У найзагальнішому сенсі освіта — це система позабіологічної передачі інформації, трансляції крізь віки традиції, самовідтворення націй та етносів. Рівень освіти корелює з рівнем соціально-економічного розвитку суспільства. Занепад освіти обов’язково призводить до занепаду науки, економіки, соціальної сфери, військової справи, загального рівня розвитку соціуму тощо. Але оскільки це відбувається не раптово, не одразу, а розтягується на доволі тривалий час, політичні діячі на чолі держав можуть цього й не помічати. Тобто ситуація від початку малопомітна, а потім уже катастрофічна,коли зарадити не можна. Освіта зберігає і передає наступникам дорогоцінний досвід минулих поколінь. Для найпоступовіших цивілізацій саме освіта є головним об’єктом (разом із наукою і медициною) інвестиційної активності. Адже саме вона ядро формування так званого людського капіталу. Так робиться скрізь, де держава не хоче обмежити обрій свого існування і розвитку лише сьогоденням…
Освіта має бути на рівні вимог і викликів свого часу, проте не забувати про здобутки минулого й потреби майбутнього. Два її «крила» — це традиція та інновація. Власне система «традиція — інновація» є «вічним рушієм» освітнього процесу.
Освіта формує той чи інший культурно-історичний тип людини й визначає головні риси націй і держав, водночас відповідаючи на запити конкретних суспільств. Зокрема, з давніх-давен цивілізація відрізнялася від дикості й варварства саме наявністю більш чи менш стрункої та організованої системи передачі знань і формування потрібного суспільству типу людської особистості й характеру самого соціуму. Нинішня євро-американська освіта зберегла чимало досягнень і здобутків греко-римської доби, Середньовіччя і Нового часу. Ми досі вживаємо такі поняття, як «академія», «ліцей», що дісталися нам у спадок від древньогрецьких філософів. Біля джерел древньогрецької освіти стояли вчителі мудрості — софісти, які були мандрівними викладачами, навчали людей усіх тогочасних мовних і соціологічних наук.
Читайте також: Вчити чи муштрувати
Насамперед ішлося про граматику, риторику та діалектику, а також математичні дисципліни. Найвищим рівнем освіти за часів античності вважалася обізнаність із філософією та риториці. Однак Рим у цьому суттєво відрізнявся від Еллади, маючи своїм ідеалом селянина-воїна. За часів пізньої Римської республіки її освітній ідеал сформулював знаний політик-консерватор Катон Старший (найбільш відомий в історії своєю лютою ненавистю до Карфагена, конкурента Риму: «Карфаген має бути зруйновано!») у «Книгах, що присвячені синові» («Libri ad Filium», II століття до н. е.). Освіченість у його розумінні — це компетенція в питаннях сільського господарства, медичної практики, публічного красномовства та воєнного мистецтва. Незважаючи на полум’яні антигрецькі промови Катона Старшого, який прагнув захистити Рим від будь-яких «чужоетнічних новацій (він їх називав «Nova Flagitia» — «огидні новини» — на відміну від «Mores maiorem» — «звичаї предків»), римляни поступово засвоюють вищу грецьку культуру та її освітні традиції. На останньому етапі навчання навіть влаштовували ознайомчі поїздки до Афін, де молоді римляни слухали лекції з філософії. Об’єднанням грецької та римської освіти треба завдячувати Марку Туллію Цицерону. Антична середня освіта прагнула виховувати культуру мислення, вміння розмірковувати, спираючись на закони формальної логіки, а також намагалася підтримувати певний рівень духовності. Усі три стадії античного навчального процесу (початкова школа, середня школа, вища освіта) дожили до наших днів, хоча й суттєво змінювалися. Проте й тепер зберігаються класичні форми навчання з їхнім античним родоводомяк-от лекції, семінари, диспути, конференції, колоквіуми, симпозіуми, що за понад дві тисячі років не раз доводили свою ефективність. Античність передала естафету середньовічній європейській освіті, що була переважно латиномовною, почасти грекомовною. У середні віки широко використовувалася латинська номенклатура понять, що обслуговували тогочасний навчальний процес і не втратили свого значення в сучасній академічній царині: факультет, декан, кафедра, бакалавр, доктор, аспірант, абітурієнт, ректор тощо.
