на кшталт: «Чи не мочилися ви в дитинстві у постіль?» Видно, що йому не подобається увага такого роду, здебільшого він відповідає односкладно. «Так» – любив убивати тварин у дитинстві, «так» – завжди обожнював забавки з вогнем та сірниками, «так» – ненавидить сестру, бо мати завжди любила тільки її. Вбив – бо сподобалася дівчинка й охопило нестримне бажання нею оволодіти, а баба з дідом просто заважали.
Нарешті голова комісії киває головою міліціонерам, і ті виводять монстра з кімнати. Я знову нашорошую вуха – отже, зараз і мають обговорювати та приймати конкретне рішення. Але, на моє велике розчарування, голова каже: «Ну що, колеги, наступне засідання за тиждень. Усі можуть бути вільні».
Уже в коридорі запитую в одного з членів комісії про ймовірне рішення в цій справі. «Психопатичні вбивці не вважаються божевільними, – відповідає він. – Адже вони вбивають не через душевну хворобу як таку. Ні – вони все чудово розуміють. Більше того, здебільшого в людей дуже розсудливий і холодний розум. Їхня хвороба полягає в повній асоціальності. Тобто вони живуть виключно в своєму внутрішньому світі й для них має значення лише власне «я» та бажання, які в них є. Люди для «серійника» – не більше як предмети, що мають забезпечувати задоволення його потреб. Совість – поняття, зовсім їм не притаманне. Впевнений на 99%, що цей Сергій цілком адекватно оцінював свої дії під час убивства. Отримає довічне».