Як відомо, пацифізм — це пропаганда миру й відмова від розв’язання проблем збройним шляхом, а також неучасть громадян у війнах, бойкотування військової служби, зневага до військової героїки тощо. В Україні після початку війни Росії проти нас не тільки деякі орієнтовані на Москву політичні партії, а й найвища державна влада почали так чи інакше пропонувати суспільству пацифістські ідеї. Лідером такої пропаганди став верховний головнокомандувач Володимир Зеленський. З’явилися й пацифістські генерали, які заступили місця бойових. Хоча генерал-пацифіст — явище протиприродне, як музикант, який не любить музики, чи педагог, що ненавидить дітей, або рибалка, який не терпить риболовлі… Проте міністр оборони генерал Таран у дусі Зеленського видав наказ, згідно з яким військовим передбачено штрафи за несанкціоноване відкриття вогню по ворогу. Бо головне, як казала перша особа держави, «припинити стріляти»…
І якщо тепер російські танки тихо й без пострілів церемоніальним маршем підуть на Київ, то українські солдати мають лише зацікавлено на них поглядати й ніяк не реагувати. Так уже було в Криму у 2014 році, коли російські танки і бронетранспортери їздили півостровом, а українські військові розгублено стежили й не знали, що робити та чи взагалі треба щось робити. Тепер із допомогою Банкової росіяни можуть такий досвід поширити на всю Україну…
Читайте також: Нове коло російської агресії
Влада України капітулянтську політику виправдовує «гуманізмом»: щоб не гинули наші хлопці, щоб не плакали матері тощо. Однак постає питання, котре Зе й команда бояться чітко артикулювати: чи можна в ім’я порятунку солдатів і спокою матерів принести в жертву сорокамільйонну націю та її країну, віддавши їх на поталу Кремлю? Колись у СРСР була така кримінальна спеціалізація: «злодійка на довірі» (це коли пані «з пониженою соціальною відповідальністю» викликали довіру порядних громадян і грабували їх), а нині в Україні з’явилися «капітулянти на гуманізмі», які спекулюють на емпатії суспільства, на його співчутті до тих, хто постраждав під час війни. Проте є жорстокі закони буття, особливо під час збройної боротьби за своє існування, коли жертви окремих людей стають обов’язковою умовою виживання всього народу. Як казали елліни після греко-перських воєн: «Ми загинули б, якби ми не гинули». Ось така трагічна діалектика, якої ще нікому в історії людства не вдалося оминути. Пацифізм добрий у мирний час, коли його завдання полягає в тому, щоб не допустити війни. Проте коли війна вже почалася, пацифістська пропаганда стає різновидом зради.
Москва виявила ахіллесову п’яту Зе й почала нахабно шантажувати обстрілами на лінії розмежування та відмовою обмінювати заручників. А крім примарного псевдомиру й обмінів заручниками (які вже давно припинилися, бо Кремль карає Зе за надто повільну капітуляцію) президенту нічого запропонувати своєму електорату.
Нинішній пацифізм в Україні — явище доволі штучне й рукотворне, яке з’явилося відносно недавно. В УРСР був навіть культ (радянська адміністрація активно його насаджувала) служби в радянській армії. Сільського хлопця, який не служив в армії, вважали в рідному селі неповноцінним. Українці десятками тисяч служили в Афганістані (1979–1989) і тисячами там гинули. Але жодних масових антивоєнних протестів на теренах республіки не фіксували. Хоча там українці воювали за чужу країну (СРСР) та її великодержавні геополітичні інтереси.
Читайте також: Перемир'я: спокуса тишею
Проте нинішня оборонна війна проти Кремля за незалежність України викликала багато спекуляцій у суспільстві. Тобто за чужу країну воювати й гинути нормально, а за свою — ні? Українцям упродовж століть доводилося воювати у складі різних армій за різні країни. І ось уперше (за багато років уперше) українці воюють за Україну у складі українського війська. І тут починається напад пацифізму. Його флагманом є Банкова: «мир за будь-яку ціну», «треба домовлятися», «варто йти на важкі компроміси».
Головною особливістю сучасного «українського пацифізму» є те, що він зовсім не український, а імпортований із РФ, де розташований його центр: звідти його організують, підтримують і стимулюють. Навіть вислови «партія миру» (щодо капітулянтів) і «партія війни» (щодо прихильників відсічі агресору) — це винаходи російської пропаганди, які Кремль запустив у активний обіг. Цей «пацифізм» стає інструментом перемоги Росії над Україною й «остаточного розв’язання українського питання»…