Особливі війни

– Кремль продемонстрував дуже хорошу обізнаність щодо політичних процесів, що відбуваються в Україні. А відносини в українському політикумі під час врегулювання газових питань були не надто довірливими. І метою росіян було не тільки повернення газових боргів. Кремль спробував облаштувати все так, щоб Юлія Тимошенко не покращила старий або не створила новий формат газових відносин. Створюється враження, що ця криза була штучно зрежисована для того, аби Президент Ющенко її врегулював, і тим самим підірвав позиції і спантеличив Тимошенко. Якщо це насправді так, то це дуже тривожний симптом, адже питання безпеки України – не лише економічної, але й політичної, незалежності – це енергоносії. І його вирішення не має бути справою внутрішньополітичних інтриг. Це означає, що енергетичний сектор має бути прозорим, він має працювати на основі, зрозумілій у Європі. Проблеми мають вирішуватися за відкритої прозорої політики, а не за допомогою таємних оборудок.

 

– Немає жодного сумніву в тому, що традиційний російський підхід, який полягає у роз’єднанні коаліцій ефективний всередині Європейського Союзу. Зараз здається, що Росія і «Газпром» в Європі досягають будь-якої поставленої мети. Однак є два моменти, на які варто зважати. Перший – чим більше Росія розділяє Європу, тим більше вона породжує антагонізм у тій частині Європи, яка протидіє цьому специфічному типу «одностороннього партнерства». І це тривалий антагонізм – ці країни взагалі не довірятимуть Росії. І навіть ті, які нещодавно уклали дуже привабливі угоди з «Газпромом», переживають розмежування ставлення до цього. У Кремлі й «Газпромі» легко забувають, що Угорщина, Австрія, навіть Сербія є демократичними, і укладене газове партнерство дуже прискіпливо і скептично розглядається всередині цих країн. Навіть у Німеччині, про яку в Москві зараз говорять, як про країну, яку, на жаль, вже не можна розглядати як ключовий міст у Європу. Тому, не зважаючи на успіхи Росії, в Європі ставлення до енергетичної політики Кремля дещо змінюється. Я думаю, що РФ сьогодні більше захоплена швидкими перемогами і своєю «газовою» силою, ніж цими прихованими процесами.

 

Те, що відбувається в Росії – це запаморрчення від успіхів. Наприклад, я вважаю, що остання історія російсько-українських відносин, не кажучи вже про стосунки з Грузією, демонструє, що це помилка – покладатися на економічний тиск та корупцію, як на надійний спосіб знайти політичну підтримку іншої нації.

 

– Військовий істеблішмент Росії (а це майже весь нинішній політичний) не сприймали пропозицію перейти до співпраці з НАТО серйозно. Вони вбачали в цьому певний вид піару, а в НАТО – політичних та військових союзників США, що протистоять Росії. І правда це чи ні, характер і масштаб збільшення НАТО дуже дратував Росію. Вони вважають, що спочатку США зруйнували Варшавський договір, потім розвалили СРСР, а зараз продовжують ослаблювати Росію доти, доки від неї не залишиться не більше, ніж Московія XVI ст.

 

Виходячи з цього, в Росії сформувалося стійке переконання, що можливе приєднання України до НАТО – це частина великого пакету з ослаблення їхньої країни. Хоча, на Заході навіть ті, хто зараз розглядають Росію як своєрідного небезпечного хулігана, також у ній зацікавлені. Вони зацікавлені в її можливостях вести війни, в її роботі з такими специфічними країнами як Афганістан, Іран, Пакистан. Проте зараз вона просто не пріоритетна.

 

Нарешті щодо внутрішніх російських міркувань входження України в НАТО. Якщо Україна зможе досягти успіху як євроатлантична країна, а в Росії досі розглядають українців як частину «наших», тоді щезне внутрішньоросійський аргумент про те, що «ми великий слов’янський народ, і не можемо розвиватися європейським шляхом, а лише своїм власним».

 

Отже, не можна казати про одну головну причину, чому Росія проти вступу України в НАТО, не можна говорити навіть про набір причин – потрібно розглядати загальний інтелектуальний, психологічний та емоційний комплекс, існуючий в Росії. І реагувати на цей комплекс, маючи повну його картину.

 

– Якби НАТО дійсно збиралося будувати протиракетну оборону, яка була б спрямована проти ракетної системи Росії, її компоненти не були б розташовані на території Польші та Чехії. Це в жодному разі не закиди до цих країн, просто у такому випадку ці місця для баз просто не підходять.

 

– Я можу описати особисте бачення. Всі експерти, і фахівці, які розробляють рекомендації, приділяють увагу не лише українському сектору безпеки, але й розвитку подій у внутрішньополітичному житті. Внутрішня українська ситуація виглядає змішаною та непевною. Всередині НАТО є достатньо широка підтримка того, що Україна має досягнути успіху в реалізації своїх прагнень – йдеться про приєднання до ПДЧ, а в майбутньому – і вступ до НАТО. Є також і реальне розуміння того, як в Україні буде розтлумачена відмова у позитивній відповіді щодо приєднання до ПДЧ.

 

Ситуація така: на саміті НАТО в Бухаресті листу від України з проханням приєднатися до ПДЧ може бути приділено мало уваги. Адже, по-перше, головним питанням порядку денного будуть набагато актуальніші для Альянсу питання: Афганістан і розбіжності між членами альянсу щодо наступних дій. Обговорення цього питання може потребувати набагато більше часу, ніж початково заплановано. По-друге, існує питання одностороннього проголошення незалежності Косова та рішення більшості Євросоюзу та країн НАТО визнати цю незалежність. Навіть в Україні відлуння рішення Косова є значними, і я буду здивований, якщо питання щодо нього не буде розглянуте.

