У збільшеному форматі графіки "Розшукуються особливо потрібні" та "Найпопулярніші професії".
Зубр «Арсеналу»
МИХАЙЛО БІЛАШ уже 33 роки працює токарем на заводі «Арсенал», має шостий, найвищий, розряд. Гортає заводський каталог і з гордістю показує вироби – майже до кожного Михайло виточував деталі.
Після технікуму й армії мені, кременчуцькому хлопцеві, захотілося у столицю, а тим паче – на такий завод – військовий! Нині «Арсенал» уже не той, яким був тоді. Робили у дві зміни, було велике навантаження й повні цехи працівників. З них зараз залишилися якихось три тисячі. Роки незалежності стали для заводу найтяжчими, робітники масово звільнилися: за рік-півтора втратили сім тисяч фахівців. Тепер справи пішли на краще, тому знову потрібні люди. Деякі бригадири збірних цехів навіть ходять по базарах і гукають своїх робітників назад. Зарплата залежить від виробітку, можна отримувати до 3-4 тис., та й це не межа. Всі чекають, що збільшиться держзамовлення – тоді й зарплата зросте в декілька разів. Таких, як я, на заводі називають зубрами, але вчаться в мене лише 2-3 учні на рік. Зазвичай приходять із ПТУ, де їх переважно навчають одразу декількох суміжних спеціальностей, просто токарем ніхто вже бути не хоче. Раніше в Оптико-механічному технікумі готували основну масу працівників заводу, а зараз із 300 чоловік випуску готують лише 30-40 робітників, усі інші – як не бухгалтери, то секретарі. А в нас на заводі 150 вакансій – переважно токарів, шліфувальників та інших станочників. І платять, я вам скажу, не так і погано.
Вчили застарілих Технологій
МИКОЛА ЄВЧЕНКО закінчує Київське вище професійно-технічне училище будівництва і автотранспорту за спеціальністю «Маляр-штукатур, кахельник-лицювальник та лицювальник-мозаїст». Провчився тут три роки й розповів Тижню, чому так сталося.
Вступив до училища після дев’ятого класу. Вибрав саме його, бо сюди пішли друзі, до того ж училище – за 15 хвилин їзди від дому, тож до нього було найближче. В школі п’ятірки-шістки проскакували – так, типовий трієчник, але без двійок. Мені більше подобалося руками працювати, аніж уроки вчити, краще ремонтувати мотоцикл, я це більше люблю. Мотоциклів у мене, до речі, аж три, всі «Яви». Одним їжджу на заняття, інші два – на запчастини. Тому спершу хотів піти до автотранспортного технікуму, але не пройшов по балах. Уже другий рік проходжу практику в будівельній фірмі «Схід». Наставники говорили, що ми робимо неправильно, що в якій послідовності треба робити. Загалом займалися маляркою, штукатуркою, гіпсокартоном, заливали стяжки, настилали ковролін і ламінат. Зараз кожному практикантові дають по кімнаті для самостійної роботи. Мені самому зробити кімнату – це вже без питань. Подобається, що ми працюємо з сучасними матеріалами. В училищі такої можливості не було. Нам взагалі викладали тільки теорію, та й ту застарілу, з технологіями як мінімум десятирічної давності. Для реальної роботи не треба знати якихось великих таємниць. Потрібно просто побачити процес будівництва й спробувати самому кілька разів зробити. Після училища найчастіше влаштовуються на місці проходження практики, тож я вже знаю, де працюватиму. Ще зі школи розумів, що будівельники потрібні завжди. В нас у селі постійно потрібно щось комусь зробити, а кваліфікованих робітників мало. Приїжджі можуть тільки цеглу завантажити, а таких, щоб могли ванну кахлями облицювати, треба пошукати. І їм добре платять. Хоча, можливо, пізніше ще підвищу кваліфікацію та відкрию власну фірму.
Майстер заробляє 10 тисяч
АНДРІЙ РЕВЕКО 19-річний ювелір-монтувальник Київського ювелірного заводу.