Але освіта середньовічної Західної Європи перебувала під потужним контролем римо-католицької церкви. За поодинокими винятками, Середньовіччя не знає іншої освіти, крім релігійної. Часто-густо для того, щоб обійняти викладацьку посаду, потрібен був церковний сан. Ситуація до болю знайома. Автор цих рядків після закінчення аспірантури майже три роки, не маючи членського квитка Компартії, не міг знайти собі роботу у вишах Києва, бо всі кадрові призначення у вищій школі контролював із середньовічною цупкістю відповідний відділ міському КПУ…
В організації тогочасної освіти було чимало запозичень з античної традиції, зокрема поділ наук Боецієм і Кассіодором у VI столітті на два рівні: нижчий, тривіум (звідси походить поняття «тривіальний», себто доступний для всіх, простий, примітивний), і вищий, квадріум. Тривіум охоплював три галузі знання: граматику, риторику й діалектику. Квадріум — чотири: геометрію, арифметику, астрономію та музику. Саме ці два варіанти освіти покладено в основу навчального процесу середньовічних університетів. У XII столітті виникли Паризький (Сорбонна), Болонський, Оксфордський і Кембриджський, Саламанський, Неаполітанський університети, у XIV столітті відкрито Празький (Карлів), Краківський (Ягеллонський), Гейдельберзький, Кельнський, Ерфуртський. Більшість їх засновано із санкції римської курії.
Читайте також: Те, що з нами завжди
У деяких середньовічних університетах право визначати його внутрішні правила належало корпорації студентів (гільдії), як у Болонському університеті, в інших — корпорації викладачів, як у Паризькому. До речі, саме так, голосуванням студентської гільдії, ректором Болонського університету в XV столітті обрали українця Юрія Котермака-Дрогобича.
Середньовічні студенти не лише слухали лекції, а й брали участь у диспутах, що могли тривати 15–20 год. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези, а потім захистити їх від критики багатьох опонентів. Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то здобував титул бакалавра, далі — магістра, доктора. Навчання велося латиною, що виконувала на той час функції міжнародної мови, тож і юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи.
У середовищі середньовічних студентів виникло своєрідне культурне явище — поезія вагантів (мандрівних «вічних» студентів). Ця надзвичайно вільнодумна, весела, оптимістична поезія оспівувала радощі життя, аж ніяк не страждаючи на аскетизм. Утім, віддавши данину критиці католицької церкви та папської курії, колишні ваганти по закінченні навчального курсу згодом ставали єпископами й кардиналами.
У сучасних університетах Європи й Америки збереглося безліч особливостей та елементів повсякденного академічного життя, апробованих і започаткованих ще в епоху Середньовіччя. Усе це витримало випробування часом.
У добу Просвітництва розпочалася бурхлива експансія науки в освітню царину, що пояснювалося цілим каскадом наукових відкриттів. У природознавстві теологічні уявлення поступаються місцем науковим. Престиж наукового пізнання підвищили відкриття в галузі астрономії («Виклад системи світу» П’єра Лапласа), фізики (хвильова теорія світла Християна Гюйґенса, теорія атмосферної електрики Бенджаміна Франкліна), хімії (відкриття кисню, водню), геології («Природна історія» Жоржа Бюффона), зроблено перші спроби класифікації біологічних видів (Карл Лінней) і мінералів (Авраам Готлоб Вернер).
Читайте також: Як не програти битву при Садовій
Усе це підвищувало суспільний престиж природознавства, сприяючи державному та приватному спонсорству відповідних кафедр університетів. Дедалі більшої популярності в той період набувають ідеї загальної письменності, освіти для всіх верств суспільства.
У XIX столітті чимало країн Європи ухвалюють прогресивне шкільне законодавство. Швейцарська конституція 1874-го вимагала від кантонів створювати державні безплатні початкові школи й проголосила обов’язковість шкільного навчання. У Бельгії законом 1877 року засновано державну світську початкову школу, безплатну для дітей із родин із малими доходами. У Голландії аналогічний закон ухвалено 1878-го. В Італії 1877-го засновано світську школу, а 1879-го запроваджено обов’язкову початкову освіту.
У ХХ столітті освіта в багатьох розвинених країнах починає сприйматися як природний елемент соціально-економічного розвитку суспільства, тому інвестиції в освіту стають доволі популярними.
Держави розцінюють фінансування навчальних закладів не як важкий бюджетний тягар, а як абсолютну і позитивну необхідність. До того ж важливим інвестором освіти стає приватний бізнес. Величезні матеріальні можливості, приміром, американських провідних університетів (Гарвард, Єль, Массачусетс тощо) пов’язані саме з щедрими внесками американських корпорацій і бізнесменів.
Сподіватимемося, що Українська держава і громадянське суспільство оберуть сучасну прогресивну стратегію розвитку освітньої галузі, розуміючи її визначальну соціальну роль як запоруки подальшого поступу суспільства.