 

Якщо листу від України не буде приділено достатньо уваги, то українцям варто звернути увагу на самих себе. По-перше, ніхто так собі не зашкодив, як українське керівництво. Україна майже напевно була б запрошена до ПДЧ ще в 2006 році. Більшість у НАТО розглядали це як здійснену угоду. Але приєднання до ПДЧ не сталося, виключно тому що всупереч усім порадам Президент затягнув формування коаліції, що дало змогу мобілізуватися внутрішнім та зовнішнім ворогам, і зірвати її створення. Після того Янукович став прем’єр-міністром, приїхав, як вам відомо у Брюссель, і попросив паузу. Тепер ситуація інша. Значні очікування після початку інтенсивного діалогу в 2005 році вже далеко не такі рожеві.

 

– Ті, хто хочуть бачити Україну в НАТО залишаються під дуже великим впливом того, що було зроблено за останні роки українським Міноборони та українськими Збройними силами. За попереднього керівника міністерства ніхто не сумнівався, що Україна відповідатиме стандартам ПДЧ у цій галузі. Зараз ми бачимо, що після відставки міністра багато людей з його команди також залишили відомство. Хоча новий міністр Юрій Єхануров досвідчений та компетентний адміністратор, і за своїми поглядами та цінностями є дуже євроатлантичним, аналітики розглядають багато сценаріїв розвитку подій. Хоча картина щодо Збройних сил залишається дуже позитивною, все ж таки кілька знаків питання є.

 

Ситуація в українських відомствах, що опікуються безпекою увесь час була змішаною, і залишається такою. Хоча переломним моментом став 2005 рік, коли наприклад у СБУ відбулася консолідація орієнтованих на евроатлантизм сил, і цей баланс не було втарчено, хоча ми і розуміємо, що справжня транформація цієї установи тільки розпочалася. Але ніхто на Заході не вважає, що всі проблеми, які існують у Збройних силах, в СБУ та в МВС, мають бути вирішені до приєднання до ПДЧ. Потрібно чітко розуміти – існують критерії для ПДЧ, водночас існують інші критерії вже для членства в НАТО, і їх не можна плутати.

 

– Питання у тому, що більшість урядовців ще з часів Кучми, які добре знали управлінську культуру, адміністрування, добре розуміли інституції, були організованими та дисциплінованими людьми. Є лише одна проблема – більшість із них не демократи, вони сформовані радянською управлінською культурою. З іншого боку, у більшості проєвропейських урядовців немає тих державницьких традицій, того розуміння інституцій, яке має «радянська» частина української управлінської еліти. Та й в українців часто політичні міркування виходять на перше місце порівняно з визначеним і узгодженим способом дій, порівняно зі стратегією. Як результат, інститути, які є центральними для будь-якої країни в сенсі національної безпеки та оборони і які здійснюють координацію цих напрямків, дискредитуються таким чином – все що відбувалося в РНБО з 2005 року, її функція координатора питань щодо НАТО та реформи безпеки і оборони було затьмарено політичними міркуваннями, а інколи – особистими інтересами. Це трапляється навіть коли дії РНБО в деяких секторах безпеки, зокрема енергетичної, були успішними і правильними, маю на увазі час, коли секретарем цього органу був Віталій Гайдук. Отже, знову наявна стара проблема – існує велика відстань, розрив між емоціями, які прихильники євроатлантичного курсу щиро відчувають, та тими конкретними діями, які втілять ці побажання.

 

– Відверто кажучи, я недостатньо обізнаний у цьому питанні, але візит прем’єр-міністра розглядався як дуже бажаний. А також існує співчутливе розуміння політичного рішення в Україні та відсутність потреби визначати НАТО як найвищий український пріоритет.

 

До слова, один із позитивних моментів для України – всередині Альянсу є відчуття зростаючої поваги до способів, яким вона та її Кабінет вирішує нинішні завдання, не дивлячись на весь тиск, створений навколо країни. У цьому контексті ми бачимо дуже великий контраст з тими способами, якими діяла Тимошенко під час першого перебування на посаді керівника уряду. Це великий плюс. Звичайно, ми також обізнані щодо зусиль, спрямованих проти її дій. Я вважаю, що тут на Заході добре розуміють, що головною проблемою в Україні є не патова ситуація в Парламенті або блокада (блокування роботи ВР – Тиждень), а те, що відбувається особливий вид внутрішньої війни, тому що ніхто в президентському таборі не збирався створювати справжній альянс з БЮТом, а дехто з цього табору вважає, що знищення Тимошенко – найважливіше завдання.

 

Ми бачимо також спроби частини президентського крила, якою б не була їхня ефективність, розколоти Партію регіонів, наприклад, у ситуації з новим головою РНБО, але одним із наслідків цього стала консолідація та активізація дій іншої частини Партії регіонів. Навіть такі люди як я, які були б дуже щасливі бачити Україну членом Альянсу, наголошують, що приєднання до НАТО не має бути для України найбільшим пріоритетом – у неї є важливіші. Якщо вступ до НАТО може зашкодити досягненню інших важливих цілей – справжньому входженню у СОТ, налагодженню ефективної роботи державних інституцій, виправленню регіональних відмінностей і тому подібне, а політики бездумно наполягатимуть на цьому, то, на нашу думку (людей, які є набільшими ентузіастами щодо перспектив України), такі дії означають, що насправді Україна не розуміє своїх пріоритетів.[251]