Працюю буквально кілька днів. Перед армією закінчив Коледж морського та річкового флоту, але пристойної роботи за спеціальністю не знайшов. Спершу хотів піти на фірму зі збирання комп’ютерів, але все-таки надав перевагу стабільній роботі. На ювелірному найсучасніше устаткування, є столовка, повний соцпакет, до того ж, недалеко від дому. Можна було вибирати – працювати на станку або руками. Я вибрав руками. Поки що я учень, закріплений за майстром, зарплата мінімальна, але є куди рости. Через руки майстра, наприклад, за день проходить більше ста виробів, тож він отримує близько 10 тис. грн. До виробів мене ще не допустили, тільки почав заточувати для себе інструмент, щоб вирізати на металі. Десь через місяць уже здаватиму на розряд. Головне, щоб руки правильно стали.
У своїй країні краще
МИКОЛА ПОЛІЩУК працює в бригаді будівельників із Івано-Франківської області, які будують дачі в Пухівці під Києвом. За 25 років роботи оволодів усіма будівельними спеціальностями.
Працював і в Росії, там досі багато моїх знайомих працює, але є проблеми – ставлення тамтешніх замовників до робочої сили мене, принаймні, не влаштовує. Сьогодні і в Києві можна заробити за сезон практично стільки ж, замовлень не бракує, багатьом навіть відмовляти доводиться, а в своїй країні почуваєшся набагато впевненіше. Ось у Європу, може, і з’їжджу – є така перспектива. Тут усе просто – якщо комусь сподобалася наша робота, а в будівельників якість виконання очевидна навіть для тих, хто не дуже розбираються в деталях, то й запрошують для себе або добрих знайомих. Сам свого часу ПТУ закінчив, тесля за професією, але як почав на будівництві, так і затягло. Нас в училищі добре вчили, не так, як тепер. Якщо хтось до нас проситься з ПТУ, це все одно, що з вулиці брати і спочатку вчити. А своїм дітям усе ж таки бажаю іншої долі, інакше навіщо оце мені було б стільки працювати – син мій учиться в Інституті нафти й газу, оплачую йому освіту та квартиру, у бригадира – також діти у вишах. Усе ж таки сьогодні життя потребує більших знань, ніж ми свого часу могли здобути.
Важко знайти теслю
ІРИНА МАРКІНА директор із управління людськими ресурсами та організаційного розвитку компанії «ХХІ століття», що займається проектами розвитку нерухомості, вже відчула гостроту проблеми пошуку робітників.
Свіжий приклад: при формуванні експлуатаційної команди нового торговельно-розважального центру ми зіштовхнулися з тим, що знайти гарного електрика складніше, ніж спеціалізованого юриста з питань злиття і поглинання. Усе ще позначається економічна криза 90-х, відрив системи освіти від потреб бізнесу. Свого часу були перервані численні професійні династії. Для того, щоб вижити, люди зраджували своє покликання, змінювали сфери діяльності. І, як результат, зараз, наприклад, фахівці з водопостачання й каналізації – це або ті, кому за 50, або ті, кому до 25-ти. Програма професійно-технічної підготовки безнадійно відстає від технологій, які використовують у реальній економіці. В ідеалі вона має бути щільно зав’язана на макроекономічні прогнози розвитку економіки й кожного конкретного ринку зокрема. І на основі цього повинен складатися прогноз кількості необхідних фахівців у перспективі на 5-10 років. Тут складно обійтися без залучення й підтримки держави. Адже, і про це часто забувають, не зарплата є сьогодні вирішальним фактором під час вибору місця роботи: більшість молодих людей віддають пріоритет можливостям кар’єрного росту, наявності досить вільного робочого режиму й вільного часу взагалі та стабільності роботи компанії. Але ж саме робітничі професії зараз особливо актуальні. Скажімо, на першому місці серед найпотрібніших професій, що вимагають початкової професійної підготовки, в рейтингу вакансій нашої компанії перебуває професія теслі. Кваліфіковані робітники цієї спеціальності мають можливість вибирати з численних підприємств. Аналогічно складається ситуація на ринку праці для робітників, які мають професію електрогазозварника, штукатура, слюсаря-сантехника, маляра, електрика. Попит на ці професії традиційно перевищує пропозицію. Адже підготувати верстатника набагато дорожче, ніж юриста або менеджера середньої кваліфікації. Один токарський різець коштує чимало, а скільки їх потрібно для того, щоб навчити новачка? Тому в профтехучилищах проблема з практикою – надто дорого. І ніхто на належному рівні не може перерахувати, яких збитків завдає державі така економія.
Зубр «Арсеналу» 
