Православний піп у Москві настукав на парафіянина в поліцію просто під час святої літургії. Перед службою чоловік мав необережність поспілкуватися зі священником і висловити сумніви в праведності війни розв’язаної проти України. Мовляв, а як же заповіді: не вбий, не зажадай майна ближнього свого?
Чи було це під час сповіді, чи ні, не повідомляється. Постраждалий християнин Алєксєй Сєвастьянєнко сказав лише, що «висловлював антивоєнні погляди в особистих розмовах». У будь-якому разі священник спрацював миттєво: у храм ще під час служби навідалися поліціянти, забрали чоловіка у відділок, протримали там цілий день і відпустили лише під зобов’язання з’являтися на першу вимогу. Тепер над ним висить стаття про дискредитацію кацапської армії (ст. 20.3.3 КоАП) і дрібним переляком ця історія, найімовірніше, для нього не закінчиться.
Батюшкою-стукачем виявився настоятель храму Трійці Живоначальної в Хохлах так званий протоієрей Андрєй Ткачов, відомий своєю активною кровожерливою підтримкою війни проти України й порадами бомбити «с молітвой». Важливо згадати, що цей Ткачов народився у Львові (найімовірніше, у сім’ї якихось «освободітєлєй»), виріс там і багато років служив у Свято-Георгіївській церкві, що була кафедральним собором Львівської єпархії РПЦвУ. Після Помаранчевої революції Ткачов звалив до Києва, а після Революції гідності — до Москви, назвавши Україну «бараком божевільних», «квазігосударством» і «кровожерним демоном існування якого безглузде».
Власне, ніякої сенсації в цій історії немає. Така поведінка для московських попів цілком природна й навіть обов’язкова. Бо, по-перше, поняття «любов» і «милосердя», на яких тримається християнство, їм невідомі в принципі, а по-друге, таємниця сповіді не існує в московській церкві ще із часів Пєтра I. Це варто пам’ятати всім і насамперед тим, хто не особливо перебірливий в конфесійному питанні, бо Бог, мовляв, один і яка взагалі різниця.
Саме так, таємницю сповіді, цей видимий знак невидимої Божої благодаті, одне із семи таїнств церкви, московити просто скасували в червні 1722 року з наказу свого придуркуватого імператора. Тоді виправили «Прібавлєнія к Духовному регламенту», у яких духівництво зобов’язували повідомляти представників влади про непокорство в думках парафіян. До речі, державною інституцією московська церква стала ще раніше. У 1721 році «Духовний регламент» ліквідовував патріархат і на чолі церкви ставив «Святєйший правітєльствующій сінод», що діяв під покровительством і за указом царя. Контрольною інстанцією синоду був оберпрокурор, світський державний достойник (його ще називали царським оком), а ключове завдання, яке мала виконувати церква в державі, так і називалось — контроль над душами.
Читайте також: Про об’єднання церков
Відтоді навіть в РПЦ багато що змінилося. Знову з’явився патріарх, церква перестала співпрацювати із царською охранкою й перемкнулась на ФСБ, але практика здавати органам нелояльних державі чи владі парафіян досі є. Можливо, не всі, але більшість попів таки люб’язно повідомляють в органи деталі особистого життя сповідників, зокрема їхні політичні погляди. Цілком імовірно, що саме задля можливості використання цього інструменту, а не для задоволення духовних потреб вірян Сталін і дозволив відновлення під час Другої світової війни православних церковних структур у СРСР. Щоб доповнити, так би мовити, можливості репресивних органів контролювати населення. Заповнити надійною агентурою важливі пустоти в середовищах, куди не могли проникнути шістки з ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. Саме тому всіх можливих конкурентів жорстоко усували, а ексклюзивне право на проповідування Бога передавали московській церкві.
Колись після Другої світової війни на Тернопільщині, десь на околицях Підволочиська, трапилася одна показова історія. Мова про кінець 1940-х — початок 1950-х. Повстанська боротьба на цих теренах потроху пригасає, ще працюють невеликі боївки, але вже совєтизація йде повним ходом. Греко-католицька церква знищена, духівництво арештоване, вислане або просто залякане й загнане в підпілля. Храми зачинені чи передані РПЦ, і замість уніатів у них господарюють московські батюшки, надіслані як гуманітарка десь із глибин совка. Місцеве населення про ці трансформації, звісно, чудово проінформоване, багато людей просто не відвідують храмів, моляться десь по хатах, не бажаючи переходити в православ’я, але чимало хто таки приймає реальність, якою вона є, бо що вдієш. Люди звикли щонеділі, а то й щодня ходити до церкви, регулярно сповідатися, причащатися, вести активне релігійне життя, і відмовитися від цього в один момент їм важко. Тим паче на дворі дійсно страшні часи — потрібна розрада, підтримка, надія, а де ж її ще шукати, як не в Божому храмі.
Власне, історія досить проста. Одного разу жінка пішла до церкви й на сповіді розповіла про своїх синів-підпільників. Чи то шукала якоїсь поради у священника, чи, можливо, «святий» отець сам випитав у неї інформацію, але вона чомусь розповіла навіть те, що її три хлопці саме зараз навідалися додому й чекають маму в хаті. Не встигла жінка повернутися, як її хлопці вже відстрілювалися від енкаведистів. Хтось засів на стриху, хтось забарикадувався в хаті. Неспроможні взяти повстанців у полон, тодішні орки просто підпалили будинок і спалили їх живцем. Діти загинули в мами на очах і фактично через неї.
Схожі випадки в різних варіаціях у ті часи, на жаль, повторювалися не раз. Прості люди не надто вдавалися в тонкощі релігійної політики совка, і цим окупанти цинічно користувались. Легендарний повстанський командир Мирослав Симчич на псевдо Кривоніс, який під Космачем зі своєю чотою перемолов у фарш величезний елітний підрозділ енкаведистів, в одному інтерв’ю розповідав: «Священник у селі Мишині був агентом НКВД. На сповідях випитував жінок, чи не приховують вони повстанців. Бо це ж вороги влади, а влада — від Бога. Ми завітали до отця, знайшли в нього партійний квиток і зброю. Застрелили».
Печальний досвід московського християнина навряд чи стане повчальним для тих, хто досі не бачить проблеми в існуванні на теренах України філіалу РПЦ — ФСБ під назвою УПЦ (МП). Проте він чудово ілюструє всю мерзенність, потворність й аморальність російської начебто релігійності, яка немає нічого спільного з християнською вірою. Ще мешкаючи у Львові, московський піп Ткачов іноді читав студентам Львівської богословської академії (нині Український католицький університет) курс «Основи християнської східної духовності». Чи розповідав він їм про те, що кожен піп в ім’я «отєчєства» зобов’язаний здавати своїх парафіян у поліцію — невідомо. Проте сьогодні він на практиці продемонстрував свою східну духовність у всій красі, і цього більш ніж достатньо, щоб хто не сліпий — побачив, хто не глухий — почув, а хто не тупий — зробив висновки. Амінь.